Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Так оцей-то щирий віл, котрому нічого просидіти, не розгинаючись, над бумагами з раннього ранку до пізньої ночі, оцей прониза й підлиза, котрого навчило життя, де треба поклонитися, кому треба догодити,- держав тепер цілий повіт у своїх руках, заправляючи ним по своїй хіті, замість недалекого й ледачого "предводительського синка". Той і лапки поклав: роби, мов, що хоч, що знаєш!

А тут – новина за новиною, робота за роботою. Не вспіли з "викупними грамотами" управитись,- насилу накинули кріпакам землі, котрих вони тепер, як огню, боялися, щоб, бува, з землею не вернулася неволя,- як підскочило земство, з виборами, з радами.._ Оце… до чого дожилисы..- бідкаються панки, де тільки не стрінуться.- Там – воля… крестян одняли, землі побрали… А це – либонь уже хотять з мужиків поробити панів… якесь земство видумали!!

– Еге ж… до того йдеться,- піддакують другі.- Де ж пак? У гласні вибиратимуть і дворяни й мужики… Учора мій Омелько в мене кізяки різав, а завтра, може, сидітиме рядом зі мною, за одним столом…

Я – гласний і він – гласний…

– Ні! Не діжде, не діжде, хамове кодло! – сердилась старенька пані, ударяючи кулаком об кулак, і зачинала на всі боки костити "кодло" й тих, що довели дворянство "до такого безчестя".

Шавкун ні лаявся, ні сердився. Він аж мов повеселішав, як забалакали про земство. Він добре знав, що воно його рук не втече, а може й погріє…

Настав новий вік і для нашого Чіпки. То таки що тихе, щасливе життя у себе дома, з любою жінкою, з старою матір'ю, а то таки й на громаді, серед людей Чіпка не останній… Люди стали його знати, поважати й шанувати, бо іноді Чіпка ставав декому й у помочі. Хоч він не любив тепер розкидатись, а при нужді чоловікові поможе. Чи хрестини де: кого ж його в куми? – Чіпка чоловік добрий, послухав. Оже Чіпка сам ніколи не ходив у куми; зате Галя по селу цілу і метку хрещеників має. Коли бог не дає своїх діток, хрещениками втішається. Лободі дочку давати, а в скрині всього-на-всього десять карбованців – не-стане й на горілку. Що його робити? Де б його рук зачепити? "Ти б, чоловіче,- рає Лободиха,- пішов до Варениченка: може б, він позичив до нового хліба?" – "А справді",- одказує Лобода та прямо до Чіпки. Чіпка порадиться з Галею – і вродиться у Ло- І боди весілля,- цілий тиждень поїжджани п'ють та гуляють.

– Нема чоловіка добрішого, як у нас Чіпка! – хваляться піщани й здіймають шапки, ще здалека побачивши Чіпку.

Та хіба одні піщани?

Вештаючись раз по раз по ярмарках, промислуючи полотнами, став Чіпка відомий на цілий повіт. У тестя якось раз зустрівся з становим Дмитренком – тим самим, що прозвали "кобиляча голова" за те, що любив дуже менджувати кіньми. Чіпка й становому подо- бався. Удруге стрілись вони на ярмарку – і стали сва-; тами. Становому подобався молодий Чіпчин жеребчик, котрого тесть подарував. Дмитренко й пристав: проміняй та й проміняйі Довго Чіпка не згоджувався, та нічого не вдієш: проміняв. Становий собі взяв доброго молодого жеребчика, що аж кров крізь шкуру світилась, а оддав Чіпці старого-старого драбастого гусарського коня, котрого продали з полку, як розбився на ноги. Дмитренко ж такий радий, дякує Чіпці, обіщае до його в гості заїхати. А Чіпка дивився на драбастого, мов уперше на віку коня бачив, сплюнув та й замовк.

Приїздить з ярмарку додому. Випряг коней, увійшов у хату, поздоровкався з матір'ю, поцілувався з Галею.

– Галю! – каже,- сподівайся гостей…

– Яких?

– Становий буде.

– Чого він тут забув? – питає Галя, дивуючись.

– Скучу, каже, за драбастим конем, то й до вас заверну,- жартує Чіпка.

– За яким конем? Що це ти бозна-що верзеш?!. Чіпка тоді розказав, якого зробив мінька.

– Отак він і з татусем,- каже Галя.- Як пристав… Татусь, правда, довгенько-таки не подавався. А тут – підскочила якась лиха година – треба у стан… Так він, перше ніж у стан поїхав, взяв та й одвів до Дмитренка пару коней.

Дмитренко чоловік правдивий – не одурив Чіпки. Через місяць після того котить він Пісками та прямісінько під Чіпчин двір. "Тпру" – спинили коней перед порогом. Галя й Мотря разом кинулись до вікон подивитись – хто там.

– Никифор Іванович дома? – питає їх становий з повозки.

Галя хотіла була одказати, що нема, та – почервоніла, незчулася сама, як промовила: "Дома".

Тут і Чіпка нахопився: вийшов назустріч, здоровкається.

– Оце я до вас у гості… Буде де переночувати? – питає становий.

– Коли ваша ласка, просимо до хати! – запрохує Чіпка. Повходили у хату. Дмитренко скинув з плечей верхнього балахона, струснув пил, потягся, зіхнув на всю хату як добрий віл ревнув,- аж Галя виглянула з кімнати, та й опустився за стіл на лаву. Чіпка приставив з другого боку стола ослінчика – сів навпроти гостя.

– А знаєте, чого це я до вас приїхав? – питав, знову позіхнувши, Дмитренко.. – А бог вас знає… Звісно; ваше діло – станове – знай їздити…

– Еге ж, еге… А ось я вам новину привіз. Галя одхилила трохи кімнатні двері, дивилась у щілину, а з-за плечей у невістки показалась і Мотрина голова. Обидві слухали: яку там становий новину привіз. Дмитренко скинув очима на Галю.

– Це, мабуть, ваша жінка?

– Моя,- одказав Чіпка.

– Гарну дочку викохав Ґудзь! Недаром він її на запорах держав… Хорошу… Коли б був знав, проламав би й запори та вкрав. Галя почула це, засоромилась, прихилила двері.

– Галю! – гукнув Чіпка: – чого ти тікаєш? Боїшся, щоб Петро Йванович тепер, бува, не вкрали?.. Не бійся: я не дам.

– Я й сама не дамся,- одказує Галя, висунувшись а кімнати.

Тут саме знадвору забрехала собака.

– О, та ви, мабуть, справді боїтесь, що собачню позаводили,- жартує становий.

– Та в нас всього одним одна Мушка,- одказала

Галя, зашарівшись.

На сім слові у хату вступила бідненько зодягнена дівчина,-та, бачачи, що не туди попала, стала мовчки у порога.

– Здорова! – привітав її Чіпка.- Чого ти?

– До тітки Мотрі,- одказала, засоромившись, дівчина.

Мотря почула, вийшла з кімнати, поклонилася низенько Дмитренкові, сіпнула нишком за спідницю дівчину, та обидві вийшли у сіни. Незабаром Мотря назад увійшла, а дівчина пішла з двору. То була головина наймичка: її послали нишком довідатись – чого становий приїхав.

Галя тим часом у кухні ставила самовар. Сонце заходило. Останній погляд на прощання з землею воно посилало у світлицю, де сиділи, мов давні приятелі, становий – на покуті, багатир-козак – навпроти, на ослоні. Розмова не клеїлась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька борона по груднястій ріллі. Галя подала чай. Заходились пити. Розмова зовсім обірвалася. Чіпці, як хазяїну, стало ніяково.

– Так яку ж ви нам новину привезли? – зачинає він, сьорбаючи гарячий чай.

– Добру – для добрих людей… А ваші піщани такі неспокійні, мені з ними один клопіт та й годі! Ще Ларченко, як передавав стан, перестерігав мене:

"Стережіться, каже, піщан, бо то народ вельми завзятий!" Аж воно так і є!

– Та воно, добродію, мабуть би, ніякого й клопоту не було, коли б не так трохи…

– Що пак я казав? – спитав Дмитренко, загубивши останню свою думку й річ.- А, бач… Так земство привіз!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: