Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Рада його взяла своє. Через тиждень прилетів у Гетьманське посередник Кривинський та прямо у предводительську канцелярію, де мала бути управа.

– Пропали ми… мужики наших б'ють! – скрикнув він,забув і поздоровкатись.

– Як саме? – схопившись, мов опечений, скрикнув завжди тихий Шавкун – і оторопів.

– У Шсках – не то з наших – ні одного дворянина.

– Значить і Дмитренка не послухали!..- ледве вимовив Шавкун та, мов хто на його відро холодної води вилив, опустився на свов місце, підпер рукою голову, затих.

XXVIII

Старе – та поновлене

Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стояло над головою, як сковорода, роз-калене та наче огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вставали вхопити. Під такий час кожна хвилина дорога селянинові. А тут – кидай свою роботу, їдь у гласні!

Пани поз'їздилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли у три ряди карети, брички, натачанки. Поприїздили не тільки гласні. Багато наїхало з повіту й так собі цікавих панів подивитися на нове диво та послухати, що то за земство.

Прибули й прості гласні, хоч і не всі. То все були козачі писарі та голови; один Чіпка з Лузою ніколи ще не знали ніякої служби. Між гласними-селянами можна було помітити двох кріпацьких старшин: один – з Пісок, другий – з Рудки.

Пани собі гомоніли у горницях; крики та реготи до-) носились з хати на улицю. Селяни, поприїздивши на – обивательських шкапійках (дехто привіз разом і подушне), розташувались коло будинку, нарізко од панських карет. Хто сидів під возом, хто під горницями: кожен ховався од душної спеки, що несамовито пекла-палила. Оддалеки козацької старшини сидів під горницями й Чіпка, рядом з Лозою, недалеко від рундука. По праву руку – кучери панські, по ліву – "п'явки людські", як колись Чіпка обзивав сільську старшину. Йому було тепер якось ніяково… Кучери позлазили з козел, дехто підійшов до знайомих гласних; балакали то про се, то про те; хвалилися урожаями, жалкували, що прийшлося такий гарячий час прогаяти. Чіпка сидів мовчки, слухав, та чи й чув що. По виду можна було помітити, що його голову клопотали неабиякі думки. Перервав їх Дмитренко своїм зичним голосом:

– Гей, ви! -гукав він з рундука на гласних: – сюди йдіть!

Гласні підійшли під рундук, поскидали шапки. Тільки один Чіпка з Лозою, як сиділи, так і зосталися.

– А скільки вас? – питає становий.

– Та скільки ж? – обізвався передній, волосний писар, скинувши очима на купку товаришів-глас-них.- 3 нашого стану – три, та з вашого – п'ять, та двоє – з Свинок… Оце й усі!

– Ага, бач, Никифор Іванович… Здорові! – кивнув становий головою Чіпці.

– Доброго здоров'я,- одказав, підводячись. Чіпка і зняв шапку.

Лоза за ним устав, скинув і собі шапку.

– А що ж це ваші сюди усякої наволочі понасилали? – питає Чіпки становий.

– Якої наволочі? – зиркнув Чіпка та, трохи спустивши голос, додав: – перед богом усі рівні…

– То ж перед богом, а тут – перед людьми…

– Та й перед людьми – все одно… Усе-таки сміливіше, як с в і й коло тебе… А то: ви собі у будинок позалазили та й балакаєте у холодочку, а тут – печись на сонці…

– Хто ж вам велить пектись? Узяли б та й увійшли у коридор.

– Спасибі. Що громаді, те й бабі.

– А ви, капустяні голови! – покинувши Чіпку, повернувся становий до козачих гласних.- Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сюди поприлази- ли? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?..- визвірився Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од котрого так і несло горілкою.- Кис би собі у Хайки в шинку… Ні, у гласні преться!.. Або ти. Ступо? Жінчиної тіні боїться, до ладу не вміє слова вимовить, а теж – і собі між люди… у гласні!!.

Ступа й Свербиніс мовчали. Потупивши у землю очі, вони й не глянули на станового. Він кинув їх та до кріпаків:

– А ви, недобитки?.. Ще й вас тут не ставало?! Давно з вас шкуру злупили?.. А тепер – думаєте, що й ви пани?!.

Стара виразка, розкорписана нечистими руками, защеміла у Чіпчинім серці. З-під насуплених брів засвітив гострий погляд,- то окидав він ним станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землі прибиті.

– Чого вам од нас, добродію, треба? – запитав Чіпка сердито і зиркнув на Дмитренка.- Хіба ми до вас приїхали?.., Нас громада прислала, ми громаді служимо…

– Та я про вас нічого й не кажу,- спустивши униз голос, заговорив становий.- Ви чоловік торговий: всюди буваєте, людей, світа бачили-де треба, до ладу й своє слово скажете… Я про вас не кажу! З вас гласний, то таки гласний… А то – що? – Дмитренко з огидливістю глянув на останніх гласних.- П-хуу!.. Та тепер уже не переміниш… Глядіть ще – не повибирайте й в управу своїх!.. Чуєте?

Гласні мовчали, мов не до них річ.

– Слухайте,- почав становий: – дивіться на мене… Як крутну правого вуса – клади направо білет; а крутну лівого – наліво… Глядіть мені!

Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гласних та й скрився у коридор.

– Бач, який гострий! – обізвався Ступа.- Мов над дурниками… Ні, стій! А ми так, братця: він нам правого вуса, а ми – наліво… Нехай дудика з'їсть!

– Це напасть та й голії – каже якийсь писар.- Швидко нашому братові за ними нігде буде місця знайти… _ д нашому братові,- увернув грізно Чіпка,- треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати…

Він мав ще щось сказати, та тут їх позвали у горниці.

Посеред довгої й широкої зали стояв довгий стіл, засланий червоним сукном, облямованим золотою гальонкою, з золотими китицями… За столом, на покуті, сидів предводитель. По праву руку од його – Данило Павлович Кряжов, потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що уславився ні боями, ні походами,,а тільки тим, що, як прикріпляли до землі підсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких родичів, а разом з ними брата й сестру рідну… або й не він прикріпив їх, а його жінка – та сама пані полковниця, що людям черевиками очі й зуби вибивала… По ліву руку од предводителя сидів Шав-кун – городовий гласний. До його предводитель знай нагинався, а він йому шептав щось на ухо. Кругом столу обсідали другі гласні – горожани й земляни. Тут було ціле "сонмище", ціле кодло Польських. Тут були Совинський, Кривинський, Гаєцький, Митіль,- не було тільки одного Макухи: Порох таки його доїхав своїми ябедами: він тепер був під судом, без місця. Між горожанами можна було побачити Лейбу Ов-рамовича, орендаря пана Польського, а рядом з ним отця Дмитра, благочинного, що так менджував проси-тельськими книжечками, як Дмитренко кіньми,- за що, кажуть, не раз і судився в консисторії. Дмитренко, як не гласний, сидів окремо, між панами, котрі приїхали подивитись на нове диво. На всю хату тільки два порожні стульці зосталися, та й ті, мабуть, дожидали когось з панських гласних. Чіпка сміливо опустився на один; за ним Лоза – на другий. Пани-гласні ззирнулися. Хоч наші дукачі були у добрих синіх жупанах, а все-таки така незвичайна сміливість колола панські очі. Для останніх гласних-селян не знайшлося місця за столом: прийшлося спинами підпирати стіну.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: