Крапля крови - Юрій Мушкетик (сторінка 15)

— А там що?.. —Хлопцеві було незручно сидіти навпочіпки, тримати за спиною клунка, і він вивільнив з лямок руки. — У кацибірці його заховають? — Він замислився. Смішно наморщив носа, водив по ньому пальцем. Враз ластовиння розсипалося в боки, схоже було, ніби від перенісся розбігаються маленькі жучки-сонечка.

— Хлопці, а може, нехай з нами? На Донбас, на шахти поїдеш ?

— В нього ж, він сам казав — у кишенях миші попрогризали дірки, — знову обізвався хлопець, котрий радив іти в міліцію.

— Ох і шкура ти...

— Скільки там...

— Та він же й віддасть. Заробить і віддасть. Правда? — пролунало одразу три голоси.

— Віддам, з першого ж заробітку, — поспішив погодитись Олег, хоч йому ще ніколи не доводилося заробити жодної копійки. Але що там... Йому б тільки звідси.

...Тепер, слухаючи однотонне поклацування коліс по рейках, Олег вперше подумав про роботу, діткнувся до неї по-справжньому, хоч не мозолями, а думкою. А поїзд мчав і мчав, колеса цокотіли безугавно, немов лічили оті, ще не зароблені карбованці і гривеники. Що він знав про них? Гроші і вдома не дуже відтягували йому кишеню, однак потрапляли туди легко. А потрапивши, не залежувались там. Вони не прилипли до його душі. Хоч він і знав, чого вартий в хлоп'ячому товаристві з ними й без них. Деякі його шкільні товариші складали гроші тижнями, щоб потім прислужитись товариству, купчиками провести його за собою по заборонених для їхнього віку крамницях. А ще було в класі двоє чи троє... В тих завжди шелестіли в кишенях папірці, їхні батьки не посідали професорських кафедр, не виступали з сцен столичних театрів. Стояли за прилавками або сиділи по темних складах. Коли хтось з хлопців вичитував у газеті фейлетона про хабарників, він приносив газету до школи, читав фейлетона вголос... А потім, повертаючись додому, тягнувся в темнім завулку до коробки з цигарками, що ними частував хто-небудь з тих-таки грошовитих хлопців.

* * *

Перші зароблені гривеники виявилися важчими, ніж гадав Олег. Але були вони не твердішими за перші мозолі.

...Перші мозолі. Перші трудові дні. Перший спуск у шахту. В шахту, куди навіть думка не приводила його ніколи раніше. В залиту потоками щедрого світла юпітерів у кінофільмах, обцяцьковану кнопками автоматичних апаратів, сповнену веселого машинного гулу, виплеснутого в кінозал через мікрофони. В повиту мороком власної уяви, заткану страхітливими розповідями про катастрофи, завали.

Олег ішов останнім, перепустивши всіх попереду. Він довго наміряв каски, а коли його покликали, вхопив першу, що трапила до рук, і побіг. Вона була мала, ще й, мабуть, давно лежала без вжитку, гострими зубами пересохлих закраїн врізалася в потилицю, муляла в скроні. Останнім з усіх хлопців, з котрими проходив тижневий техмінімум, вступив і до кліті. Поперед нього до сталевої мокрої скрині втйслося ще четверо незнайомих шахтарів.

Падала кліть, падали за шию холодні лячні краплі, падало серце. Поруч хтось розповідав, як минулого тижня перекосило кліть і хлопці провисіли в залізнім капкані чотири з половиною години. Добре, що хоч спрацював парашут.

Потім вони, сховавшись від пружного, мов натягнена тятива, вітряного потоку за виступ, чекали на когось. І тут Олег почув ще одну розповідь — про якогось Смолку, якому лишилося два місяці до пенсії і котрим оволодів страх. Його мало не силоміць водять до забою, а він те й знай втікає до шахтного стволу. Двадцять чотири роки і десять місяців розминався чоловік із страхом, та зненацька зіткнувся з ним в вузькому штреку. Таке, кажуть, теж іноді трапляється.

Коли вже зібралися йти, хлопці помітили, що Олегів ліхтар ледве цідить світло. Хтось висловив здогад, що він розгориться, його взяли на глузи закіптюжені вугільною пилюкою шахтарі, що очікували на свою чергу піднятися нагору, їхній сміх, немов рясний холодний дощ на згасаючу жарину. Олег читав, як блукали, як гинули в шахті без світла люди. На голос “гей, стажери” він ступив, немов уже поринав у вічний морок. Але в останню мить хтось притримав Олега за лікоть, відібрав ліхтаря.

— На мого. Мені однаково нагору, — сказав шахтар буденно й просто.

Окрайчик світла ледве вихопив з темряви вусате обличчя з перекраяним шрамом носом. Але далі Олег вхопився променем за зсутулені спини своїх товаришів попереду, поспішив за ними. Невеликий вогник, але він світив Олегові в душу, доки ходили по шахті. Хлюпала під ногами вода, хлипав у душі страх, але Олег вже не дав йому заволодіти своїм серцем. Маленький, м'який промінець... Людині часом треба зовсім небагато світла, щоб піти по призначеній путі.

І все ж перший робочий день... Він привалив Олегову душу величезним важким кумполом, прикидав породою, ледве не схоронивши її під собою.

Олегові, Андрієві (так звали червоночубого, веснянкуватого хлопця, котрий першим присів біля збитого з ніг Джоновим кулаком Олега) та ще одному шахтареві дали лопати, звичайні лопати, припоручили зачищати лаву. Лава стара, її вже мали залишити, весь видобуток з неї вписували до плану сусідньої. Звичайно, хлопцям цього ніхто не сказав, вони були певні, що так всюди. Вони згортали вугілля в купки, перекидали ліворуч, під стінку. Лава низенька, хлопці плазували в ній навколішки. Коли Олег направляв промінь униз, по схилу, вогник не добігав до кінця, гинув десь у чорній пащеці лави. Трохи нижче від них, під стіною, — вугільний комбайн, але він лежить нерухомо, мов мертва потвора. Біля нього немає нікого. В лаві тихо і глухо. Тисне стеля, вичавлює з серця мужність. І вже воно, мов оті розщіплені, зламані стояки. Десь там, угорі, — осінь, цвітуть чорнобривці, яблука гупають на землю, але звідси не почути ані їхнього стукоту, ані шуму листя, навіть яблуневе коріння від нього на такій висоті, що думка безсило в'язне в могутніх пластах над головою, не добувшись до них. Тут він сам. їх троє, але Олег сам у череві землі. Вона, либонь, не любить, коли копошаться в її живому тілі. Тут сподіватись ні на кого. Привалить, ніхто й не згадає... Кожного з цих хлопців десь чекають, над їхніми долями не сплять матері, батьки... А він... А над його долею?..

Він викликає уявою своє колишнє життя і ставить поруч сьогочасне. Від того аж зіщулюється. Ну, як же... Ну, для чого! А хіба?.. Адже ж батько не прожене його. Мабуть, ще й зрадіє. Він таки не хотів йому лиха. Він розумний, але просто відстав од нового дня. Отож покинути все, і — гайда.

Слідом за цією краплинами розжареного олова — інші думки: “Ти заборгував хлопцям. В тебе немає на квиток... Та й... Як же вони? Чому вони?.. Самі простелили собі путь на шахту. Андрій! Він ледве знає, хто такий Брут, хто такий Васко да Гама, але в нього, певно, вистачає сили побороти страх. А може, він теж потерпає зі страху? Може. Але ж не виказує його. Олег теж скрутить своє серце. Попрацює тут місяць або два, і тоді поїде”.

Ці думки трохи заспокоюють. Його вже не так страшить пітьма, кошачий блиск антрациту в спалахах лампочки. Коли б ще не покорчені стояки перед очима та не оце сухе потріскування. “Трісь, трісь”. Олег колись жив у тітки на селі і пам'ятає — отак тріщить хмиз.

Ці думки розбив дзвінкий, безтурботний голос:

— Привіт, каторжани!

Той голос на мить неначе виштовхнув Олега під високе небо.

— Привіт. Хто там? — відгукнувся радо. В світлі лампочки хитнулося веселооке обличчя, помацало його на відповідь білим пучком променів.

— Чого ж каторжани? — до них наблизився Андрій.

— Ну, це так у нас, хто в цій лаві... А тут і справді... Хлопець мовби проковтнув останнє слово. З пітьми ви"

плазував третій Олегів напарник. Тепер вони стояли всі

вчотирьох, вслухалися в сухе потріскування.

— Тут ще... нікого?..

“Трісь, — майже над самим Олеговим вухом. — Трісь”.

— Де там нікого. Позавчора — двох...

І знову лячне, фатальне “трісь, трісь”. Жах росив холодним потом Олегове чоло. Йому здавалося, що тріщить власне серце. Ще хвилька, ще мить, і він порохом впаде між двома пластами. І чого, чого погодився лізти сюди? Краще куди завгодно, краще...

“Трісь!” Обличчя четвертого з оцим останнім “трісь” страшно перекривилося, очі вибалушилися, готові випасти з орбіт.

— Тікай! — ревнув він щосили.

Той голос всвердлився їм у вуха, в душі, одним ударом вибив останні стояки мужності.

Собачою риссю мчали вони вниз, гублячи лопати, каски, рятувальники. Забачивши, як хлопець, що подав сигнал втечі, упав у риштак і похурчав у пітьму, майже напівсвідомо те ж саме зробив і Андрій, а за ним і Олег. Олег відчув, як палахкотіла, ніби її всунули в полум'я, права рука, — він обідрав її до крові, — в'юнив ногами, вже гальмуючи, а не відштовхуючись. Але й страх не відставав. Він мчав холодним вітерцем за коміром, охав по лаві, верещав з темних уступів.

Раптом Олегові здалося, ніби падає в безодню. Він таки справді впав. Впав чи кинуло щось. Це тривало лише мить. А далі загриміло зверху і знизу. Олег борсався й не міг виборсатись. Під ним і далі дудоніло, а зверху спадав дивний спів. Ніби церковний, похоронний. “Алілуя, алілуя, алілу-у-я-а-а”. Він таки випростав руки, підвів голову. І тут повітря струснув вибух. Вибух дужого, молодого реготу. Тільки тепер Олег збагнув усе. З лави вони попадали в затемнений штрек, в наготовану, вистелену сіном вагонетку, і шахтарі з співом і реготом котили її по рейках.

Тепер вагонетка зупинилась. А голосний регіт гримотів з усіх боків, і вони, троє, купалися в його хвилях, немов у холодній воді. Вода крижанила тіла, але радість рятунку гріла душі. А вже незабаром сміялися й самі.

Сміх надколов Олегів страх. Далі він вже почував себе сміливіше. “Якщо з цього можна сміятись, — подумав, — не так вже воно й небезпечно”. А коли вийшов під високе небо і теплий вітер лизнув пітні груди, відчув себе, ніби сам, своїми руками викопався з півкілометрової товщі землі.

Його груди сповнила незвична радість, його кортіло розхлюпати її довкола, віддати іншим людям.

І як же він здивувався, коли побачив біля старої, перекинутої догори колесами вагонетки схилену постать. Здивувався, що ще хтось може плакати, здивувався, що ніхто не підійде, не розрає, не витре сліз. Диво, отака черствість! Чергова зміна шахтарів допалювала цигарки, хлопці кидали в калюжу бички, по двоє, по троє йшли до копра. І ніхто не підійшов до дівчини. А один навіть поглузував:

— Ой, хтось промокне під Хуліганчиним дощиком.

“Хуліганка”. І прізвисько якесь...

Олег підійшов до дівчини, легенько смикнув її за рукав.

— Ти чого? Може, вломилося що?..

Дівчина різко відкинула на плече крайок косинки, в котрій ховала обличчя, глянула на Олега. Щоки її були вологі, очі затуманені. Та тої ж миті туман розхлюпнувся, крізь нього, немов крізь дощові хмари, прорізалась блискавиця. Вона пронизала його наскрізь.

— А тобі чого? Ану!..

Чорні-чорні брови тріпотіли, немов крила розгніваного птаха. Олег аж кинувся від того окрику. Здивовано знизав плечима, відійшов. “Таки справді Хуліганка”, — помстився думкою.

Але ті блискавиці ще довго засвічувались перед його _   зором. Мимоволі зізнався, що вони гарні в грозовій

хмарці.

    Після душу, після їдальні Олега опанувала втома, ліни-|   вий спокій. Легка замрія цієї осінньої днини оповила все |   довкола. Тиша та сон, і лише коли прислухатись пильно, і  можна вловити тиху мелодію, котру награє на струнах “бабиного літа” вітер.

Олег сидів на лавочці в молоденькому садочку під гуртожитком, віддавши всього себе сонцю і замрії. Чомусь пригадалось деревце, котре шуміло гіллям під вікном там, у Києві. З ростом того деревця він помічав і свій ріст. Спочатку бачив деревце в нижню шибку вікна, згодом — в середню, а потім вже лише нижні гілки шелестіли по склу. Одну з них пристосували вони з Лілею собі на службу. Олег чіпляв на гілку папірця-листа, палицею підводив гілку аж до горішнього вікна. Ліля брала записку.

Ліля... її не вирвати з серця. Він ще приїде. Дужим, незалежним шахтарем. Візьме за руку отого, що носить її, — його сумочку. Він в страх оберне їхню веселість...

Олегові думки відволікає дратівливе поклацування. Навпроти нього, присівши навпочіпки перед лавочкою, вовтузиться біля фотоапарата довготелесий хлопець. Очевидно, не добере способу налагодити. Сердиться, вже й апаратом грюкає по лавці.

“От ще...” — увірвався Олегові терпець.

— Ви ж розіб'єте апарат. Що тут у вас?.. Хлопець сердито подивився на нього з-під вузьких брів, тицьнув пальцем в затвор.

— Вийміть назад. Ви вже однаково засвітили плівку. Дайте, дайте, — звільна взяв за ремінець. — Я в школі фотогурток вів, — почервонів від власної похвальби.

Хлопець — значно старшин за Олега, вигляд мав незалежний, але фотоапарата віддав. Дав і нерозпечатану плівку. Олег скинув піджака, поклав його собі на коліна, засунув у рукав фотоапарат і плівку. Хвилину ворушив там пальцями, відтак вийняв фотоапарата, викинув порожню котушку.

— Все. Ви що будете фотографувати? Хлопець недовірливо заглядав у об'єктив, ніби міг там щось побачити.

— Що фотографувати? Багато чого. А ти, —ще раз проміряв Олега суворими очима, — з нашої шахти, з шостої?

— З вашої... Тобто з цієї.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.docx)Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.docx337 Кб2469
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.fb2)Yuriy_mushketik_kraplya_krovi.fb2704 Кб2297

Пошук на сайті: