Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5740
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6354
Страх ще раз гострою шаблею брийонув козака: Сироватка шукав у кишені штанів кресало й не знаходив. Тоді спохопився, помацав — кресало крізь дірку в кишені посунулося аж у чобіт, роззувся і знайшов його.

Трут загорівся не відразу: в оцій шарпанині, в оцій крутні у норі обтерся надгорілий крайок вивареної в селітрі губки, й іскрі ні за що було зачепитися. Врешті губка задиміла, зачаділа. Сироватка пхнув її у клоччя й замахав руками, як вітряк крильми. Тільки тепер знову подивився вдалечінь. Татари ледве бовваніли на обрії. Здавалося, то комашиться мурашня.

Аби вогнище розгорілося швидше, козак здер з себе просмолену од нужі сорочку й пхнув її поверх соломи. Й вогонь справді спалахнув і загоготів, як божевільний чорт. Червоне купайло затріщало, а смола зашипіла й метнула вгору довгий чорний рукав. Аби було ще більше диму, Сироватка назгрібав прілої соломи, вологого бур'янища й теж кинув на купу.

А тоді взув на праву ногу чобіт і втікав сам. Його землянка на березі Волошки обплетена дерезою, пищальником, жостером, оточена чорнокленами й дубами, її не добачиш і за два кроки, але він, однак, не залишився в ній. Тільки схопив із сплетеної з лози примостки стару кожушину, якою вкривався на ніч, натягнув на посинілі ребра й побіг до болота. Там у нього була схов'ана між купиння липова довбаночка.

Стояла висока весняна вода, й острівці зараз були майже всі позатоплювані. Сироватка привеслував до одного з них, заштовхався довбанкою у густі лози та сухі, покляклі й поламані торішні очерети й ліг на дно. Вже не підводив голови, знав, що звершив усе, а виглядати — небезпечно, міг котрийсь із ординців відстати чи лишитися в дозорі. І через те вже не бачив, що чинилося довкола.

Хисткий стовп його курява кинув татар у панічне сум'яття, збив з пантелику, вони закружляли в степу, як сполохане гайвороння. В одну мить злетілися докупи аги і калги, нуреддик-солтан викинув над головою руку із зеленим значком, заверещали алай-чауші, й орда розлетілася, розсипалася на сотні ручаїв, й потекли вони назад, у кримську сторону.

Кілька ватаг пролетіло й повз Сліпу. Сироватка чув тупіт прудких татарських коней. Його змагало бажання подивитись, але він подолав його. Лежав і лежав, руки й ноги йому помліли, спину сковувало крижаним холодом, але терпів. Чмокала об човен простудна хвиля. Сироватці здавалося — просто лизала його голий бік. Перед очима манячила рясна гілка верболозу в довгих жовтих сережках, десь у кущах тахкав селезень і йому радо відповідала кряква. Коли в степу зринав тупіт, вони замовкали, стихав — починали перемовлятися знову. «Тут смерть ходить біля горла, а вам кортять любощі, щоб ви повиздихали», — вилаявся спересердя, але полохати не наважився.

А небо стояло синє, високе, тільки холодне, в ньому мовчки, без крику тяглася вервечка чапель. Чаплі згори бачили човника й козака в ньому. Сироватка з острахом подумав, що птахи можуть виказати його наглим криком, шугонути убік, закирликати, — то для татар певна ознака, — але вони втомлено й повільно махали в небесній блакиті крилами.

Сплили з Сироватчиного зору чаплі, низько, над самим озерцем, профуркотів табунець чирят, що були наче зв'язані мотузочком, погналася з крякотом за ґавою степова чайка — ганяла од болітця, — шугала вниз одна, сіпалася за нею й друга, — також зникли, а далі — холодна й тверда тиша. Він лежав у ній, немов у домовині.

А потім прилетіли з лиману білі чайки, загаласували, закружляли — ловили на трав'яних відмілинах дрібне риб'я, якого там була гибіль, а наївшись, пожирувавши, обсілися на сірій косі й сиділи там довго — мовчазні, як знаки долі. А може, подумав Сироватка, це й були білі душі тих козаків, що погинули на галерах та в чорних турецьких темницях. Прилетіли зарадити ще одну біду. Вони всі ізнагла зірвалися й полетіли, мовчазні й врочисті, не полетіли — потягли до лиману, а натомість явилися живі козацькі душі.

Одначе, коли кінські копита загупотіли біля могили (стукіт був одмінний від того, що раніше, — коні йшли легкою риссю й були ковані), Сироватка не підвівся. Й навіть тоді, коли над Волошкою пролунало голосне «пугу, пугу!» та по сухих очеретах різонув веселий свист, не одгукнувся. Були серед татар вдатні й на такі мудрації, а то й перевдягалися в козацьке, сідали на козацькі коні.

Копита чавкотіли вже понад самим болітцем.

Сироватка чекав, коли загомонять запорожці. Й вони загомоніли.

— Погинув Мокій, — мовив один, а хто саме, Сироватка розпізнати не міг. — Мабуть, вхопили, коли тікали назад.

— Достойний був козак, — обізвався Гришко, осавул Тавинської залоги. — Правдивий, богобоязливий. Треба справити поминки по його душі.

— Поклав свого живота за товариство. Востаннє прислужився йому, — казав далі перший козак. — Ніби непоказний на взір і вдачі сумирної, а от же звитяжний. Царство йому небесне, прийми його безгрішну душу в сади свої...

Ті слова розтікалися Сироватці по душі, немов солодкий мед. Тепер умисне не поспішав вилазити зі сховку, кортіло послухати ще. От коли б тільки не квапились одснлати на небеса, не прилучали до небіжчиків...

— І як він їм дався на влови, — прогудів Кайдан, козак велетенської статури, круглолиций, грізниіі з вигляду. — Пронозливий же та хитрющий. Може, затаївся де? Він такий, зашиється — з собаками не знайдеш.

«Бий тебе сила божа, який вреднючий», — вилаявся Сироватка в думці, а що далі лежати не випадало, боявся почути з ядучого Кайданового язика ще якої бридоти, відгукнувся:

— Осьдечки я! — І підвівся, але монявся ще довгенько, розминав затерплий поперек; почував кольки в плечах, у руках і навіть у п'ятах; зрештою попхав липову довбанку до берега, де спішувалися козаки Тавинської застави. Їх було чоловік тридцять-сорок, серед них Сироватка помітив і кількох незнайомих. Січовики реготалися; ледве Сироватка виліз на берег, обступили його, поплескували по плечах, тусали під боки, а Кайдан підняв дозорця й погупав на руках, як дитину. Кайдан за кварту горілки підіймав млиновий камінь.

— Ну й обамбурив ти татарву. Наче вихором їх понесло.

— Натер перцю, — реготнув козак Гук, високий, гарний з лиця, з тонкими, підкрученими вгору — по-ляськи — вусиками. Він справляв на Січі уряд підписаря, й Сироватці вдивовижу, звідки взявся тут, у степу.

Неначе з хмари впав. Без контроверзи ворога погнав. Сироватка спочатку кулився, а далі й собі заусміхався, заморгав ріденькими віями. Таку мав звичку — сміючись, приплющувати очі. Він уже забув недавні тривоги й свою провину, ладен був чоломкатися з усіма й вже потягнувся до чийогось кисета, як зненацька за спинами козаків пролунав владний, хоч і тихий, голос:

— Ну ж, ну, пропустіть і мене обняти хороброго козака.

Січовики розступилися, й спантеличений, остовпілий Сироватка опинився віч-на-віч з кошовим Іваном Сірком. Стояв перед ним, як кабешний школяр перед навчителем. Він одразу помітив у притемнених пронизливих очах отамана грізну червонясту іскру. Ох і знав же ті очі козак. Мабуть, ніхто не міг видивитися з них стільки, як він. Сироватка ще більше зігнувся й справді на ту мить скидався на невдатного школяра. Був невисокий, худий і якийсь ніби злинялий. Ріденькі вуса, така ж чуприна з-під колись дорогої, а тепер вилізлої, замицьканої смушевої шапки з сукняним верхом, драна кожушина на голих ребрах. Нужденність і покора, ще й ніби байдужість до всього. Тільки по вицвілих на сонці очах видно, що ж таки проноза, що доля котила його і за вітром, і проти вітру.

У тих очах — і щирість, і подивування, й сподівання якось викрутитись.

Отаман стояв мовчки. Трохи вищий середнього зросту, крутий у плечах, з невідпорним поглядом карих, із зеленавим, що його не погасили роки, блиском очей, на худорлявім, суворім обличчі — глибокі зморшки, воно таке ж обвітрене, як і в інших козаків, одначе барвою схоже на стемнілу бронзу. Брови в отамана густі, розсічені на переніссі крутою поперечною рискою, підпалені сонцем, вітрами й степовими пожежами, ніс кібчастий, підборіддя круте. Глибокі зморшки прокреслили й Сіркове чоло. Сироватка в думці відмітив, що їх побільшало. Отаман старів.

На Сіркові темний жупан і чорна, з малиновим верхом шапка, від якої на чоло падала тінь.

В рухах отаман був неквапливий, навіть забарний, одначе Сироватка знав — то оманливе враження. Помислом і поведенцією отаман гострий, весь сік гнуздає гаряче герце й не загнуздає. Од усієї його постаті віяло силою, міццю, їх не опили роки й утома далекої мандрівки. Кошовий мав літ під шістдесят. Сироватка — на десять менше.

Однією рукою Сірко погладжував густий, з щедрою проспанною вус, на другу накручував шабельтас недорогої, але тягнутої з доброї криці шаблі. Сироватка пам'ятав ту. шаблю оддавен; з обвитою розплавленим на вогні, аби прикипів до сталі, мідним дротом ручкою, потертими, шагреневої шкіри наділками, скріпленими угорі срібним обідком; на ній вломився не один десяток ворожих ратищ та клювал. Пам'ятав — ох! — і крутий порух, яким отаман накручував на міцну жилаву руку шабельтас, й по спині, по її крутому жолобку пробіг неприємний холодок. Здавалося, там прокотилася крижана бурулька.

— Розсідлуйте, хлопці, коней та лаштуйте переобідок, — наказав Сірко козакам під'їзної команди, — а Мокій покаже мені свій бурдюг.

Козаки пішли до коней, що переступали червоними копитами — степ понад Волошкою вкритий багряними тюльпанами, а Мокій повів Сірка по лівому схилу балки, котрий був трохи вищий за протилежний і поріс чагарником. Сироватці кортіло запитати отамана, яким побитом він опинився тут, яка негода занесла його сюди, але не зважувався. Треба буде, кошовий скаже сам. А отаман мовчав. Колись гарячий і навіть говіркий отаман з роками ставав замкнутим, мовчакуватим, навіть грізним. Сироватка чомусь подумав про те з сумом. У них за спиною гомоніли козаки, чмокаючи, пили із озерця воду коні, рипіла й брязкала збруя.

— Ну, де ж твоя куга? — запитав Сірко, коли вони зупинилися під невисоким, карякуватим в'язом.

— Осьо, — вдоволено проказав Сироватка.

— Де? — подивував отаман.

— Та осьо ж. — Козак розгорнув віття в'язовника, і перед отаманом вигулькнув гостряк землянки, викопаної в схилі порослої нехворощею балки і обкладеної дерном.

— Умієш ховатися, — мовив, і не знати — осуд у тих словах чи схвалення. Та враз отаман круто повернувся до козака, його ліва брова грізною хмарою шугнула вгору, очі стемніли од гніву. — А чи подумав ти, що міг проспати і Січ, і Великий Луг?

— Не спав я, батьку, — не схиляючи голови, мовив Сироватка. — Думав.

— Ось зараз візьму барбару та виб'ю з тебе ті думки. Про що ж ти думав, вражий сину?

В голосі отамана — роздратування. Сироватці чомусь здалося, воно ще й від того, що кошовий не зміг відшукати його бурдюг.

— Про бога, — відказав.

Хитрий козак Сироватка. Сам відчув, що збрехав. Ну, не зовсім, він і справді споминав у думках бога, хоча й не так, як подобало, одначе не знітився. Отаман стояв спантеличений. Мовби й не випадало вибивати з голови думки про бога. Примружився хитро-хитро, ще й двома пальцями посмикав себе за вус.

— А не брешеш?

Сироватка праведно звів очі д'горі.

— Він же чує!

Бог од того нахабства трохи не впав з неба.

Плюнув і повів кошлатою бородою, одвернувся, аби не чути, як козак ллє кулі. Сироватка аж рота розтулив, та одразу й заспокоївся, бо то був не бог, а білоборода хмара, вона швидко розвіялася, хоч трохи й налякала його. І плюнув не бог, а кошовий. Прочинив двері землянки, але тільки заглянув, повернувся і повільно пішов до могили. А Сироватка чалапав позаду, знову не наважуючись — а таки кортіло — запитати отамана, чого приїхав, й не збираючись відставати. Він не вельми засмутився вовкодухістю отамана —що той може йому зробити? Вийшло то злецьки, й соромно йому трохи... Хоч він справляв сторожову службу не од коша, стояв у степу осібно, власною волею — в поміч козакам січової сторожі, одначе, як погинув бекет у Червоних Лозах, а в Тавинській залозі стало скрутно на людей, сказав, що, доки повного місяця, може повартувати і сам. Вони таки поклалися на нього, а сьогодні сталася оця притичина.. Одначе все оббулося. То й отаман пересердиться «Біда біду перебуде», — сказав сам собі.

Отаман зійшов на могилу, зупинився. Довго стояв непорушне. Його обличчя здавалося вирубаним з темного каменя, і весь він був неначе тесаний з однієї камінної брили Сироватці ж він чомусь ще видався схожим на крука, що стоїть на вершечку камінної баби. Отаман притримав лівицею шаблю, сів на камінь. А Сироватка примостився збоку, видобув потертий кисет, саморобну кленову люльку. Сподівався, Сірко потягнеться до його кисета, і вони закурять ладком й од димку потече розмова. Але отаман люльки не діставав і Сироватки мовби й не помічав.

Сидів замислений, суворий, дивився на степ. Сухий, випалений сонцем типчак переливався, як грива мертвого коня А в тій гриві — червоні й жовті вогники-тюльпани. Про що думав отаман? Може, спогадував день, коли багато-багато літ тому знайшов закоцюблого Сироватку над річкою Татаркою, кинув у сідло й погнав до зимівника. На смерть загнав коня, а козака врятував. Тьху! Врятував отаке ледащо! І тепер йому було шкода вороного огира? Адже то був найкращий кінь за все його козакування. Чи, навпаки, стало жаль дозорця, шкодував на свої різкі слова й обмізковував, як їх завернути назад? Бо й справді, хто його неволив на ці чати? Ніхто. Четверте літо конає тут, у самотині, в зеленій пустелі. Поруч татарських улусів, до них — за півдня конем доскакати. На безкорм'ї, в спеку й холод. Влітку ще так-сяк. А взимку, як вичахне небо, як потечуть поміж тирсою білі холодні змії, як завиють сіроманці, а з крутих балок вийдуть вогнеокі хижі рисі... Тисяча лих, тисяча небезпек на одну людську душу Либонь, це тяжче за схиму.

Пошук на сайті: