– А що, хлопці, будемо рушати! – каже дід.
Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорно-хлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.
– А-г-у-у… тю-у-у! – гукнув дід.- Треш-тереш-треш!
Свиснув малахай у руці… Одчиняє Чіпка або Грицько ворота у царині – і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле… Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.
Отара суне помалу, викрикує – то "бе-е!", то "ме-е!" – кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м'яти… А курява, як хмара, слідком за вівцями…
– Агу-тю-у-у! – гукнув дід, ляснувши малахаєм.
– А куди, руда? – кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку ухопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до самих печінок добиралася, давила-душила.
Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху,- пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи "тереш! тереш!" та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.
Сонечко почало з-за гори випливати – грало, усміхалося. Як легенькі блискавочки, забігали по землі- його пароси, і кришталем заіскрила роса по зеленій траві… За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають… Легенький вітрець подихає – і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку… Хороше так, весело!
Чіпк.а-йде з боку отари, похнюпивши голову… Об чім він думає? що гадає? – Нічого він не думає, не гадає… Він прислухається, що діється у його в серці, -В-дхщі.. Хоче збагнути"- і засуває… все забуває… Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо".. Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці… Байдуже йому!.. Посилає уперед ногу за ногою – не думає: де він, і що він, і як він… Легко трепече його серце; дивні якісь радощі – не то сон, не то дрімота – сповивають його душу-Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм – вівці розскочились, розсипались по зеленому полю…
– Отепер, хлопці, спочинемої
І сідають наші вівчарі утрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починав й собі снідати…
Грицько, чи присів, чи ні – вже, дивись, опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує…
Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо синє, чисте – ні хмарочки, ні плямочки – глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне у тій синій безодні, як у сивому тумані… тільки думка росте та ширша…
"Що там? -дума Чіпка.-Там, мабуть, гарно так… Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!.."
– Діду!
– А що, сину?
– Що там?
– Де?
– У небі?
– Бог…
Задумається Чіпка… Дивиться у небо,- йому так гарно дивитись у його…
– Чи воно, діду, є там люди?
– Де?
– На небі…
– Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душі праведні…
– А хіба хто там був?
– Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.
– А гарно, мабуть, там… Бачте: яке синє, гарне!.. Дід, поснідавши, молився богу.
– Гарно, сину! – прошептавши молитву, одказав Чіпці.- Гарно!.. Не те, що тут, на землі… Там усе добре, святе… А тут – усе грішне та зле…
Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:
– То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі; а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену… вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як
Вовки голодні… І чого ми тільки нє їмо?.. А воно то все – гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, усе… Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося,- ми й свого брата часом черкнемо… Бач! У брата – он те й друге, а у мене ні сього, ні того… заріжу, мовляв, брата,- добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка… Ріже – забув і думати, що йому на тім світі буде!..'Лихий його путає-він/і ріже… Ох, грішні ми, прокляті душі!
Чіпка слухає – і проходить по його душі страх, холод… і шепче він стиха за дідом: "Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна,- думає він,- бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба… А баба не грішна: во-.на мене ніколи не била; вона мені усього давала, жа-•лувала мене, вговорювала, от як дід… І дід, мабуть, не грішний… А Грицько? Грицько-грішний: он як він верхи на барані пре!.."
– Грицьку! Грицьку! – скочивши на ноги, крикнув Чіпка: – не їдь на барані – гріх! А Грицько гика на тпрука на все поле…
– А він на барані їздить? – питає дід.- Бач! Я й не туди, чого він так вигукує… Ось я тобі, я тобі!! – свариться на Грицька дід здалека ґерлиґою.
Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шляхом. А дід, понюхавши табаки, розіслав свиту, розвернувся проти сонця та грів старе тіло. І Чіпка біля його примостився.
Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.
– А я, діду, ось скільки -горобенят надрав! – хвалиться.
– Навіщо ж ти їх вадрав? – питає дід, не підводячи голови.
– А щоб оця погань не плодилася!
– Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! – промовив Чіпка, придавивши на останньому слові.
– А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? – одказав Грицько та й висипав з пазухи голодюцьків з жовтими заїдами.
Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив ґерлиґу.
– А куди?.. куди?..- закричав. Та – гепі герлигою по горобенятах… Так кишечки й повискакували…
– Оце вам жив-жив!.. жив-жив! – гукає Грицько та раз по раз ґерлиґою, ґерлиґою…
Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. "Значить, правда, що вони кричали: жив-жив!" – подумав Чіпка та як схопиться… Очі горять, сам труситься…
– Стривай, Грицьку! стривай! не бий… Давай краще їм голови поскручуємо!..
Як схопить горобеня, як крутне за головку… Не вспів оком моргнути,- у одній руці зостався тулубець, а в другій – голівка.
– А що – жив! а що – жив!! – кричить Чіпка…
– А що – жив! а що – жив!..- вторує за ним Грицько…
Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні голівки та тулубці…
– От тепер можна й ґерлиґою,- каже Чіпка, взявши ґерлиґу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят у купу й почали періщити, як снопи молотили… Не зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м'ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею..
– Ходім ще драти,-каже Грицько:-там ще є.
– Ходім,- згоджується Чіпка.
Та й побігли до верб, один одного випереджаючи.
– А куди ви? – підвівши голову, питає дід.- Підіть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились… Щоб ще звірюка не зайняв…
Дід знову ліг. Скоро й заснув.
Хлопці побігли.
– А хіба жиди Христа мучили? – питає на бігу
Чіпка.
– Жиди ж… А горобці сиділи та кричали: жив-жив! Щоб ото ще мучили…
– Ну, тепер же мені не попадайся ні один жид! – нахваляється Чіпка. А очі, як у того вовченяти, го гять…
– Е-е! Жидам ти нічого не зробиш,- каже Грицько,- вони здорові… А жиденятам можна бебехи надсадити! Я вчора одного бив-бив та ще й пейси вирвав…
– їй-богу?
– їй-богу.
– От, коли б я піймав!…Я б йому голову скрутив, як горобеняті!
Швидко вони позавертали овець і, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще більше, ніж сам Грицько надрав. А далі – поскручувавши голови, били ґерлиґами… помісили чисто на гамуз!
Сонце дедалі все вище та вище підпливало. Перше ж так гарно сяло та гріло, а це вже стало пекти-палити, аж дід прокинувся…