Та злізла з печі, упала навколішки перед образом та тихо й чуло молилася, б'ючи земні поклони. Не чула вона, коли й треті півні прокричали, не помітила, коли почало на світ благословитися. Од щирої молитви одірвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вікно.
– Ря-а-туй-те… Ой… рят-у-у-йте!..- кричало щось під вікном молодим дитячим голосом. Мотря кинулась до вікна.
– Хто там?..- питала вона з хати.
– Це я… рятуйте… хто в бога вірує… Одчиніть… пустіть…- аж плакало та просило.
Мотря тихенько вийшла надвір – та трохи не омліла… Перед нею стояла літ десяти дівчинка, у одній сорочці, об'юшеній кров'ю, боса, розхристана, розпатлана – стояла й трусилася…
– Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звідки вирвалась?..- тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку.,
– Ой, лишенько… бабусю… Ой… горенько тяжке…- з плачем ледве вимовляла дівчинка.- Я з хутора… розбишаки були… усіх побили… порізали… постріляли… батька… й матір… діда… бабу… дядьків… "дядину… маленького братіка… усіх… усіх… Одна я зосталася… одну мене не знайшли… втекла…
– Як утекла?
– Поїхали… запалили хату й поїхали… Ой… о-ой! бабусю… горенько мені!..- скрикувала дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю,- боялася, щоб та, бу-ва, не втекла…
– Цить… ци-ить, моя дитино! – зацитькувала Мотря.- Я знаю, хто ті розбишаки… Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить… а то як почує – не животіти тоді ні тобі, ні мені…
Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря увела її у хату.
– Ходім у волость… у волость ходімо! – шепче вона, а сама чує, що голова у неї кружиться, очі страшно горять, ноги трусяться… от-от упаде! – Ходімо, дочко… поки їде сплять…
– Я змерзла, бабусю… холодно…- шепче дівчинка, тулячись до Мотрі.
– На хоч мої старі чоботи узуй… Он платок… юпка… швидше!..
Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старі плечі натягла кожушанку – і вийшли удвох тихо з хати.
Червоне зарево ударило їм прямо у вічі. Дівчинка схопилась за Мотрю: вона боялась тії пожежі – то горіла їх хата… Хутко вони обидві повернулися спинами до широкої полоси огняного світу, що піднімалась високо вгору, наче хотіла запалити хмару, та й потягли підтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавими очима… а навкруги собаки валували…
Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: усіх побрали, пов'язали. Піднявся крик,ґвалт.
Від крику прокинулась Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини… Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро у землю дивився, як угляділа об'юшену кров'ю дівчинку:
– Так оце та правда?! Оце вона!!! – скрикнула не своїм голосом – і несамовито залилась божевільним сміхом.
Тіло в неї тряслося; очі помутилися – вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася…
Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки – в одну мить обхопила усе село. Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страху богу молилися.
– Чула? – як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.
Христя глянула на його та й пополотніла.
– Що там? пожежа?..
– Чіпка людей порізав… усю Хоменкову сім'ю виполонив!
– О-о-о…- якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті.
– Уже погнали у город… в тюрму,- каже Грицько.
– А Галя? а мати? – ледве чутно спитала Христа.
– Не знаю… здається, дома…
Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула. її наопашки та чимдуж побігла з хати.
Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула – була вже далеко.
Перегодя трохи вернулася, як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.
– А що? – спитав Грицько.
– Галя…-знову перехрестилася: -повісилась…
– Отуди к лихій годині! – виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк.
Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні – мов дожидали смерті. Двоє діток їх, хлопчик та дівчинка, помітили це та, не розуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі й шепталися:
– Чого це тато та мама сердиті? – питав стиха хлопчик.
– Не знаю…- одмовила дівчинка й замахала на хлопчика пальчиком.- Ци-ть! мовчи… битимуть!..
Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло. Дощ, як затявся, і трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв він і в воздусі, як сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі… Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала у Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах реш-тантів. Кругом їх цілий звод москалів з ружжями.
Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з своїм товариством.
Як почули люди, то стали збігатись з усього села – старе й мале, мов на ярмарок.
У той час Грицько вертався з поля з снопами – аж трьома возами, Він – за одним; Христя – за другим; а син – хрещеник Галин – сидів на третім поверх снопів, тільки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волів, а самі пішли до гурту… та й поторопіли обоє! Не швидко вже Грицько опам'ятався, підступив ближче.
– Що це, брате Чіпко? – журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько. у тому запитанні, у його голосі Не було ні докору, ці помсти, а вчувся тяжкий жаль – шкода пропащого брата-Чіпка скоса зиркнув, здвигнув густі брови – та й одвернувся.
Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.
Незабаром старший москаль, що вів етап, скомандував у дорогу.
Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння. Плакали люди, обнімали своїх безталанних братів; подавали їм на прощання – кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню… Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми – рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі,- тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд… Не знайшлося душі, щоб підійшла до його – попрощалася…
Брязь!.. дзень!.. Брязь!.. дзень!.. Валка рушила.
– Хай тобі бог помагає на все добре! – крикнув навздогін Чіпці Грицько. Чіпка озирнувся – і одгукнув з дороги:
– Грицьку! поклонись матері… Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконіє до того часу…
– Господи! – заливаючись сльозами, мовила Христя: – напути його на все добре! – та разом з Гриць-ком і повернула до возів.
– Воно таки правда, що цей Чіпка непевний…
– Такий і батько був…
– І вродився так – прости, господи!
Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сірій куряві валку. Довгенько ще вони стояли, судачи-ли, рахували, поки не перевели розмови на урожаї, на посіви та другі хазяйські турботи, а тоді вже й порозходились по домівках.
Мотрю узяв Грицько – догодувати до смерті. Швидко після того вона й умерла.
Чіпчину хату опечатали, забили. У ній одні сови та сичі плодилися та тічки собак товклися по вгороду, Що увесь заріс бур'яном, як лісом. Через рік – веселе колись місце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хрущ Люди знову стали її відхрещуватись, як проходили мимо; а малі діти боялися й здалека глянути на того чоловічка, що, як те страховище, позирав з воріт на' шлях своїми витрішкуватими очима.
А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хоменкового хутора, насипана висока могила, на ній стоїть височенний хрест – оглядає навкруги хутори, села, всі околиці… Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч "страшним чоловіком".