– Ач, як угріло! – обізвався він, підсуваючи свиту під вербу, у холодок.- Ану, ще понюхаємо та заграємо… Хлопці, видно, десь горобців деруть…
Дід понюхав.
– А-а.. та й добра ясі – промовив, чхнув і поліз у торбу за сопілкою.
Вийняв сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, удруге – і зачав "Вівчарика". Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось за-мира, замира,- тільки сопе… А це зразу, немов опік хто, закричало, завищало – та й стихло… вдруге-втретє… і полився тяжкий плач… Сумно зробилося, важко… Отара посхиляла вниз голови, немов слухала того плачу тяжкого… От знову сопілка замовкла. Трохи перегодя тихий регіт крізь сльози стиха веселив поле; далі-дужче… дужче… сльози сохли… регіт замирав… понісся веселий, танцюристий козачок…
– То дід гра,- каже Чіпка.- Ходім до його!
– Ходім. Побігли.
– А, мабуть, час, хлопці, й.овець напувати! -зустрічає їх дід.
Хлопці зібрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг,- де не взявся сірий вовк і потяг нишком ягнятко в діброву… Отара схарапудилась, сипнула вбік – аж до Грицька повалила; Лиско майнув за вовком,, Чіпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки,- покинув ягнятко та драла в ліс… Чіпка з Лиском за ним. Дід почув, що Лиско гавка на вовка, й собі надійшов… Так де ж ти вовка в лісі шукатимеш? Тільки й того, що дід похвалив Чіпку за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко…]
Вернулися з водопою. Пообідали сухий хліб з сіллю; дід знову ліг спати; хлопці бігали завертати овець; Чіпка розказував, який йому вовк здався: "здоровий, а легкодухий"; Грицько, не вважаючи на гріх, на барані, їздив, щоб тільки дід не бачив… Потім того вони полуднували… Чіпка діда про що-небудь розпитував; дід розказував про всяку всячину, грав на сопілці… Так – аж поки сонце не повертало навзаходи. Тоді дід завжди казав хлопцям: "Пора, хлопці, додому вертати!"
Хлопці збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царині, стрівали їх люди, і кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопці вертали по домівках, а дід запирався у землянці до другого ранку.
V
Тайна-невтайна
Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби – по його літах і по його душі. Та не те, щоб і без користі. Дід брав за літо по п'ятаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п'ять, та ягнят двоє або троє на рік. Чого ще? На харч він собі заробляв; гроші йшли на одежу; ягнята – на прибуток.
– Слава тобі, господи, що ти зглянувся на наше безталання! – дякує Мотря богові.- А я вже не думала, щоб з його вийшли люди…
– Став розуму доходити,- одказує Оришка,- сам побачив, що треба робити… І мені, старій, довелося його хліба з'їсти… спасибі богу!
Отак радіють та богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди, горя… І в хаті у них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом і сир на вареники… І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висіло та не бовта-лося старе ґноття… І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана – не світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визирає, льох чорніє… Уже завелась свиня з поросятком і овечат десяток. Уже під паску є своє поросятко й своє ягнятко, і паска – біла… Достатків більше, й достатки кращі.
А тут ще, після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича, зосіалося їм днів на десять поля… Після судів та пересудів,- після двох мішків пшениці та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писареві,- одсудили Мотрі землю громадою…
– Не журись. Чіпко,- каже, радіючи, Мотря.- Тепер буде своє жито й своя пшениця, і просо, й ячмінь, і гречка… Одберу місцину, картоплі насаджу – на зиму буде!.. Ік різдву загодуємо свиню… Сало продамо, м'ясо посолимо, ковбаси начинимо… Буде з нас! Хай тепер наші вороги сміються, нехай цураються, минають!..
Аж помолодшала Мотря, весела стала.
Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Чи все ж то одні удачі та радощі складали його молоду силу, котра так і пробивалася з-під його гострого погляду, смілого поступу?..
Ой, ні! Життя- що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.
Першою такою колючкою у Чіпчинім житті була смерть бабина. Йому тоді тільки що сповнилось п'ятнадцять літ. Баба уже була стара-стара, як молоко біла, як сухар суха. Уже й літом з хати не вилазила,- хіба у палючий день вийде, було, з хати, сяде на при-спі, складе свої сухі сині руки на колінах та й гріється проти сонця. А восени усе жаліється та жаліється Мотрі:
– Отже, дочко, щось мені погано… Так погано, так поганої Чую, наче у мене всередині щось застигає; руками й ногами зовсім не володію, не знаю, чи й
є вони у мене… Мабуть, це вже моя за мною приходить…
Так казала Оришка звечора, а до світа-й богу душу оддала.
Лежить баба на столі у хаті. Хрест у руках, свічка в головах… Та ж баба – тільки очі заплющила, РОТ зціпила… Прийшов піп, дяк, зійшлися люди, узяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли… Мотря плаче. Чіпка не плаче… Йому тільки чогось страшно, жалко… "Нема баби…- думає він.- Умерла баба… не буде більше баби… Смерть узяла бабусю… люта смерть… А що ж то за смерть?.. Хто анае?.."
Темна мара устала в Чіпчиній думці, як страшидло яке, холодне, непривітне… Говори, дивись – а тут… зуби зціпило, язик одібрало, очі заклепило… Кидають у землю,- темнота непривітная, німота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось і черв'як плазує – холодний та слизький, аж напинається, аяс звивається, поспішаючи до тіла…
Приліз, приложив свій червоний ротик – як невеличким свердликом проточив дірочку в тілі і уп'явся… По йому аж хвиля заходить, так він натужувався, точив… Ось уже дірочка… А там – дивись – і другий пнеться, третій, четвертий… Подірчавіло тіло… Чутно глухий стук. То одвалилася одточена частина тіла. Черви заворушилися, піднімаючи вгору свої хвостики…
"Ух!.. гидко… страшно!.." Чіпка здригнув. "І від кого се? – запитувала його злякана думка.- Кажуть, від бога?.. Смерть від бога?.. темна німота… червивеє від бога??! Господи боже! невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така (добра була, до всіх добра… І так каратися?.. Чи для.у всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?.. Ой, ні, ні! тут щось та не так,- тут щось друге, інше…"
Задумався, загадався Чіпка… Зробився – аж страшний, помарнів, похнюпився, дивиться якось чудно… Зведе оце на тебе очі – і нічого не бачить; клич його – не чує… Аж занепав. Уночі схопиться – одягається, озувається…
– Чіпко! куди ти?'-пита здивована мати.
– Га-а?
– Куди ти?
– Баба кличе… піду до баби…
– Та господь з тобою! Баби немає – умерла…
– А що ж ото?.. слухайте!..- Та й наставить ухо,-слухає…'-О-о-о-о! "Чіпко!.. Чі-п-ко!.." Чуєте?.. – Зараз, зараз, бабусю… я зараз!..
Хапається, чоботи набуває, рядном напинається…
– Господь з тобою! куди ти? – хрестить і перейма його Мотря. Почне його умовляти; роздягає його, роззуває… То він трохи й утишиться, сяде на лаві.
– Ляж, сину.
Чіпка поворухнеться, посунеться трохи – сидить… Трохи згодом затіпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкі заводи плачу…
– Чого ти, сину, плачеш?
Мовчить Чіпка, плаче.
Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч він одужав, а з літами убирався в силу, та вже ніколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку, котру він ніяк не міг розгадати… Він все хмурнішав та хмурнішав…