Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Після молебню та присяги почались вибори. Радили вибирати Кряжова, хвалили Совинського, розпинались за Шавкуна, намірялись пропхнути Гаєцького, Митіля. Як не крутив уса Дмитренко, як не дивився на кожного, хто підступав класти білета не в сюртуці, а в свиті, а вийшло так, що ледве-ледве провели трьох перших. На Шавкунові зробили невеличкий перепочинок.

Як налагодились знову прийнятись за вибори, гласний Саєнко, син сотниченка, попрохав "слова". Панам було це не вдивовижу. Саєнко – здавна чоловік неспокійний. Ще за Василя Семеновича він, було, не пропустить виборів, щоб не наговорити, як казали про його, "сім мішків гречаної вовни…" Оже та вовна була для панів Польських гірше гіркої гірчиці. Нівроку розумний, гострий, як бритва, Саєнко не пропускав случаю, щоб не побрити своїх сильних родичів. Прості люди його любили, як чоловіка, котрий не змовчить сильному і стане завжди у пригоді немічному. Зате пани та жиди Саєнкового духу боялися – та й недурно. Напакостить панові, придавити жида – стало утіхою для його. Так оцей-то "ліберал", як його звали, зняв тепер річ про земство… Обертаючись до панських гласних, він доказував їм "всесословність земства", довго й красно розводив їм про "интеллекту-альную деятельность", котру вони, за "пропілі гріхи", повинні були оддати на "алтарь общественного благо-получия". То повертався до простих гласних, нагадував їм про "рівноправність", умовляв їх самим дбати про свої "інтереси", про "народне благо". А на за-ключку всім гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних-селян.

По хаті пройшов шелест. Пани здвигували плечима, хитали журливо головами, шепталися між собою. Мужики заворушилися під стіною, затупотали ногами на однім місці, зглядалися, мов питали очима один в одного: "А що?! кого тепер?"

Предводитель, пошептавшись спершу з Шавкуном, а потім з Кряжовим, задзвонив у дзвоник і, оглядаючи селян, голосно запитав: хто хоче вибиратись?

Шелест потроху стихав. Предводитель запитав удруге. Усі мовчали, тільки ззиралися.

– Ось хіба Варениченко…- якось несміливо, крізь зуби, процідив старшина з Пісок.

На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко – і затулив рукою свого рота: "мовчи, мов, нескребо!"

– Якого Варениченка? – волею-неволею вимовив Предводитель.,_ Ось!.. ось!..- почулось з-під стіни кілька голосів, тикаючи пальцями, де сидів Чіпка. Він почервонів. Усі уставились на його очима.

– Вм желаете? – спитав його Предводитель.

– Та коли людська ласка та панська воля,-одка-зав Чіпка, підводячись,- то й про мене…

Голос його тремтів; лице горіло; очі світили радістю.

Пустили на голоси: вибрали Чіпку. Далі, мабуть, розгарячившись, вибрали Саєнка у губернські гласні.

Вибори скінчились. Селяни пороз'їздились по домівках. Пани забенкетували у городі.

Вернувся Чіпка додому. Галя побачила у вікно, вискочила з хати.

– А що?

– Усе гаразді – скрикнув радо Чіпка.- Тепер я, Галю, не тільки гласний, а ще й член в управі…

– Невже? – разом зрадівши і злякавшись, скрикнула Галя.

– Далебі… вибрали! – хвалиться він.

– Кого вибрали? куди? – почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись у вікно.

– Мене вибрали, мамо, в управу! Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по виду в неї пробігла нерадісна смужка.

– І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? – каже вона журливо.- Ще, не дай боже, підведуть як… Самі ж поховаються, а тобі – буде…

– Не бійтесь, мамо: не подамся! – заспокоює її Чіпка.

– Ще встрянеш куди…- своє-таки Мотря.

– Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте,- одказує без гніву Чіпка.- На те їх воля… А може я, мамо, людям у пригоді стану… добро яке зроблю…

– І вже, сину! Ти – один, а їх скільки…

– Один, та добрий,- оступилася за чоловіка Галя, і, всміхаючись, пішли обоє в хату.

Радів Чіпка, потай од матері, удвох з жінкою, що заробив людську шану, повагу. Те, що місяць назад тільки заклюнулось у серці, тепер уже снувало перед його очима, заволоділо його думками. Лагодився Чіпка громаді служити – збирався добро робити; грів У серці сам собі нишком, потай уже й жінки, голубку-надію- давне забути і слід його загладити… А ви- [йшло так, що – де знайшов шану, там загубив спокій і… долю!

Вибір його в управу, зроблений під гарячий час, без поради, без розмислу, нікому не був милий. Козацька старшина на Чіпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавній у голодрабець, волоцюга, ледащо, посівши за жінкою багатство, вискочив у люди, між пани, куди вони пер-.- лися з самого малку, що їм снилося й ввижалося – та не сталося! Пани оханулися, як уже вибрали. Стали вони один одному жалітися, який тепер вік настав, що свій брат-дворянин братається з "хамом" та ще підводить до того й других. Стали нарікати на Саєнка, що це він так зробив на глум, на сором цілому повітові… Товариші по управі вважали такий вибір тяжкою для себе обидою, залякували декого з панів, що коли на те пішло, то вони всі покидають управу: нехай заправляє сам!.. А Шавкун ламав уже голову, нишпорив по товстелезних томах законів, чи не знайдеться чого, щоб випровадити з управи члена, котрий, як він боявся, міг стати йому на переметі, шкодити, не допускати просовувать лапу до земських грошей…

Шавкун – битий жак! Недаром він посивів, сидячи над бумагами. Він метнувся сюди-туди; як той павук, сплів, розкинув сітку; ловив кожне слово, яке йому треба… Нічого сам не натрапивши, він повернувся за порадою до свого давнього приятеля Чижйкіг – секретаря в суді. "Чи не було чого, братіку? чи не судився" він?" – допитувався Шавкун. Чижик понюхав табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п'ять та й поліз у шафу з старими ділами. Перекинув одно, перевернув друге, заглянув у третє, у п'яте, в десяте, натрапив слід, піймав ниточку – та разом з Шавкуном дійшли і до клубочка…

– Найшли! – ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, подаючи Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Сем. Польского й о прибиении сторожа Деркача.

Члени пороззявляли роти, повитріщали очі. Шавкун перечитав діло, по котрому "солдатский син Варениченко оставлен в подозрении". Управу обняла радість, мов кожному з членів прибуло від того щастя. Як на те в городі лучився Дмитренко. Його закликали в управу, зачинились, довго балакали. Усі вийшли, усміхаючись.

Чіпка нічого того не знає. На маковія поїхав у Хамло на ярмарок та вернувся аж перед спасом. Того самого дня, як він вернувся додому, заїздить до нього Дмитренко, розказує діло, радить самому заздалегоди тікати з управи.

Чіпка, як почув про діло,- мов хто його обухом лигнув по голові. Сором, досада, злість – усе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило у висках, заходило жовтими й чорними кружалами у віччю… Сам він поблід; руки тряслися… Він почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти… Щоб себе не видати, він скочив з ослінчика, де перед тим сидів, став ходити по хаті, блудив мутними очима по стінах… Одна думка обганяла другу; одна одну випереджала, наче гралися наввипередки; він хотів на бігу піймати хоч одну з них; вони од його тікали, зникали, одні тільки краї їх на одну хвилиночку мелькали,-поки не злилися у одну думку: як-не-як, а живцем не податися в руки!

Дмитренко, як мара та, сидів над його душею, чигав, як шуліка, коли Чіпка пристане на його раду – сам "вийде в одставку".

– Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилуємо,- я б і тоді не послухав! – скрикнув Чіпка.- Хто скаже, що я чоловіка вбив?.. Може, вони на своїм віку десятки, сотні на той світ позагонили… А тепер шкода: нема волі?.. Тепер завадило – усі рівні?.. Я людям служу… мене люди виї брали… мене люди й скинуть!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: