Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– Бабусю! – питає раз Оришки.-чи в мене батько був?

– Був, сину.

– Де ж він тепер?

– У москалі пішов. . – Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було… байстрюк! – кажуть.

– То – дурні хлопці!

– А хіба що?.. Що то воно – недобре що?

– Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови… То тільки злі діти так кажуть…

– Я не буду злий, бабусю!..- одказує Чіпка – та й задумається. Трохи перегодя знову питає;

– А чого ж мій батько пішов у москалі? навіщо він покинув матір?

– Люди оддали.

– За віщо ж вони оддали його?

– Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.

– Чому, бабусю?

– Так. Малий ще ти дуже…

Така розмова велась у них не вряди-годи, Чіпку усе зачіпало, усе торкало.Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам.-утішно думяти; а якоюо натоптаною головою вироетя її онуча.

Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову все, що заховала її шестидесятилітня пам'ять А Чіпка не брав – гарбав усе те!

"Оце, було, літком, як зайде вже сонцей спуститься вечір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка – коли сидить, коли лежить… Та отак собі й давай розмовляти… Чіпка більше слухав,-іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що як струмінь тихо журчала… А іноді й сам розщебечеться… Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили… Задивився Чіпка на небо.

– Що то, бабусю? – указує на зорі.

– То? – Зорі.

– Що ж то за зорі?

– То – янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе і;е спіткало. Ото ж – як зірочка покотиться, то душа переставиться… Душа переставиться – й зірочка покотиться – щезне…

– І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?

– І твоя є, і моя, й мамина.

– А де ж моя, бабусю? – пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небі.

– Бог його знає, сину! Чоловікові туди не досягнути… То боже діло, то він і знає…

– А й бог там?..

– Там, сину…

– А що то за бог, бабусю?

– Бог?.. Бог-батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину… Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже… Ото, як побачить, що сатана умішується у його святе діло,- почина світом каламутити,- то й шле святого Ілію на вогняній колісниці убити сатану… Ото як Ілія котить, то грім гримить: а як стрільне вогняною стрілою – то блискавка заблище… Отакий-то бог! Він страшний задля злого, а для доброго – й він добрий. Бог-батько… на світі нас держить і хлібом годує…

Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний бог, обгорнувшись чорними хмарами… і гукає на Ілію- карати злого!.. Котить Ілія – небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу…Ось шкваркнуло… вогняна стріла розпанахує небо… Страх обіймав Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно; біліє, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорі… Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче:

– Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й бог мене не поб'є… А отих дітей, що мене били та проганяли – тих бог поб'є, бо вони злі!.. Я буду добрий, бабусю…

Замовк Чіпка – дух притаїв: думає про Ілію страшного, про бога доброго… Трохи згодом питає баби:

– Ви казали, бабусю, що бог нас хлібом годує?

– Він, дитино,- він нас годує…

– А чого.ж мама хліб заробляе,-ось досі з роботи нема… Каже, якби не робила, то нічого б-буле й їсти?..

– Дурний ти, хлопче! – каже баба.- Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили – як святі були… Там, кажуть, було всякої всячини – і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли… А сатана й заздрив на їх щастя,- та давай підбивати, щоб согрішили… Вони й переступили слово боже… Тоді ото господь вигнав їх з раю огняною різкою – й рай зачинив, і сказав робити самим на себе… Отож з того часу й почали люди робити. А то – нічого не робили,- як святі були!

– І навіщо ті люди согрішили, бабо?.. От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто… і хліб би був: коли здумав, їв би!..

– На те божа воля, моя дитино!..

Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений… Одними руками що заробиш? Тільки Що з голоду не мерли… Сказано – убожество! Раз була чудасія з-за того хліба.

Мотря була на полі. Оришпі треба на грядках полоти. Як на те Чіпка розвередувався: "їсти та й їсти, бабо!"-в одну шкуру: "їсти!" Взяла Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила на столі: "Не бери ж цього,-наказує Чіпці,-бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитає: – хто хліб поїв? – То бозя вкаже пальцем, мати й виб'є… Гляди ж, не бери!" Та й пішла собі. Сів Чіпка серед хати; дивиться на образ – очей не спускає – їсть. З'їв той шматочок, що баба дала,- ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить,- кортить його. Гляне в куток – бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ – все дивиться… Посилає руку, не спускає очей – здається йому, що й бозя глядить на його, хоче посваритись пальцем… він і прийме руку назад… Оце приляже до столу голівкою (забрався на лаву), знову підкрадається. Гляне на образ – дивиться бозя та й годі! І їсти хочеться, і хліб перед очима,- та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А це, зразу, як кинеться од столу… Очі горять, губи оддулися… Та до стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець та й повидовбував очі у образа! Тоді взяв – увесь хліб з'їв та й побіг на грядки до баби. "Бабо! бабо-о!" – гукає.- "Чого, Чіпко? ходи сюди!" – озивається з бур'яну баба. Прибіга Чіпка.- "А я, бабо, і той хліб з'їв!" – хвалиться.- "Нащо ж ти, сину, з'їв? А як мати прийде та спитає: "хто хліб поїв?"-то бозя й скаже…" – "Е… е… бозя, бабо, не бачила… Я повиймав очі, щоб не дивилася!.." І байдуже собі, забулося. Коли так, перед різдвом, прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ – аж очей немає! Вона так і отетеріла. "Хто це очі повиймав?" – питає в Оришки.-"Де?"-Глянула-справді без очей… Тоді до Чіпки: "Ти очі повиймав?" Сміється: – "Я… Щоб не бачила, як хліб їстиму!" Згадала тоді Ориш-ка, що їй хвалився Чіпка. Та що? Звісно – дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: