Ніч, як куйовда, стояла надворі; мела страшенна хуга; завірюха крутила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся у хату;- позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарі, як голодний звір, ревла та вила відьма-буря, кидаючи у вікна кім'ями снігу – мов хто добивався у хату знадвору. Галя й Мотря сиділи собі та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серці, що вони аж попригиналися до гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову угору, мовчки дивився у стелю та слухав божевільні заводи буйного вітру. Свічка на триніжку неясно горіла; знай гніт нагоряв-жужелив-ся, і знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили – і тоді в темряві проносився жарт та сміх, немов боявся світу, бо справді, коли знову засвічували світло, то – немов воно замикало уста їм – ні одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сиділи, а якісь тіні – глухі й німі…
Коли це зразу, як грім, загуло коло хати, й почало щось стукати у вікно. Чіпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї,- та мерщій надвір. Засов клацнув; почувся гомін, тупіт. Незабаром Чіпка увів у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловіка семи незнайомих людей. Були між ними москалі – і Сидір там, були й прості.
– Господи! – ледве вимовила стиха Мотря та й прикипіла до гребеня.
– Здорові в хату! – обізвався дехто.
– А ти, стара, вже одужала? – питає Матня Метрі.-Оже, їй-богу, час тобі уже умирати. Дивись: зуба в роті немає, а ти ще й досі живеш – марно тільки хліб переводиш!
– Відчепись од мене, лихий чоловіче! Чого ти при-•йшов у чужу хату насміхатись з старої людини? – одказала Мотря.
– Не займай її, Якиме,- обізвався Пацюк: – бач, як вона зуби вискиря… покусає ще!
– Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх ніколи, розбишако! – гірко одмовила Мотря.
Гайдамацтво підняло регіт.
Галю разом ухопив за серце жаль, образа; серце в неї затіпалось.
– І воно так слід добрим людям робити?! – приз-ро кинула вона цим питанням у вічі товариству.
Регіт стих; усі похнюпили очі у землю; одна тільки Галя гостро дивилася на всіх гультяїв – і червона краска грала на її щоках, тоді як серце підкидалося грудях, а груди поривчато дихали. Разом і лиха й хороша була вона у ту годину. Як вовчиця, оберігаючи дітей, уся наїжиться, жде тільки одного замаху, щоб разом кинутись на свого ворога, так вона гордо й призро дожидала ще хоч одного слова… Слова не було. Чіпка помітив скриту бурю, похопився промовить:
– Ходім, пани-браття, у світлицю, бо тут з бабами ніякого пива не звариш… хай вони собі прядуть.
Як ноги вломили братчики з хати – мерщій перейшли за Чіпкою у світлицю.
Мотрі зробилося так тяжко на душі, так гірко на серці, що вона аж не всиділа на гребені: встала, побралася на піч лягла – та так і залилася сльозами. А Галя, оставшись одна, думала: "Підожди ж! підуть твої братчики… це вже не первина… постій же… прокляті, каторжні!" – і лютувала разом на Чіпку й на його товариство.
А в світлиці тим часом обходила рядова, розв'язувала й без того смілі язики, дурманила безпутним життям задурені голови, надавала силу й без того дужій волі; неслися сміхи, реготня; ґвалт окривав хату і несамовито вривався в другу, де була Мотря з Галею.
– А що, отамане? – обертається Лушня до Чіпки: – у яку мутну воду закинемо сю ніч свій невід?
– Коли б так, щоб і недалеко, і рибки піймати, уставив червоний, як після лазні. Матня.
– Ми оце з Петром,- веде далі річ Лушня,- налагодились до Хоменка на хутір…
– Воно туди й небезпечно,- обізвався хтось з гурту: – у його така вармія…
– Та правда, що у його три сини, як кати,- каже Лушня,-та й сам такий, що, посмоливши вірьовку, ведмедя вдержить,- та сількісь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує,- кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.
– Яку? – питає Чіпка, котрий до того мовчав. Сидір витяг з-під поли рушницю, мовчки показав
Чіпців Той понуро глянув-.і нічого не одказав. Обійшла ще раз чарка кругом столу,- посоловіли в кожного очі ще дужче.
– Та коли йти, братця, то вже й пора,- своє таки Лушня.
– Чи пора, то й ходімо,-понуро відказав Чіпка, підводячись.
За ним повставали другі. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чіпка погасив світло – і собі за ними… "Кукуріку!" -прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами. Усі кинулись.
– Пху, проклятий!.. перелякав!! – обізвався Лу-шня.
Галя почула, що п'яна зграя побралася. "Чи тож-то й Чіпка пішов, чи, може, в світлиці?" – подумала вона, взяла свічку і пішла у світлицю.
У світлиці не було ні душечки. На столі стояла порожня пляшка з горілкою та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом – видно, були з огірками. На столі поналивано горілкою, понакришу-вано хліба, де-где валялися недоїдені гузки з огірків. Під столом валявся порожній боклаг – аж воронка торохтіла. Ослони в хаті попереставлювані: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смерділо горілкою… Сказати: була то не світлиця заможного хазяїна, а корчма п'яна!
Галя не могла довго побути у ній, так її давив дим, змішаний з горілкою. Вона грюкнула дверима і увійшла до себе в хатину, де стояла її постіль, заслана добрим коцем. Галя зняла коц, мала була лягати,- та сама незчулася, як опустилася на стулець, обперлася на стіл рукою, на руку схилила голову – і задумалась… Довго вона думала; потім покотилися з очей сльози -і, заливаючись ними, вона впала на постіль; довго-довго плакала, та незчулася, як і заснула. На столі свічка догоріла й сама потухла…
Мотря, качаючись на печі, цілісіньку ніч не спала – теж плакала. Так її уразили лихі речі "проклятих людей". А скільки то думок переплило у материній голові за ту ніч! Думала вже всяко. Думала піти сказати на сина, що він розбоєм промишляє, щоб узяли його разом з його лихою ватагою: тоді вона буде знати, що вже немає у неї дитини! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галі – вона так мучиться, так побивається за ним!.. І знову візьме жаль материне серце: стане вона молитися богові, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакала… Так цілу ніч проплакала та продумала. Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся здалека тупіт, гомін. Далі – ближче… ближче… коло самої хати… "Ідуть! – подумала Мотря.- Хоч би ж хоч сюди не заходили",- прошептала. Коли чує – повернули в світлицю.
Перегодя трохи, рипнули двері – увійшов хтось у хату.
– Хто там? – питає вона з печі.
– Це я,- од казав Чіпка.
І – чує вона – став над помийницею вмиватись… У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув.
– Що то, сину?
– Нічого…
– Ой, сину, сиtext-align: justifyну! хоч би вже ти на те не пускався…
Хай би крав, хай би грабив… а то…
– А Явдоху хто з світа звів? – питав гостро Чіпка.
– Що ти кажеш?
– Хто, кажу, Явдоху струїв? ' – То це я, сину??!
– Уже ж не я…
– Спасибі…
Не доказала, замовкла… Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злість, досада разом піднімались з душі, бунтували стару кров: як обухом ударило в голову, задзвонило у вухах, потемніло у віч чю…
– Краще б я руки наложила на себе, ніж таке чути! – прошептала, качаючись на печі та стогнучи.
Незабаром повходили в хату й другі. Засвітили світло. Мотря виглянула з-за комина – і затрусилася… На кожному видні були сліди свіжої крові. Мотрі зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печі, трусилася, як в лихоманці… Далі вона почула, як стали в печі огонь розводити – одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зітхнути – та все міцніше й щільніше стискувала зуби, тулилася в куток…
Упоравшись як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, побрались у світлицю.
– 0-ох!..- здихнула Мотря.- Хоч би Галя коло мене… Ох, господи!..-застогнала вона: -дай мені дожити до завтрього… Одсахнусь тебе… зречусь тебе, чій сину… моє лихо… перед усім світом скажу… на все село прокричу… Ох!.. Чого хоч ніч така довга?.. чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше світа діждати… Господи… боже наш! сохрани й заступи…