Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5740
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6354

Позаминулої весни вернувся козак з далекого дозору — його ледве впізнали, такий був худий і виморений. Гойдався козак, гойдався кінь (шкура та кості), козак тримався за кінського хвоста й так причвалав на Січ. Майже всі братчики вийшли з куренів подивитися на те диво. Запакували сніги Волошку, а напровесні почалася така каламуть, що ні пройти, ні проїхати.

Сірко був упевнений, що Сироватка в дозір не вернеться. А він повалявся місяць на печі, обшив новою юхтою сідло, натовк у мідній ступі ворочок тютюну й за чергової оказії знову подався у степ. То що ж тримає його на оцій могилі? Несе якусь покуту перед товариством? Погнала пріч од людської оселі ненависть? А чи привела велика любов до своєї землі, до рідної неньки-вітчизни? Мабуть, таки любов. Бо ненависть не може втримати так довго людину в моторошній і зловісній самотині. Вона безсила перед пустелею, вона прагне чужої біди, чужої крові, чужих сліз.

А може, нічого того не думав отаман, просто сидів і споглядав степ. Спивав його спрагло, як чисту джерельну воду. О цін порі він був чи не найкращий. Вже не спав і ще не пробудився доконечно. Мив мала дитина в колисці першої миті, коли тільки розплющила очі. Водить ними, пухкає губенятами, випручує повні рученята, посміхається зачудовано й тихо.

Прокидався степ, прокидалося й серце. Ще не підвелися трави, ще торішні ковили ворушили сивими чупринами, а вже зазеленілії при долині козельці й вероніка, а по балках — ряст, підвели в болотах гострі списи очерети, прорізався з води першими гостряками татарський шабельник, й скрізь по видолинках червоно заполум'яніли тюльпани. Заплющиш очі, а перед ними так і мають багряниці, й тоді хочеться взяти шаблю та прорубати до обрію стежку. Десь тихо, не видимі окові, подзвонюють журавлі, чистим струменем спадає згори жайворова пісня.

Благословенний степ! Благословенне життя!

Проклятий степ! Прокляте життя!

Вдень сонце пече немилосердно козацьке тіло, а вночі холодна вільгість пронизує до кісток. І голод — хоч шаблю гризи.

Отаман тільки на мент заглянув у Сироватчину землянку, здавалося, й не роззирався, а помітив його наїдок. З казанка стриміли ноги журавля. Мабуть, варив не один день, але хіба вгризеш те м'ясо — воно міцніше за тятиви татарських луків.

Та чи не найбільшою мукою для козака весною і влітку є нужа. Верстовими стовпами підперла комашня небесну стелю, заткала обрій. Ступу товче. В повітрі стоїть дзвін, здається, що десь далеко, мабуть, аж у слобідській Україні, тисячі ковалів кують чересла. Ранком козак умивається не чистою криничною водою, а дьогтем. Або чавить сік з ядучих трав та обмазується вовчою жовчю. На Сироватці шкіра задубіла, її, мабуть, не втне не те що комарине жало, а й турецький ятаган.

Ні, не про степ, а про козака думав отаман.

Вітер односив у його бік димок з Сироватчиної люльки. Сироватка кидав косяки, бачив накібчений профіль виголеного до синяви (коли і де встиг поголитися?), бронзового від засмаги отаманового обличчя, крутий злам брови, задумливу чи гнівну зморшку в міжбрів'ї, мовчав. Але димок од його люльки свою справу робив. Сірко таки не витримав, потягнувся до кисета, якого козак завбачливо не заховав, натоптав свою носогрійку.

— Втомився, Мокію? — запитав тихо. — Лишимо тобі заміну Поїдеш з нами. Одіспишся в спокої. Поп'єш з братчиками варенухи

Сироватка зломив суху стеблину лисохвосту, прочистив цибух люльки, що пригасла. Великим пальцем правої руки якось кумедно, сторчма, дотоптав її тютюном. Пучки в нього були чисті й навіть не вельми засмалені. Добув огниво, кресонув раз, кресонув удруге.

— Ні, отамане, — одказав, коли сизенький димок заструменів. Добуду до зими. А тоді приїду. — Помовчав якусь хвильку, спостерігаючи, як під подихом вітру то заплющується, то розплющується червоне око на кінчику трута — давав нагоріти, всунув його в бузинову трубочку. — Лавріпа кортить побачити. Як він там, не зледащів?

За цим запитанням стояло інше: чого Лаврін не приїхав? Оскаргу ж Сироватка приховав так глибоко, що навіть Сірко не вловив її й через те не став розказувати, що Лаврін два тижні перед великодніми святами прокачався в простуднім жару, а це вже очутився, але в дорогу йому ще зась.

— Справний козак, — мовив. — Але джурою не хоче. До куреня проситься. Воля а чи сваволя груди йому розпирає. Кров грає. А може, й сам не знає, чого хоче. Либонь, і краще, що до шаблі тягнеться. Холуїв у нас і так багато.

— Сливе, — одказав Сироватка. — Хоч сам подумав: що може бути кращого за службу джури. Шана. Не клопітно. А оженившись, став би якимось урядником.

Тепер обоє думали про Лавріна. Про Сироватчиного сина. Щоправда, на Січі ніхто не знає, що Лаврін Перехрест не сестринець Мокію Сироватці, а син. Навіть сам Лаврін не відає того, може, через те й не лине душею до батька. Хоч Мокій вигодував його, затим забрав до себе на Січ, чому Лаврін був вельми радий.

Отаман майже ревнино поглянув на Мокія. Бо хлопець міцно прикипів йому до серця. Й оддав його в школу, й узяв у джури, вчив воєнної науки — щось було в ньому таке, що вертало Сірка споминами до рідної Мерефи, до тих днів, коли сам був щасливим батьком і доля, здавалося, мчала попереду баскими кіньми.

Він ніколи нічого не розказував про ті дні, мабуть, через те, що по них густо проступала в спомини кров. Обидва отаманові сини — Петро й Роман — погинули за Україну. Петро наклав головою за річкою Тором поблизу трьох зелених байраків, а Роман, постріляний і порубаний, помер у Мерефі під Харковом на руках у своєї матері Сірчихи. На різдво курінний кухар ставить перед кошовим три миски куті, а отаман наливає три чарки. Одну випиває сам, а дві інші разом з кутею виносить надвір. І, може, через те такий дужий в отамана удар — не одна, а три руки опускають на ворожу голову шаблю, може, через те таким непримиренним вогнем горять його очі — не одна, а три ненависті скипілися в серці.

Лаврін для Сірка — й смутне нагадування, й розрада воднораз. І для Сироватки — також. Отож і йшли балачки до нього не навпрошки, а манівцями. Тут щось було не договорено. Але й договорювати нібито було нічого. Кошовий взяв собі хлопця в послуги й на виучку. Сироватка мав бути вдячний йому за те. Він і був йому вдячний. Коли ж отаман зненацька запитав у нього про Лавріна, відчув, що в серці ворухнулося щось, неначе ревнощі. Й навіть дужче за ревнощі. Ніби аж злість. Бо ж хіба міг він, Мокій Сироватка, порівнятися в Лаврінових очах з кошовим! Гарячим крайком мислі почував, що од того наближення сина до найзначиішого козака Січі поменшав сам. Мовби вивів хлопця до когось на гору, а сам лишився під горою, та ще й у виямі. А що, як вони там, на горі, дивлячись униз, обсміють його?! Ні, того не могло бути. Хоча б через те, що ані кошовий, ані Лаврін не знають, ким насправді доводиться Лаврінові Сироватка. Просто вони забули про нього. Од такої розради йомутеж не повеселішало.

Але тут уже поверталося щось на самого себе, на власну недолугість і малість.

Він і справді лише недавно почав думати про Лавріна якось інак ше, прикро наблизившись до нього серцем, і, може, саме від оцієї самотності. Скільки разів був на краю загибелі — замерзав, помирав з голоду, а то був загруз у болоті й ледве видряпався, — і затим, пролетівши душею по самому краю чорного пруга й ледве не сягнувши на той, другий, чорний бік, почав спогадувати Лавріна частіше й час тіше і думати, що не згине безслідно, що продовжиться в отому краси вому і ґречному парубкові: один доторк мислі до нього поймав особли вою соромливою радістю Мовби що йому від того? Далебі, ні. Тямковитий і шпетний козак — його кров — житиме й далі на Січі і зорітиме в степ, а потім передасть її в спадок своїм дітям. Оскільки Лаврін син, то чимось удався в нього, Мокія. І всі оті Лаврінові чесноти його, Мокієві, а не Сіркові.

Й він запишався в думці й погордливо кинув на отамана косяка.

А Сіркові і в голову не клалося, що цей ось нетяга в драній кожушині на сухих ребрах скрадається ревнивою мислію до нього, кошового, стає з ним на одній кладці на переваги-ваги. Може, якби знав, інакше подивився б на Сироватку й на Лавріна й надалі все склалося б по-іншому, але нині обоє думали нарізно, тому Сироватка, зловивши на собі довший, ніж би того хотів, погляд Сірка і витлумачивши його по-своєму, поспішив перевести розмову на інше.

— Рано цього року зламали гарби татари.

Ще не зламали, — замислено відказав Сірко. — Це були акин-джі[1][1] з берегових татар. Йшли на тавинську переправу. Розвідують. Хочуть збити нас з пантелику. А ворохобляться всі орди. Крута заварюється соломаха. Либонь, з Адріанополя її солять.

Не походом вони йшли. Тому й не сподівався... — мовив Сироватка. Але це не було виправдання. Скорше досада. Більше не пропущу. А ще б треба заслати когось на Великий Каїр. Якщо становисько там...

Сірко пильно подивився на Сироватку, але не сказав нічого.

Над могилою гули чисті вітри, а в небі дзвінко кричали журавлі, тягли невидимі струни од турецьких берегів у безкінечні простори українського степу. На тих струнах грала весна. А разом з нею прокидалася й грала для козаків тривога. Вона бриніла в грудях од давніх-давен, і казати далі не було чого. Обоє знали все й так. Мовчали. Внизу, над сутінною балкою, залягла імла.

Серце наливалося важкою силою. Сіркова долоня несамохіть стислася в кулак.

На могилу зійшов довгошиїй молодий козак у туго підперезаному ремінним чересом кунтуші, гостроокий і чи надто впевнений у собі, чи безпечний. Шапка стриміла на ньому, як бовдур, з-під неї виглядали великі, по-дитячому відстовбурчені вуха. Це був городовий козак, приїхав на Січ з гетьманським обозом та й напросився в степ. Сірко взяв його з собою. Нехай подивиться на тирси, де літає воля і де витає відвага, нехай умиє душу в чистих степових вітрах.

Козак приклав руку до чола, зорив у далечінь. Наступав вечір, небо на овиді облягли тугі сірі хмари, косі промені сонця пронизали їх і погасли. Степ одмінився. Він потьмянів, спохмурнів, збляк. Тюльпанів зовсім не було видно — чи вони постуляли пелюстки, чи накрили їх типчак і ковила? О цій порі панували в степу тільки вони. Вицвілі, витіпані на дощах і вітрах до сивої білості, до майже безбарвності, ковила й типчак текли, як спінена вода, навівали журбу. Оця їхня білість, жива од вітру й водночас мертва, надавала степові якоїсь саванної урочистості. Од неї віяло пустелею, самотністю, що хапала за серце. За старе серце! А молоде, ще не встрілене смутком, скрушною думкою, летіло понад степом, з нього рвалися звитяга, яса, воно прагло волі та слави, кохання, яким його нагородять за славу; під кунтушем грали тугі м'язи, і подих у козака був глибокий та чистий, наче повів степового вітру.

Козак зорив у козацький бік, туди, де далеко на обрії в небі вихрило гайвороння.

— Вовки або рисі загризли оленя, — сказав Сироватка. Сірко підвівся з каменя. Дужо поклав молодому козакові руку на плече, повернув його лицем в протилежний бік.

— Туди дивися. — Помовчав і сказав тихо, мовби самому собі: — Святе це місце. — чати. Найсвятіше на всій Україні. Стій, хлопче! Нехай наллється відвага в твою душу!

— А в мене її доста, — безпечно відповів козак.

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

 

Місяць горів, як начищений до блиску круглий щит. Він плив над зубцями гір, холодний, хижий, і хоч Магомет не бачив його, одначе знав, що він саме такий — холодний і хижий. Султан бачив три інших місяці, вони сяяли над його головою, вловлені сріблом великих, підвішених до стелі куль, які ледь-ледь оберталися то в один, то в інший бік, і холодне мертвотне сяйво, здавалося, текло по опочивальні. Для всіх смертних давно настала ніч, не міг заснути тільки падишах османів.

Завтра султан накаже викинути геть усі три місяці. Або перенесе опочивальню в інше місце. Так, накаже перенести опочивальню в західне крило палацу. Бо сон відлякує не тільки місячне сяйво — від нього захищає парчева завіска, а й крик. Тонкий, розпачливий крик того гяура, якого вчора нахромили на гаки біля малої тюрми.

Згадка про гяура вибила з султанових очей рештки сну. Він дивився на середню, найбільшу, кулю, на бліде кружало місяця на ній, і воно видавалося йому мерзенною пикою. Султана нараз опанував гнів, і він сів на постелі. Таке з ним трапляється повсякчас: спаленіє од одного слова, од крихітної думки, і вже йому немає стриму. Через це його бояться, цим подобається сам собі. Козак, навіть при допитуванні синім залізом, так і не сказав, для чого перевдягнувся купцем і де підкупив сторожу. Він гарно розмовляв по-венетському, навіть заморські купці прийняли його за свого. Нечуване зухвальство! Правовірні не пам'ятають, щоб кяфір переступив поріг Столиці Щастя інакше, як із колодкою на шиї. Що ж привело його сюди? Пронюхали козаки про Магометові заміри чи самі замислили щось?

Султан тільки тепер зауважив, що міряє опочивальню навкіс од вікна до стіни. І так само навкіс гостро летіла його думка

Дзиґарі, які лічать час на Вежі Вічності, незабаром одмірюватимуть його не тільки щасливим мешканцям Порти, а й усім племенам і народам світу. Правовірні й неправовірні ходитимуть за стрілками його годинника, як ходили колись за тінню від стовпця, вкопаного у Вавілоні за наказом Іскандера Дворогого[2][2].

Пошук на сайті: