А потім йому стало шкода покаліченої верби, він аж стенувся душею. Й побачив, яка вона гарна, й замилувався молодою вишенькою, Що квітла біля тину, а над нею сходив золоторогий місяць. Ну просто.;. просто бери та малюй. І вербу, й вишеньку і... дівчину Киліяну біля них, всі вони вельми-вельми гарні... можна б намалювати й себе, але вже десь далі. Й замлоїло Лаврінові від тої краси серце, й захвилювалося воно, й огорнулося сумовитою журбою.

Через те, що Сірко з Лавріном приїхали, коли ярмарок вже був у розповні і всі малі світлиці в корчмах були зайняті, хазяїн корчми постелив їм у прикомірку, який тримав на крайній випадок. Там стояли дві лави і стіл і висіла ікона, але в кутку лежали мішки з пашнею, и висіло на жердці з десяток вичинених'під хром шкур, які й тхнули, і пахли воднораз. А також стояли дві величезні ковані скрині, а в них — вовна у рунах, сукна й полотна, а може, й гроші — лише кошового одважився пустити господар у те царство. Перед іконою чаділа лампада, вони не гасили її всю ніч. Одначе поснули не одразу. В шинку при корчмі гуляли гості, і хоч шинкарська половина за глухою стіною — гомін звідти долітав добрячий, та й спати не хотілося. Лаврін розглядався по кімнаті-коморі, а сам щось мугикав, а тоді нагнувся до віконця, яке заступила чорна, мов безодня, ніч, і вдавав, що дивиться в неї, а насправді видивлявся своє обличчя, покладене на скло світлом лампади. Сірко сів на лаву, помацав, чи не м'яко вистелене ложе, й сказав, ніби поміж іншим, одначе заломлюючи брову:

— Щось під тобою, Лавріне, земля сміється.

— Як то? — не втямив джура.

— А просто. Так і тьохкає. І пика твоя посміхається у вікні. Чи не капшук з червінцями знайшов?

— Та... — одхитнувся од вікна Лаврін. — Ярмарок гарний.

— А може, щось на ярмарку? Воно й пора. Я в твої роки дівчат лоскотав.

Лаврін почервонів. Про все вони балакали з кошовим, через одне сито пересівали світ, але були зернини, яких в сито досі не кидали. Іноді Сірко й зачепить якимось словом джурине парубкування, покепкує, а той сфрасується та й замовкне. А зараз і Лаврінові мовби ісковзнула з серця крига, там одкрилися плеса чисті й глибокі, веселі й манливі.

— І багатьох залоскотали? — запитав майже нахабно.

Сірко здивувався, аж йому впала брова.

— Та було трохи. А що, — знову скинув бровою, і обличчя його прибрало вигляду мовби й урочистого, а трохи й хитрого. — Справимо тобі жупанок, і повезу я тебе на один хутір. Живе там удова, а в неї є дочка. Дві дочки. Ну, одна мала ще. А старша... Дівка гарна і пишна. Їй-бо. Неначе пава. І роду гарного.

— А я не хочу пави, — задьористо відказав Лаврін.

— Побачиш, то захочеш. — Лаврін і далі не міг розібрати, кепкує отаман чи говорить насправжки. — Я сам женився на вдовиній дочці.

— Тітка Софія удовенчиха?

— Ага. Бігало по сусідству таке сонливе дівча. А я, було, приїду та запитую: чого, мовляв, не ростеш. А собі й не гадки, що то їй було кривдно і що вона нишком закохалася в мене й молилася, щоб мене, дурного, не вбило в якій веремії. Все її за дитину мав. Та якось приїхав, а в хату — ник дівка, чистісінько ласка, жару прийшла позичити. Я й не впізнав її. І довго з того дивував ще й сміявся.

І, сміючись, закохався.

— Бідна чи багата була вдова?

— Бідна. У неї ще три отаких яски-ласки бігало, ще й безштаньків четверо. А це вдова багата. Я тебе, звичайно, на безвік тій челяді не оддам. Діти з'являтимуться після твоїх наїздів. Це діло нехитре.

Лаврін знову почервонів і труснув чубом.

— Ви так, батьку, наче про цапка...

— Го-го-го-го, — зареготав Сірко. — А хто ж ти такий є? Дурний цапок.

— Ну, батьку...

— Гаразд, не гнівайся, я жартую. Це ще не горить. Та й од своєї долі не втечеш. Я, бач, не втік. Хоч залицявся й до козачок, і до міщанок, і навіть до татарки.

— До поганки?

— Чого ж, була вона дуже гарна. Така гарна... — Сірко ліг на лапу, не скидаючи чобіт, заклав руки під голову. — Їхав я із застави й заблудився в хуртовині. Закрутила вона мене, завела в татарську сторону. Тоді зими були люті. І вже не знаю, чий бог звів нас у тому смертельному безлюдді — мій чи її. Арзи її звали, вона вийшла з юрт за вівцями, яких погнало в степ, і теж заблудилася. Знаєш, як то заблукатися в сніговицю? Можна день крутитися біля своєї хати й не знайти її. Злякалася вона дуже, як виринув я із сніговиці. Упала в замет і богові своєму молиться. А я вже сам хитався, і кінь мій також. Поклав я у сніг вівці і коня поклав, забрав її під кирею і ліг між конем і вівцями. І нині пам'ятаю: кінь мій важко хропе, а вона тремтить. Як перележали першу хартуну, підвелися, одтер її горілкою і сам розкутурхався, вона й знайшла дорогу до своєї оселі. Сама жила, без чоловіка... Щастило мені, як бачиш, на вдів. Бо вік наш такий — крові та вдів. Смілива була Арзи. То вона тільки в першу мить злякалася. А то ж сама в степу жила, розлаялася з родом-племенем своїм... Горда була Арзи і гарна... Така гарна, більше ніколи такої не бачив, хоч і не нашою красою цвіла. Тільки зуби мала темні, корінням якимось степовим їх стемнила — то в них теж красою вважається.

Лаврін примостився на крайку отаманової постелі, принишк, а Сірко, замріяний і схвильований, переживав усе в спомині знову:

— Сама жила. Овечок десяток та стара кобила. Та діток двійко. Вони теж ледь не загинули в. ту хурію, з кубел своїх повилазили, матір кликали. Я і їх горілкою повідтирав. А тоді віхола знову знялася, й мело та вило два тижні. Страшно мело. Тепер таких зим немає. Тепер зими сирітські, безсніжні. А тоді позаносило всі долини й балки, можна було з конем провалитися на той світ. І довелося мені чекати, поки сніг стужавіє... Та й не міг я покинути Арзи — занедужала вона. Одпоював чаєм з полином та звіробоєм, одхаючував її саму і дітей її. Вкипіла вона в мене... як куля в живе тіло. Чи я в неї...

Сірко зітхнув і замовк. По довгій хвилі мовив:

— Гарна була. І красою, і душею. Може б, я й назавжди залишився там, коли б... Коли б не бог та щоби тирса не текла в рідну сторону. Поклявся ж бо я захищати край свій до скону. Та й жити без нього не міг. Як і вона без свого. Тоді й спізнав: усе можна збити докупи: ні ці, гроші, навіть притулити поле до поля, а дві батьківщини в одну стулити не можна. І двох богів в одного також. То страшно... два боги під одним дахом. Двоє господарів — і то не просто. Страшно і сумно. Але інакше не жити... Дітей їй порятував од вірної смерті. Татарчат двоє. І коня оддав. А сам пішки пішов у свою сторону... Татарчата плакали...

Сірко посміхався, але в його очах стояв глухий смуток. Лаврін зрозумів: він посміхається, щоб приховати ніяковість. І не помилився. Бо в наступну мить Сірко пружно підвівся, тернув долонею щоку.

— А може, й не було нічого. Може, все те мені привиділося... Химерна придибенція й більше нічого. Треба була мені та татарка, як і я їй. Пожартувала доля, пожартували ми та й розійшлися. — Почепив на цвях шабельтас, кинув на лаву кунтуш. — І взагалі нічого в ньому світі немає, крім голоду, холоду й смерті. Вони владарюють, і ми у їхньому законі.

— Але ж... Нужда закон змінює, — примружився Лаврін.

— Змінює... людські закони. А владарює світом... Чортзна-що ним владарює. Іноді — оце. — Грюкнув кулаком по кованій скрині. — А найчастіше любов. З нею спізнаєш усе. І рай, і пекло... Мені й досі пахне свіча у шлюбній кімнаті. І пахне сад... І дитячі голівоньки. Вимиті купай-зіллям дитячі голівоньки... і льолі дитячі. Без цього — людина не людина.

— Та ж січовики...

— Хіба всі ми з добра — січовики. Інший, інший закон людського життя. Вір мені, Лавріне. Я спив його повну чару. Хоч... і одвик я од тепла хатнього.

Вони повкладалися голова до голови, — так стояли лави, — погасили свічку. Горіла тільки лампада. Спочатку кімната провалилась у жовту пітьму, а потім випливла з неї — набралося світла з лампади. Якийсь час лежали мовчки. Джура думав про кошового, кошовий —- про джуру. Гарно йому було про нього думати, гарно усвідомлювати, що має при собі такого вдатного хлопця. В Лаврінові мовби впізнавав себе. Того, колишнього, не розчарованого в житті і друзях, не обпаленого громами. Цієї науки, важкої науки розчарувань, він Лавріна вчити не буде. Бо ж розуміє: без віри, без довіри-немає молодості, немає звитяги, немає життя. Нехай краще він помиляється, але душа його буде ясна. Нехай вірить у людей, вірить у те... в що він сам уже не може повірити.

А Лаврін, мовби у злагоді з тими думками, мовби відгадавши їх, проникнувши у них, запитав:

— На чому, батьку, все-таки стоїть світ: на справедливості чи на несправедливості?

— Стоїть він на несправедливості, — одказав Сірко. — А вірити треба в справедливість.

— Ви вірили?

— Вірив. Бував обдурений, але і вельми втішений. Без віри... немає нічого. А найперше — немає душі. Ти не віриш, і вже вона як висушена грушка-лісівка. Не проклюнеться, не розів'ється, не зацвіте. А як же без цвіту в світі? Світ — він од цвіту, од зав'язі. А зав'язь — то правда. Тримайся її, сину.

...То були віщі слова. Лаврін їх потім згадував часто. Бо життя з тої ночі закрутило його, неначе ярмаркова карусель. Киліяна зазнайомила козака зі своїм батьком, що зупинився в іншій корчмі, займав маленьку світличку (в такі дні корчмар за окрему світличку лупить великі гроші), і не виходив з неї, і в самотині цідив оковиту. У Киліяниного батька Бруса Дороша погляд важкий і гострий, як дев'ятип'ядна коса. Ті очі ніби вгрузли вглиб, над ними горбилися великі, в кулак, дуги і нависли брови стріхами вниз. З носа і з вушей стирчали жмути волосся. На той час Брус вже поярмаркував: продав шість назимків і десять волових шкур й купив чабака в'яленого сім в'язок, три сувої полотен з глухівських основ — у двох по сорок ліктів та ще в одному тридцять два, а також сім куф горілки й куфу судацького вина.

Побачившії дочку із запорожцем, Брус впав у пересердя, розбив карафу з горілкою, ні за що обізвав Перехреста січовим псом, а коли той, стріпнувши чубом, у гніві оддав Брусові круті слова назад і хотів піти, вхопив за руку, посадовив на лаву поруч себе. «Гордий», — подумав. Це йому подобалося й не подобалося. Гордий — значить, чесний, не покривдить Киліяну. Але може піти наперекір йому.

Проте його дужче вабила Лаврінова чеснота. Може, через те, що не мав того ніколи сам. Покликав корчмаря й наказав йому принести повну карафу й налив собі та Лаврінові по штофу, а Киліяну одіслав у велику світлицю, в якій зараз не було нікого. (Вночі там люду — як горошин у торбі, зайняті обидва поли і навіть долівка). Він довго розпитував Перехреста про Січ, про нього, а коли Лаврін одмовив, що казати про себе сливе нічого, бо сирота й не знає роду-племені, чомусь прояснів лицем і частував вельми. Вони шинкували до пізньої ночі, й Лаврін добре впився, а таки пам'ятав, що Дорош сватав за нього Киліяну й тільки вимагав, аби Лаврін ішов у прийми. А куди ще мав повести молоду дружину Перехрест?! Хіба що на Дике Поле. Й було йому весело й чогось трошки страшно. Він почувався перед Брусом, немов роздягненим до душі, почував свою незахищеність, молоду дурість, а од Бруса не міг одщіпнути й скіпкії. Був у його руках, як ота ярмаркова лялька, що її смикають за шнурочки. Але чи не вперше це чомусь не ображало. Хотів сподобатися Брусові й не знав як. І чубом стріпував уже лише за звичкою, а не од погорди.

Пробудившись ранком, подумав, що Брус наплів сп'яна кошів, але той налив по похмільній чарці — тільки по одній — і сказав суворо:

— Ти не забув нашої вчорашньої домови? Я свою Киліяну за князя міг би видати. Не хочу! Тебе сподобав. Мине петрівка, приїзди на хутір. Та дивись, не пробалакайся нікому. Бо тоді не бачити тобі Киліяни довіку. А може, й білого світу.

Та дивна засторога трохи збентежила Лавріна. І трохи розгнівило те, що Дорош більше не пустив Киліяну з ним на ярмарок. Зібрався того ж дня й виїхав парою сірих у яблуках огирів на хутір.

А Лаврін вернувся на Січ, аби перечекати петрів і спасів піст. Але серце не хотіло чекати, все було немиле, осоружне. Пости видалися довгими, як сирітська зима. Ходив понад Чортомликом, а бачив Суху Тьму й себе з Киліяною на коні. Ловив на луках бурого й розмовляв з ним, йому здавалося, що й кінь пам'ятає дівчину. Чекання струїло серце. Воно було солодке й гірке воднораз. Довгий піст не віддалив, не розмив ніжного виду, навпаки — мовби освятив, обсипав чистим і ясним сяйвом. Часом Лаврінові здавалося, що Дорош посміявся над ним, а сам примусив дочку подати рушники іншому. Але ж Киліяна не подасть. Нікому, опріч нього. Вона так і сказала на прощання.

Тільки... Тільки чого з ним так повівся Дорош Брус?

Про Киліяну й про все, що з ним сталося, не розповів нікому. Лише... Маркові. Але Марко — це ніби він сам. Надто відтоді, як обмінялися мідними хрестиками й поклялися на шаблях на вічне побратимство. Марко напросився поїхати з ним. Нехай свариться Дорош Брус. Він і так сваритиметься, що не дотримав строку. Мусить же Лаврін мати не весіллі свого боярин.а. Та й Марко, напевне, сподобається Брусові. Одначе ного чомусь немає. Обіцяв догнати на узвозі, а вже Старі Могили, а його не видно.

Й саме тоді позаду почувся тупіт. То таки був Марко. Низько пригнувшись до шиї коня, виставивши вперед списа, летів, мовби мав зітнутися з ворогом.

Хоч який замріяний був Лаврін, а, побачивши Марка, обвішаного в'язками бубликів, з нахромленою на ратище паляницею, розреготався.