Крапля крови - Юрій Мушкетик (сторінка 11)

— Один вчений намагався на конгресі довести, буцім рак — природний процес. Мовляв, колись регулювався ріст людськості через чуму, холеру, тепер — через рак. Скрутять його, а тим часом ще посилиться радіація. В процесі пристосування до неї виживатимуть найсильніші... Але якщо навіть так, — мовив по паузі, — ми, лікарі, мусимо обігнати ці процеси. Я чув, ви прийшли до певного результату. Так що наші досліди зрушились?

Запитання прозвучало тихо, ніби аж несміливо. Олександр Кіндратович сам відчув це. І аж розгнівався на себе.

Чому він поводить себе так? Неначе хлопчак. Чому не запитав, як мусить керівник запитати звіт у свого помічника. Мазура взяв до себе на роботу він і показав ціль, дав у руки рушницю...

— Які елементи ви замінили в кільці? — голос його дзвякнув рішучістю.

— Я?.. —Мазур дивився в щілини очей, немов у прицільні планки. — Професоре. Щоб не було проміж нас непорозумінь... Тему, ви знаєте, я виконував. Але працював і осібне. І ще одне... Може, комусь видасться сьогодні божевільним, навіть крамольним. Весь наш рід лікував травами людей. Всілякі хвороби. Рак — теж. Я видобув синтетичним способом деякі елементи. І свої додав до них.

— Які ж?..

Це питання мало вирішити все.

— Всілякі, їх близько тридцяти. Іпритні, які в нас у лабораторії, теж. Тільки в інших сполуках.

Ні, Олександр Кіндратович не збирався випитувати. Він не вельми вірив і в Мазурів засіб. Але ж... Хіба не образливо? Справедливо казав Холод про алхіміків. Кумедно й гірко дивитися на них в наш час. Та й хто, як не він, професор, може ліпше побачити, чи є щось в отій алхіміч-ній сироватці! Гнів мішався з образою, вони клекотіли, просмоктувались назовні. В словах, в інтонаціях, в погляді. Немов струмочки крізь греблю: не пускає, загачує, а вони пробиваються знову. Але йому вдалося запакувати їх. Гарний мав би вигляд перед цим хлопчиськом!

— Приїхали. То вас не цікавлять і матеріали конгресу?

— Чому ж. Був би вельми вдячний...

— Зайдімо, я відберу.

Їх зустрічало одразу дві господині: старша й молодша.

— Знайомтесь... Це мій колега з лабораторії.

— Ліля.

Дівчина прикусила в посмішці губку. Вони вже були знайомі. Цей хлопець колись проводив її від інституту. Вона пам'ятає — він ще глузував з її “зозулястої” сумочки. Хлопець — гарний на взір, тільки трохи низький. Причепливий, але не нахабний.

— Мазур, Євген!

Аж тепер в очах дівчини спалахнули вогники цікавості. Це прізвище в останні дні влітало їй у вуха з десяток разів. В лікарні воно зараз на вустах у всіх: від професора до сторожа. “Чи справдешнє його відкриття? — ще раз пильно поглянула на хлопця дівчина. — Якщо так, тоді цей хлопець підніметься над всіма, мов хмарочос над хатками”. Під тим поглядом Євген опустив очі, потягнув за короткий кінець галстука. “А вона тоді не сказала, хто її батько”, — подумав чомусь радісно.

Коли вони з Біланом неквапливо піднімалися по сходах, Євген твердо поклав собі: взяти папери і мерщій податися геть. Тепер же був би радий, якби його затримали тут, шукав якоїсь зачіпки й не знаходив.

— Ви тільки з ним обережно. А то цей чоловік може вас налякати, що й не заснете, — несамохіть прийшов на поміч професор, жартівливо відрекомендовуючи його матері й дочці. — Це наш новітній вчений, синтетичного складу душі. Не визнає ні жіноцтва, ні музики — нічого. Він взагалі каже, що людина — це дерев'яна лялька, а світ — шворка, котра його смика.

— Як це? — засміялась Ліля. — Ви сідайте.

— Олександр Кіндратович, звичайно, жартує. Хоч водночас зараз він сказав дуже влучно. Людина й справді гадає, ніби сама припасувала шворку. Ми знаємо пряму, спіраль, круг. І хочемо ними пояснити світ; світ безкінечно малий і безкінечно великий. Але всі наші закони — умовні, середні, ми їх вигадали самі. — Євген бачив, що його слухають з цікавістю, до того ж це давало йому можливість довше залишатись у цій квартирі, і він гарячково розвивав свою теорію. — Ми сприймаємо тепло і холод, а не рух молекул чи ще глибші рухи, котрих і не знаємо, ми беремо рух і спокій, а не третє чи четверте, не відоме нам. Евклід бачив плоскою землю і винайшов площинну геометрію. Ті, хто збагнув, що вона кругла, знайшли просторову. Тобто світ не такий, як ми його бачимо на певних відтинках, він розвивається за зовсім іншими законами. А ми хочемо пояснити його з відтинків, з наших середніх законів, придатних лише для практичних потреб.

Євген знав майже всі новітні відкриття. Він і сам спробував осягнути мисленим зором світ, проникнути, по-своєму розшифрувати деякі його таємниці. І те, що осягнув, злякало його. Світ! Яка в ньому причаїлася сила. Малесенький шматочок землі, нікчемна грудка під ногами пішохода, а вона всесильна. Деякі люди гадають, ніби ця грудка мертва, ніби вони підкорили її. А вона просто не відчуває їх на собі. Людство — часточка великого, нескінченного цілого. Як колись писав Омар Хайям:

Сіяли зорі людям — споконвік, Текли дугою зорі — споконвік,

У грудці сірій роздушив ногою Ти, може, око юне, чоловік.

Наше, людське життя, всього лиш кілька сторінок у великій книзі життя. Початок, середина, кінець книги? Але як по кількох сторінках відгадати всю книгу, коли вона безкінечна й неповторна?

— Хіба не людина зробила ракету? — заохочує Ліля.

— Людина зробила ракету, але не може ще виробити на всій землі стільки хліба, щоб не гинути з голоду. Сам по собі науковий прогрес — дишель в руках суспільних сил. Ви знаєте, на землі щороку близько сорока мільйонів чоловік вмирає з голоду. Ракета... Але ж і бомба... Людину трусять протиріччя, мов вітер грушу. В цій двоногій машині таки не всі гайки загвинчені вірно. Сталева електронна машина буде точнішою, вона переросте свою модель...

Євгенові подобалось страхати Лілю. Мабуть, їй не все зрозуміло? І... нехай... Вона так кумедно водить очицями, сурмонить брівки...

— В природі все прагне свого первісного стану... Так говорить другий, основний закон термодинаміки, — Євген трохи перекручував, але хіба Ліля знає ті закони. — Сонце і всі тіла — віддати свою енергію, дерево — вирости й зотліти... Тобто організована матерія прагне стати неорганізованою. Тільки людина йде наперекір йому: вибирає шматочки радію і кує бомбу, копає пісок та глину і ліпить цеглу. Вона йде навпроти течії. А для чого? Може, для того, щоб одним разом прийти знову до свого первісного стану.

Білан відібрав папери, склав у папку. Євген довго перегортав їх, забарно зав'язував шнурочки на папці. Відтак підвівся. Розумів: Олександр Кіндратович з дороги, він, Євген, зараз тут зайвий.

— Тату, ви йдете куди-небудь з мамою? — запитала в цю хвилину Ліля.

— А що хіба?

— Тут два квитки на концерт до філармонії, їх ще вчора прислали.

— Мабуть, ні...

— Пропали квитки... — зітхнула Ліля. — А концерт хороший. Симфонічний оркестр... Самій не хочеться йти. Може, ви бажаєте? — звела на Євгена очі.

Пропозиція несподівана, але щира.

— Я... Якщо Олександр Кіндратович... Симфонічну музику страшенно...

— Тоді зачекайте хвильку, я тільки одягнуся. Ліля крутнулася на каблуках, вибігла в сусідню кімнату. Вона вдала, буцім не бачить материного осудливого погляду.

— Ви любите симфонію? — запитала дівчина, коли вони вийшли на вулицю. Вона вже прочитала в Мазурових очах відповідь і казала далі:

—Я, признатися, не дуже.

— Я від неї повільно глухну.

Обоє реготали, аж прохожі здивовано оглядалися на них.

— А ви граєте самі на чому-небудь?

— Колись давно грав на гребені. Ви не знаєте, що це таке? Один з інструментів прядильного ремесла. Мої концерти залюбки слухала сусідська дівчина Надя. А потім вона підросла, і їй більше подобалась гармонія. На ній грав мій двоюрідний брат. Я ж не захотів перекваліфіковуватись. Тоді ж майже інтуїтивно зрозумів, що всяке мистецтво — пристосування до людських смаків. А пізніше впевнився: до Вищого Людського Смаку. Бо інакще воно було б непотрібним.

— Тоді не дамо йому сьогодні пристосуватись до нас, — зі сміхом відказала Ліля.

Вони пішли тисячолітньою вулицею, туди, куди ходили і їхні далекі та близькі предки, до Дніпра, на кручі. Вся філософія вивітрилася Євгенові з голови, вона на той час видавалася мізерною й нікчемною. Перед вуглинами-очима, перед срібноголосим сміхом, яким можна впитися більше, ніж тисячолітнім вином і віршами.

— Ви справді отак про все думаєте? — У Лілі в очах — лукаві пломінці. — Хіба можна таке про людей. Нас вчили в школі, що Людина — це... Ви ж знаєте, як у Горького.

— А хто вчив — люди. Самі себе возвеличуємо. Вся справа в тому, хто захоплює владу. На землі її захопили ми і встановили свій диктат. А ще треба подивитись... Амеба живе за законами логіки? Так, вже хоча б'тому, що живе. Добуває їжу, множиться. А скільки нелогічного робить на землі людина? От коли б нас і амеб судила третя площина...

—Амеби теж плавають парами? — зненацька примружилась Ліля, і Євген, спантеличений, опустив погляд. Ліля раптом засміялася, вхопила його за руку. — Побігли на качелі. Я навіть не пам'ятаю, коли гойдалася...

Євген напружувався, аж ноги здригали в колінах. Вітер бив Лілиним волоссям, мов чайчиним крилом, тріпотів суконькою, оголюючи круглі, тугі коліна. Мазур чекав, що Ліля ось-ось крикне, запроситься. Але вона міцно вхопилася руками за дротинки, ще й допомагала розгойдувати човен.

І човен-вітровій злітає вище, вище, Євген на мить заплющує очі, і йому здається, ніби вони вже одірвались од землі, кружляють, обійнявшись, самі на весь світ.

Хлопець стріпує чубом, проганяє видіння. Човен уповільнив свій плин, лине до не відомого їм обом берега. Ліля розчепила пальчики, поправляла зачіску. Зненацька не втрималась, підковзнулась, впала просто на нього. Євген — дротини попід лікті — притримав її, упіймав Лілину руку, притиснув до грудей. Ліля на мить завмерла, її довгі, пухнаті, немов припорошені на кінцях сніжинками, повіки здригнули, опустились на очі. Та вона одразу ж вивільнилась, насварилась пальчиком.

— Чи не багато дозволяє собі організована матерія!

Човен зупинився.

В парку вигравали музики, людьми володів джазовий настрій. Вони плили на її переливи, мов риби на принаду. На танцювальний майданчик вже не протовпитись, там тіснява і неврівноважений рух. До каси — довжелезна черга. Звичний до грубих зрівнянь, Євгенів мозок обійняв все те, викарбував єдине слово: “Нерестилище”. Але воно розтануло в наступній миті, і він, заполонений нею, потягнув Лілю за руку. — Давайте станемо в чергу.

Цього разу довелося здивуватись йому.

— Для чого? Щоб стерти на п'ятдесят копійок підошви? Краще вже на асфальті. Ходімо он туди.

Вони купили квитки до кімнати сміху, куди Євген теж ходив хтозна-коли. Ліля перекривлювала дзеркала, було весело, радість хлюпала сміхом. І тільки раз, коли Ліля зупинилася біля звичайного, прямого дзеркала, Євгенові чомусь сплив на думку сьогоднішній день, а з ним напливла і бентежно-смутна хмара. “Все людське життя в кривому дзеркалі. І моє теж, — подумав він. — Олександр Кондратович, Ліля... Що буде далі?”

Вечір вже зсипав у Дніпро зорі, окутав синіми тінями старезні горби, і вони враз стали не суворими, задуманими, а ніжними, музичними, дрімали й марили тим, чим збудеться й не збудеться юність. Євген тримав Лілю під руку, і вони йшли та йшли, — крутими узгір ями, темними алеями, вузьким містком, по котрому поруч може пройти лише двоє людей.

 

 

* * *

 

— Дожилися, вже з хати дочку ведуть, — Олександр Кіндратович вийшов з ванної кімнати червоний, розімлілий. На його чолі, на лисині густо поблискували росинки поту.

— Ти сам його привів.

Антоніна Михайлівна бачила, як здригають, немов у ображеної дитини, в чоловіка брови, як він пощипує верхню губу, і вже здогадувалась — якась неприємність перебігла тінню Олександрові сьогоднішній день.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.docx)Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.docx337 Кб2469
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.fb2)Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.fb2704 Кб2297

Пошук на сайті: