Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 34)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5768
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6364
Мурашко лаявся чорно, наказав вигнати всіх міщан розчищати рів та ремонтувати палісад; козаки теж побрали до рук лопати та кайла і полізли на вал. Підправляли укоси, плели тури з лози та набивали їх глиною. В одному місці виявилися трухляві палі, й Мурашко наказав розвалити крайню від валу хату — її розібрали. Жовта курява стояла на тому місці, тягли новеньке дерево на вал; жалібно, тонко голосила господиня й проклинала полковника та козаків, а чоловік сидів мовчки на дровітні й дивився в землю. Запорожці, яко великі мастаки на всілякі військові мудрації, готували на оборону підступи до валу. На щастя, ворог поки що стояв далеченько і великої перешкоди в тому захисникам не чинив. Сипонула було татарська команда, але її відігнали рушничним вогнем. Власне, загроза штурму падала з півночі, од поля, з півдня місто взагалі було неприступне: драглисті бабла за Сільницею стояли тому на заваді, із заходу — Буг, зі сходу — Сільниця, там лише зачистили вал, аби він спадав просто в воду. На полі ж за Барською брамою копали конці, розкидали «часник» для калічення коней, старі колеса, верхівки дерев, стромляли в землю шпиці та рогачки. До вечора пустили воду в рів. Хотіли ще укріпити бастіони, — їх було два, обидва од поля, — одначе не встигли.

По валу ходив протопоп з двома дяками, кропив на перемогу святою водою вал, частокіл і тури, кропив козаків, закликаючи їх на хоробрість, а в самого сіпалася ліва щока і неспокійно бігали очі, їх то приковував, то одштовхував ворожий табір. Молитву він скінчив поспішливо, подався кропити мури фортеці, які здавалися йому надійнішими.

Настала ніч, а на ранок попід містом вже густо скакали татарські роз'їзди. Вороже військо облягло Ладижин з усіх боків. Стояли на горах і долах, за Бугом і за Сільницею, й не було їм лічби, на зеленому прузі горба знову забовваніли схожі на вежі намети, дикі ногайці приступили зовсім близько. З валу було видно їхні обличчя, й одяг, і зброю, вони купилися на віддалі рушничного пострілу, щось гукали, махали важкими залізними й кизиловими булавами. Козаки й міщани стояли на валу, татари й турки — перед валом, вони галасували, оборонці мовчали, приголомшені силою, котру вздріли перед собою. Частокіл на валу сягав гостряками обооонцям по плечі — стріляти з-за нього ліпше, ніж через бійниці, й скидати з драбин ворогів палицями, й стинати бичами та шаблями. Проте й ворогу такий частокіл доступніший, хоча він на дуже великій висоті й міцно вгрунтований в землю.

— Багатенько поганського люду зібрав султан проти мене, — мовив Кайдан. — Начуваний про мої доблесті.

Ніхто не засміявся. Тисячі нещадних очей — їх не видно, тільки чорні вирви на плямах облич, вони пропікали до кісток. Страшно отак зблизька дивитися на лютого ьорога, який жадає твоєї погибелі, твоєї муки і якого не зласкавлять ніякі сили світу. Здригає в страхові душа, моторошна відвага наливає її, рука сама тягнеться до шаблі. А десь за спиною бринять, нсьаче з холоду, чиїсь губи: «Що то буде. Ой, що воно буде — така сила!» Й козак лячно оглядається назад, аби не зустрітися очима з т'г.і, хто шепоче сі моторошні слова. кісток. Страшно

Над містом повисло безгоміння, й ворожі крики долітали до найдальших вуличок. Широченна долина була запруджена військом, а воно сунуло й сунуло, сипалося з-за гори, мов комашня, й тут же на очах ті комашини виростали в жуків, далі — в горобців, ще далі — в круків, аж поки не сягали людського зросту. Були там чорні єгиптяни, сірійці в білому вбранні, араби на гарячих конях, румелійці, греки, арнаути й безліч інших купліпих грішми або приневолених мечем. Йшли піхотинці з рушницями та алебардами, їхали вершники на конях по мастях, і довгі вимпели звивалися пат, їхніми головами, як зелені змії, та волочилися по землі, миготіли бунчуки, прапори, кричали верблюди, турки били в причеплені до горбів бубни й кричали теж; зовсім близько, майже попід самим ровом, промчали вершники, що мали дикий, пекельницькпй вигляд — і кінь, і людина обвішані лев'ячими й патерячими шкурами, а на шоломі, на плечах, на списі — орлині та совині крила. Содом і Гоморра, вселенський потоп на маленьке містечко Ладижин. Ще попід лісом ставили гамети, ще військо безщадно сунуло в усі боки, займало горби й пагорби, а тут і там, просто на очах в обложених, почали рости бурти землі, їх насипали команди, либонь ще раніше призначені на те. Сливе й котки, й мотуззя було заготоване заздалегідь, вйокаючи, тюлюлюкаючи, шестериками, восьмериками устяж турки потягли на бастіони гармати. Козаки нарахували вісімдесят гармат і мортир.

Крута година настала для Ладижина. Не було в місті гармат, щоб ударити по бастіонах, — на розкатах стояли колоди. Турки ту хитрісгь розгадали, кинули до фортеці стрілою цидулу знущальну. Страх і смуток обійняли оборонців, котрі стояли на валу. А коли на землю опустилася ніч і вся долина запалала вогнями — тисячі багать, тисячі кострищ, коли загорілася Слобода Ладижинська, тривога налила серця відчаєм по вінця.

Проте дерево згоряє, мідь плавиться, криця гартується. Чимало душ та ніч вигартувала до одчайної рішучості. До самого ранку палив на валу люльку полковник Сава. Анастас Дмитрієв за ніч перегомонів з усіма своїми козаками. Кілька чоловік одправив у фортецю, буцім мурувати якийсь пролом, насправді ж спроваджував боягузів. Мурашко розплановував, скільки куди поставити козаків, де напасти набої й оборонне спорядження — колоди, казани для смоли, барила та відра, каміння. Сотники і десяцькі роздавали торби з кулями та порохом.

Коли турки почали облягати місто, Лаврін і Марко стояли на валу біля лiвого бастіону. Трималися за руки, як малі діти, самі не помічаючи того. Вони навіть свої торби з набоями повісили на один, вбитий у палю, цвях. Лаврін дивився на турків і татар з цікавістю, перемішаною зі страхом. Вперше бачив ворогів так близько.

— Будемо разом, — прошепотів Марко. — Скрізь. Присягаюся смертним часом — не полишу тебе ні в якій біді.

Його обличчя пашіло вогнем; гарячою, пронизливою довірою і жертовністю горіло серце.

— Я люблю тебе, як брата. В мене немає більше нікого. Давно тобі хотів сказати це, тільки стидався.

Лаврін зніяковів від тих слів, і хоч його серце не оплавилося такою мірою (надто грізною була година, не можна себе вельми розніжувати), одначе йому теж затепліло в грудях — нарешті товариш признався в істинній любові й побратимстві.

— Присягаюсь! — прошепотів, дивлячись на охоплену полум'ям баню церкви, довкола якої згоряли на лету голуби. Й щось тріпотіло, гopiло в його душі: адже зовсім недавно слухали з Киліяною у цій церкві службу й удвох засвічували одну свічку, щоб приліпити її на вершечку дуба.

І Лазрін, і Марко вірили, що довіку, до останньої смертної хвилі будуть разом, віддадуть один за одного життя. Прекрасна мить, тільки дуже коротка.

Думка про Киліяну не полишала Лавріна. Шкодував, що не мав про неі ніякої згадки, окрім недозрілого калинового кетяга. Тихо вивільнив, руку, дістав з кишені зів'ялу гілку, обірвав з неї тверді калинові ягоди й всипав у кисет. Зав'язав кисет і поклав знову до кишені. Тепер його могли в нього взяти лише після смерті.

— Якщо зі мною щось станеться — одвезеш Киліяні кисета, він у мене осьдечки, — приклав до грудей руку.. — Скажеш їй...

А що може сказати товариш за нього, мертвого, не знав. Через те й замовк.

— Не кажи лихого. Цур йому. Може, я погину перший. А дасть бог — обоє залишимося живі.

А десь на вістрі думки вертілося, що тепер і Лаврін не побачить Киліяни. Він жахнувся, гостро осудив себе й зрозумів: подумав так тільки через те, що Лаврін не захотів виїхати з міста й вони обоє залишились тут.

З сільницького болота на фортечну вежу тягнув лелека. Спочатку лелеки були сполошилися, кружеляли над містом, як біле горе, як страх, але швидко обзвичаїлися й вже торували стару путь од вежі до болота. Марко провів птаха тужливим, заздрісним поглядом, зітхнув:

— Він полетить, коли схоче. Йому що.

— Про що шепочетесь, Яремо та Хомо? — помітив їхню товчію Кайдан.

Він називав їх Яремою та Хомою по пісні, котру співали сліпі лірники.

Що Ярема та Хома — немов рідні браття,

Побралися за рученьки та й пішли по шмаття...

— Хто з нас Ярема, а хто Хома? — запитав Марко.

— Немає одміни, — одказав Кайдан, вдивляючись у пітьму, що облягала долину.

Одначе сам одміну знав добре. Він немало дивував їхній дружбі, а також тому, що Лаврін завше із захватом дивиться на Марка й не бачить хитровинки, котра причаїлася в Ногайцеві. Дрібна та хитрість й захована глибоко. Марко вдачі веселої, але й ту веселість часом користає свідомо. І жарт його не йде вище приступця, на котрому стоїть хтось можніший і владніший. Його жарт має мірку, а відтак не раз — розрахунок. Терло їх з Лавріном життя обох, але обтерло не на одне.

Й саме через те Кайданові не сподобалось їхнє таємниче шепотіння окрай небезпеки. Проте допитуватися не став. Шаблею, душею і тілом відданий товариству, Кайдан нікого, навіть бога, ніколи не обтяжував ніякими проханнями та розпитуваннями. Ніколи нікому не докучав і сам не любив клопітливих докучливих людей. Хоч всі обов'язки сповняв рвійно і покластися на нього можна було в усьому.

II

Ніч проминула в тривозі. На валу горіли смолоскипи, дозорці міняли їх — остерігалися нічного нападу. З валу було чути, як у ворожому таборі перегукуються вартові, біля багать ворушилися волохаті, побільшені темінню постаті.

Двоє попів з протопопами служили в Успенській церкві заутреню. Протопоп був блідий як смерть, голос йому зривався, й молитва згоряла на пошерхлих устах. Страшно стало козакам тої молитви, здавалося, що й святі одвертають свої лики, дивляться сумно й приречено. Тоді полковник Сава вийняв шаблю й підійшов не до протопопа, а до молодого попа, котрому ляк не спотворив виду.

— Благословіть, отче, стати на супостата в оборону святої тройці й матері-вітчизни.

— Благословляю, — сказав піп. — І йду разом з вами. Тут же, біля церкви, козаки одягали чисті сорочки, оглядали зброю, прощали один одному гріхи. Ще звечора кожній сотні було призначено місце: міське ополчення теж розбили на сотні та десятки, біля церкви лишали збройний резерв.

Темні лицями, купою стояли в церковному саду під грушею старці, стиха про щось радилися. Потягнулися вервечкою до воріт, чогось загаласували, вернулися назад, лишивши біля воріт двох сліпців, що стукали патерицями і розгублено крутили головами.

...Із-за зеленої щітки лісу викотилося червоне сонце, турки й татари попадали ниць, творили молитву перемоги. Одразу по молитві почали метати в місто ядра, що летіли зі свистом, тягнули за собою димні хвости. Оборонці від них втрат майже не мали — жінки й діти ховалися по льохах, козаків на валу захищав частокіл, але грізний гарматний гуркіт немов притлумив щось у серцях.

А тоді з північного боку вимчала хмара татарської кінноти, полетіла на Ладижин. Коні витягували худі морди, стелилися в швидкому бігу, здавалося, вершники сподіваються розігнати їх до такого шалу, що перелетять вал. Та ось передні почали летіти шкереберть, орда стала забирати праворуч, татари виметнули тьму стріл. На кожну тятиву було почеплено їх по кілька, вершник одпускав завертку й, вже не оглядаючись, гнав коня пріч. На деяких стрілах метлялося палаюче клоччя. Нападники намагалися підпалити місто і залякати оборонців.

Але ще до того, як татари одпустили тятиви, гугняво, з жалібним проголосом заграли на бастіонах труби, й козаки попадали на вал. Чорна туча стріл промчала над головами, немало їх ввіткнулося в частокіл. Одну з них Кайдан перерубав на льоту шаблею. Ті козаки, котрі стояли біля частоколу, вдарили з рушниць та гаківниць, і кілька десятків татар повалилося з коней. Чимало падало їх на «часниках» та рогатках... Декотрі намагались повзти, їх добивали з мушкетів влучні стрільці. Лаврін теж стріляв з фузії, цілячись у татарина, що сховався за вбитим конем. По ньому стріляло одразу кілька чоловік, було видно, як від куль здригає труп чорного коня. Врешті татарин не витримав, підхопився й помчав до своїх. Лаврін стрельнув — осічка. Поруч стрельнув ще хтось, і враз татарин крутнувся на мiсці, зірвав з себе волохатого, вовною нагору, кожуха, — мабуть, уже в смертельнім тумані, — впав.

Більше кіннота до валу не підступала. Турки копали шанці. Плели лозові коші, обкручували їх насмиканими з городів зеленими коноплями та льоном, обливали смолою, знову льоном, знову смолою, ставили на гарби. Декотрі коші насипали землею, декотрі закидали зеленим гіллям і травою. Спочатку вони посунули їх тільки лівим краєм, понад Бугом. Козаки довго не могли втямити, чого вони їх туди пруть, та ще так щільно, стіною, аж поки гарби не зупинилися за два сажні од рову. В рів густо посипалася земля. Турки перекривали рів, хотіли одвести воду. Козаки одкрили рушничну стрільбу, але кулі липли в смолу. Спробували кидати запалене клоччя, проте воно не долітало. Загорілась одна гарба, але турки штовхнули її в рів і ще швидше замелькали лопати. Запорожці казали, що треба робити гранати, принесли порох, смолу, клоччя, проте було пізно — рів було загачено. Вода спадала просто на очах, втікала У Сільницю. А турки тим часом почали приступ всіма гарбами.

Це був перший піший приступ: важкий, повільний, навальний. Турки котили гарби й співали суру з корану, за їхніми спинами ревли труби, й гримали гармати, й ревла татарва на конях.

Пошук на сайті: