Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– Уже ви, хлопці, тута?

– Тута.

– А що ж це овець так мало?

– Згонять.

– А ви снідаєте?

– Снідаємо.

– Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!

Іде дід у присінки; набира води кухоль – умивається…

Тим часом – світ, як день, тільки сонце щось забарилося… Закрасивши увесь східень палко-рожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею… А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою… Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче у огні,- замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи,- так земля дожидає ясного сонця… і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець – ро-темніє й насупиться її зелений убір; затихне вітрець – убір заясніє, усміхається..,

Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом'яний бриль; на плечі, на ґерлизі, висить торба з хлібом та свита – на случай негоди; у руці – малахай.

– А що, хлопці, будемо рушати! – каже дід.

Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорно-хлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.

– А-г-у-у… тю-у-у! – гукнув дід.- Треш-тереш-треш!

Свиснув малахай у руці… Одчиняє Чіпка або Грицько ворота у царині – і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле… Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує – то "бе-е!", то "ме-е!" – кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м'яти… А курява, як хмара, слідком за вівцями…

– Агу-тю-у-у! – гукнув дід, ляснувши малахаєм.

– А куди, руда? – кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку ухопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до самих печінок добиралася, давила-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху,- пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи "тереш! тереш!" та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати – грало, усміхалося. Як легенькі блискавочки, забігали по землі- його пароси, і кришталем заіскрила роса по зеленій траві… За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають… Легенький вітрець подихає – і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку… Хороше так, весело!

Чіпк.а-йде з боку отари, похнюпивши голову… Об чім він думає? що гадає? – Нічого він не думає, не гадає… Він прислухається, що діється у його в серці, -В-дхщі.. Хоче збагнути"- і засуває… все забуває… Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо".. Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці… Байдуже йому!.. Посилає уперед ногу за ногою – не думає: де він, і що він, і як він… Легко трепече його серце; дивні якісь радощі – не то сон, не то дрімота – сповивають його душу-Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм – вівці розскочились, розсипались по зеленому полю…

– Отепер, хлопці, спочинемої

І сідають наші вівчарі утрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починав й собі снідати…

Грицько, чи присів, чи ні – вже, дивись, опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує…

Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо синє, чисте – ні хмарочки, ні плямочки – глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне у тій синій безодні, як у сивому тумані… тільки думка росте та ширша…

"Що там? -дума Чіпка.-Там, мабуть, гарно так… Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!.."

– Діду!

– А що, сину?

– Що там?

– Де?

– У небі?

– Бог…

Задумається Чіпка… Дивиться у небо,- йому так гарно дивитись у його…

– Чи воно, діду, є там люди?

– Де?

– На небі…

– Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душі праведні…

– А хіба хто там був?

– Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.

– А гарно, мабуть, там… Бачте: яке синє, гарне!.. Дід, поснідавши, молився богу.

– Гарно, сину! – прошептавши молитву, одказав Чіпці.- Гарно!.. Не те, що тут, на землі… Там усе добре, святе… А тут – усе грішне та зле…

Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

– То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі; а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену… вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як

Вовки голодні… І чого ми тільки нє їмо?.. А воно то все – гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, усе… Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося,- ми й свого брата часом черкнемо… Бач! У брата – он те й друге, а у мене ні сього, ні того… заріжу, мовляв, брата,- добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка… Ріже – забув і думати, що йому на тім світі буде!..'Лихий його путає-він/і ріже… Ох, грішні ми, прокляті душі!

Чіпка слухає – і проходить по його душі страх, холод… і шепче він стиха за дідом: "Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна,- думає він,- бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба… А баба не грішна: во-.на мене ніколи не била; вона мені усього давала, жа-•лувала мене, вговорювала, от як дід… І дід, мабуть, не грішний… А Грицько? Грицько-грішний: он як він верхи на барані пре!.."

– Грицьку! Грицьку! – скочивши на ноги, крикнув Чіпка: – не їдь на барані – гріх! А Грицько гика на тпрука на все поле…

– А він на барані їздить? – питає дід.- Бач! Я й не туди, чого він так вигукує… Ось я тобі, я тобі!! – свариться на Грицька дід здалека ґерлиґою.

Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шляхом. А дід, понюхавши табаки, розіслав свиту, розвернувся проти сонця та грів старе тіло. І Чіпка біля його примостився.

Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.

– А я, діду, ось скільки -горобенят надрав! – хвалиться.

– Навіщо ж ти їх вадрав? – питає дід, не підводячи голови.

– А щоб оця погань не плодилася!

– Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! – промовив Чіпка, придавивши на останньому слові.

– А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? – одказав Грицько та й висипав з пазухи голодюцьків з жовтими заїдами.

Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив ґерлиґу.

– А куди?.. куди?..- закричав. Та – гепі герлигою по горобенятах… Так кишечки й повискакували…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: