Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку – і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила – як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чіпка,- Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться… "Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі… Може, хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!.." Така в Мотрі думка. І не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина "надія й утіха"… А нехай, здоровий, зробить що Чіпка,- нехай з'їсть лишній шматок хліба чи покачається в калюжі… Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не іскри сиплються – то її кльони й прокльони та духопелики… Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.

Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спинити. Спершу-таки боявся матері, а далі – звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце впивалася, до живих печінок доходила… Ой,(злий же він був тоді! Ой, лютий! Він би – зміг – ма-і тері очі видрав або сам собі що заподіяв, якби не ба ба… А то вона, її тиха мова гасила його лютощі. Як почне, бувало, його умовляти,- та словом, як повива-(чем, зів'є… За те Чіпка любив бабу; душі не чув у їй.. Що баба не скаже, усе послухає. А матері не любив і не слухав… Од бійки то сховається, то втече; а послухати – не послуха. Не раз Мотря з серця гірко плакала…

IV

Жив-жив!

(Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та у холоді, У злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою… Забереться, було, у бур'яни, нарве квіток, назбира кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори – ні! Чіпка мав добру пам'ять: з неї ніколи не виходила думка, що він -"виродок"; він ніколи не забував бабиної ради… Собі на лихо, рядом з добрими думками, у малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне… Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку..І росло лихо в його серці – і виростало до гарячої відплати.котра ни зна ні впину, ні заборони. Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала – не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця… Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякав-ся/Ю_бог, ні люди не страшні йому… Бог страшний злому, Чіпка дума, що якщо він добрий, а лихі люди його дратують-…

Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір'ю:

– Чи не найняти б нам Чіпку хоч за харч служити?

– Я вже й сама думаю,- каже Оришка.- Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний, неговіркий, якась тума з його… І з дітьми він не поводиться, як другі,- усе самотою, усе собі дома…

– Що ж його на світі робити? – журливо одказує Мотря.- Уже ж всяк баче, як я працюю… Та що моя праця? Силу витратила, здоров'я збавила, а тільки що з голоду не мремо… Якби його найняти,- хоч би менше з'їжі… все б таки хоч на одежину зосталося!

– Як зна"ш, дочко.

Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла.

Богатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.

– А збирайся лишень, Чіпко, на завтра у найми,- каже, вернувшись увечері, Мотря.- Годі дома сидіти та хліб переводити-пора й самому заробити!

Чіпка- руками й ногами! Та вже Оришка – давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Прийняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулася Мотря додому рада та весела.

– А що, дочко? – стріва її Оришка.

– Зоставила… Коли б то шанувався!

– А може, звикне… Дай-то боже! – потіша й молиться Оришка.

Зостався Чіпка у Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує – як і що, й коли робити… Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн приказує: "Піди, Чіпко, загороду почисть". А Чіпка піде на тік, забереться у ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив'язувати…

Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка,-узяв його та й вибив. Розсердився й Чіпка… та трохи за малим не спалив хазяїна! Як не було в хаті нікого, він поліз у піч, витяг жару у покришку та й виніс у хлівець… Добре, що люди побачили – залили.

Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника Мотря плаче,- уже не б'є, плаче… Страшно їй, щоб, бу-ва, не позивав Бородай… Оришка умовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро дивиться, мовчить, мов йому у рот води налито… Так і зостався дома зимувати.

На весну знову радиться Мотря з матір'ю.

– Найняти б Чіпку?

– То й найми.

Знову йде Мотря шукати хазяїна – і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.

Дід Улас – сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще за-хорував до того,- так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хліба… Ледве виліз Улас за ворота та й загадався… "Куди його?!" До роду – близького нікого, а далекий – у панській роботі… Прийшлося Уласові – хоч під греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку у царині та й наставила чабаном.

До його ото став Чіпка підпасичем. І – диво! згодився відразу… Робота прийшлася йому по душі.

– Устане він рано, ще до сонця, набере хліба у торбу, візьме малахай, що дід дав завертати овець, та й іде у царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У діда усе ще позапирано. Тільки Лиско лежить коло дверей, простягши передні лапи, положив на них голову… Дріма ранком.

– Лиско! – гука Чіпка.

Лиско підведе, нехотя, голову, подивиться на Чіпку – і знову кладе її на ноги, позіхнувши на все горло… Тобто: "рано, хлопче, ходиш: ще дід спить!"

Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини – починає снідати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.

Ось приходить і другий підпасич – Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків… На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, та ще й порвана; штаненята – саме ґноття висить на очкурі – позасукувані аж за коліна.

Грицько – козачий син, сирота. -Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці – вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв йо,го-до себе в поміч коло отари.

Сідає й Грицько коло Чіпки, розв'язує свою торбу, виймає з неї сухарі – чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом…

От рипнули двері – показався дід на порозі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: