Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 38)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5716
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6341
Січовики теж видивлялися нові прапори. Вони ходили по валу юрмами, й від того здавалося, що їх справді побільшало. Поміж них штовхався й Лаврін з Ногайцем та Кайданом. Лаврін удавав байдужість, а груди йому розпирала радість, і зухвалість, і трішки навіть гордість — адже це майоріли стяги, намальовані його рукою. Вигадка та була не його: Кайданова чи Маркова — зараз уже й не пам'ятає достеменно чия, але образ богородиці, й гармати, і стріли, й хрести у зірках малював у притворі церкви він. Списав їх з пам'яті, й запорожці казали, що його богородиця достотно така, як на справдешній хоругві в січовій церкві. І в зірках, у стрілах не помилився ані разу. Допомагали йому Марко та Кайдан, Марко фарбував камкові полотнища, а Кайдан стругав держална. Сею маленькою фантазією обложені здобули півдня перепочинку. Заладнали прорву у правому бастіоні, поставили нові палі замість обвалених, наносили колоддя та каміння. Його лупали ковальськими молотами у величезному розломі в саду за церквою — камінні пласти тут випирали із землі, підступали до самого чорнозему, на них стояла фортеця, церква й інші будівлі. Камінні брили лежали на валу купами. Їхні гострі грані поблискували, як леза сокир. Намальовані Лавріном прапори піднесли бойній дух. У стомлених серцях оборонців- заполум'яніла віра, що їх на поталу не віддадуть. Зіркіше вглядалися у північний бік, прислухалися: чи не гуде козацькою ясою небо, не летять по мастях коней гетьманські полки, не гойдається степ од ходи сердюків? Та дорога з опівнічного боку була пустельна.

Турки грали сурмами приступ аж надвечір, і знову відступили до шанців. Вночі вони спробували вчинити два підкопи, але оборонці їхній задум розгадали. Козаки заздалегідь розставили попід валом тимпани, насипали на них проса, що від ударів сокирянок під землею осипалося, вказувало на небезпеку. В тих місцях провели контрміни й вигребли порох з підкопів.

Проте не менш небезпечним ворогом стали приступи з середини міста. Цей ворог був незримий, але так само страшний. Одвічний супутник обложених, хапав за горло одразу всіх. Місто не мало запасів, прохарчувати дві тисячі війська та кілька тисяч біженців не могло. Вижали на городах жито, варили із стеблом, та і його вистачило ненадовго. Вижали траву, пообчухрували листя — дерева стояли голі, немов ранньої осені. Останньої ночі було кимось покрадено просо з барабанів. Почалися грабунки в місті. Виламано вікна в кількох крамничках біля базару, але нічого їстівного там не знайшли. Обивателі замикали ворота не тільки на ніч, а й удень, але й усидіти не могли — страх заповзав в усі шпарки, хотілося знати, що ж там за взятими на шпуги віконницями. Біля колодязів стояли величезні черги, вночі воду носили з Бугу.

Дні були жаркі, в місті стояв сморід. Вулички вражали пустельністю, вряди-годи по них прошмигував чернець у довгій рясі — біг кудись прочитати канон на ісход чиєїсь душі.

За голодом прийшов інший незримий ворог, проти якого теж не мали зброї. Той ворог — чутки, лихі віщування. Являлися чорні знамення, віщі знаки, й все те клалося на одне: гетьманове військо на поміч не прийде. Вони забоялися, одступилися за Дніпро. Ладижинці ж, чим довше оборонятимуться, дужче роздратують супостата, й на їхні голови впадуть страхітливі кари. На те показували прикмети: зірка впала у вир на Бузі, і вишня зацвіла посеред літа. Кайдан намагався всіх запевнити, що вишня зацвіла од пожеж — перегрілася земля, але йому не йняли віри. Піп двічі окропив її свяченою водою, проте цвіт не обсипався.

...У війтовій хаті зібралася на раду козацька та городова старшина. Хата у війта багата, на сім світлиць і покоїв; у чотирьох світлицях— печі із зелених кахель, два поставці, лави, обкладені зеленим сукном, килими, покривала, шовкові завіски. Старий війт дивився на все відсутнім поглядом — дочка із зятем жили в Переяславі, власне життя добігало краю; весь статок уже був ніби не його, ні за чим не шкодував і ні од чого не мав радості. Проте обов'язок перед громадою спонукав скликати через лавників на цей сумний круг старшин. Схилився на кістляву руку, жував сухими, поморщеними губами, ніби хотів щось сказати, але якщо й казав, то тільки самому собі.

Городова старшина загомоніла, тільки-но сіли за довгий липовий стіл, видно, що прийшла сюди з одною думкою: боротися до кінця.

— Дасть бог, і одіб'ємось, — сказав бурмістр, рудобородий дядько у венетійському зеленому каптані, оперезанім козацькою шаблею.

Усі погляди звернені на Мурашка, котрий сидів край столу, зігнувшись. Обличчя Мурашкове вкрили зморшки, був геть сивий, рот йому кривився. Полковник хорував шлунком, а ще дужче катували його хмарні думи, тиснув тягар, що завдав собі на плечі. Гаряча відвага, звитяга, з якими недавно козакував у степу, шарпав татарські таші, перегоріли на попіл і чорною осугою осіли на душу. В ній усе двоїлося, не сходилося докупи, витиналося гострими шпичаками, що росли день од дня й шматували її все дужче. Страшна відповідальність гнула до землі. Не був боягузом і міг сам піти на ворожі списи й померти, але не міг бачити стражденних, спрямованих на нього поглядів жінок та дітей. Вони вірили в нього, як у спасителя. А він уже не вірив ні в що і найперше — в гетьмана. Якби збирався дати ворогові бій під Ладижином, уже прийшов би, принаймні подав би якимсь чином звістку. Ночами полковника мучили змори, жахався у сні, а ось уже третю добу зовсім не міг склепити повіки. Був бридкий сам собі. Йому здавалося, криваві потоки, що червонять Сільницю та Буг, течуть через його нерозважливість. У місті лютував голод, хати біля валу були переповнені пораненими, які мерли, мов мухи. За кілька днів ладижинський цвинтар виріс удвоє. Приймав усе те, як покуту за якісь гріхи й боявся більшого лиха. Серце провіщало біду од самого початку, він тоді хотів од'їхати звідси, даремно ладижинці не випустили його. Він би забрав з собою провину за вбивство ханського фа-мільянта, басурмани не помщалися б за це Ладижину. А тепер міщани прирікають своєю затятістю на смерть і себе, й своїх жінок та дітей, і його козаків.

Кожній людині відведена міра страждань, покути за вчинки — його переповнилася вщерть.

— Ми затягуємо зашморг на власній шиї, — підвів полковник голову, й очі йому заблищали, — та й нема в нас чим боронитися. Свинцю лишилося двоє корит, пороху теж обмаль. Султан обіцяв милосердя — приймімо його жадання, поки не пізно.

— Хіба ти не знаєш султанового милосердя! — суворо грюкнув об підлогу шаблею Сава. В його карих, косуватих очах горіли осуд і гнів. — І коли б хто з нас важився до тої згоди... — нервово вийняв з-за пояса похідній пірнач, поклав на стіл і одразу ж прийняв його.

— Я важуся, я, — закричав Мурашко, — і пошлю зараз до султана козака...

— Ти не можеш послати без нашої згоди, — обізвався Анастас Дмитрієв. — І мислиш зараз, як зайда. — Анастасовi втома обійняла синіми колами очі, темне обличчя почорніло ще дужче, ніс загострився і став, як дзюбка.

— А ти прибіглець... Хто ти такий? — Мурашко був схожий на загнаного вовка. Оглядався на всі боки, нізвідки не чекаючи допомоги, очі йому микуляли й бігали. Одвернувся до вікна. Бачив, як попід будинком, злодійкувато оглядаючись, двоє козаків несли щось у мішку. Мабуть, одбатували шмат конятини або доп'яли якусь іншу живність. То було заборонено, і щось рвонулося в полковникові, аби гримнути на козаків, та й зів'яло. Здалеку долітало гудіння, що, здавалося, вгвинчувалось у вуха (так гудуть шершні в гнізді), — турецький табір не замовкав і на мить.

— Я людина цієї сторони. За неї складу живота свого, — блиснув чорним вогнем очей Анастас. — Пане полковнику, тебе настановило товариство, ти мусиш сповнити його волю. — І став поруч Сави. Той, високий і важкий, як гора, плечима підпирав стелю, цей був маленький, чорний, як запечений корж, — затятий.

— Я... не можу більше, — тихо й страшно сказав полковник і подивився на всіх примерклим поглядом. — Я подаю в абшид. Але допоможу вам усім...

Мурашко підвівся з обшитого шкірою стільця й повільно пішов до дверей. Ніхто не одважився зупинити його. Ніхто не зрозумів Мурашка, з чого потім сталося велике лихо.

На вікнах світлиці були міцні грати, у рамах — товсте віденське скло, проте Мурашкові слова якимось чином одразу проникли на майдан. Вони звар'ювали козаків, і ті важилися вбити полковника. Одначе на дверях будиночка, в якому мешкав Мурашко, став Анастас Дмитрієв; поки усовіщав призвідців, полковникові вдалося зтекти через вікно й сховатися у протопопа.

 

Цієї ночі Лаврін і Марко по черзі вартували на валу од Слободи Ладижинської яко смолоскипники. Біля палісаду стояло відро з нафтою, лежало кілька полін і купа клоччя. Смолоскип горів, ввіткнутий в трухляве дупло в палі, над ним літав кажан, ледве не черкаючи крильми. Ніч стояла холодна, імлиста. Небо затягло сірою повстю хмар, рідко-рідко, неначе прискалене око, зблимувала в холодній таловині зірка. Важко спало місто, спав ворожий стан. Уже не галасував, як перше, вже не грала увечері зурна — втома й смерть притлумили дикий запал. Зрідка, мовби знехотя, перегукувалися дозорці. їхні гортанні оклики черкали, як залізо по каменю.

Лаврін спав, щільно закутавшись у кирею. Десь здалеку, з міста, долітала пісня, її вели два голоси, мабуть, співали такі самі дозорці, як Марко та Лаврін.

Ой вийду я на могилу

Та погляну у долину,

У долині огонь горить,

Коло огню турок сидить.

Коня держить за поводи,

За поводи шовкови,

Біля його дівка сидить,

Дівка сидить, слізно плаче,

Слізно плаче, турка просе:

«Пусти мене. турчиночку,

Побачити родиночку,

Ще й рідну Вкраїночку».

Гарно співали козаки, славні мали голоси, і Марко подумав: шкода буде, як погинуть. А далі Марко чомусь озлився на співаків, мабуть, через те, що нагонили на нього тугу, а йому й так було страшно, здавалося — ніч сповила його густою чорною сіттю. Почував небезпеку чолом, потилицею, скронями, боявся одійти од Лавріна й боявся, аби через вал не скралися ворожі вивідачі та не зашморгнули на шиї аркан. Минулої ночі витягли городового козака, й він захлинувся, вони покинули його на лузі.

Десь у глибині душі Ногаєць почував, що страх має над ним більшу, ніж над деякими іншими козаками, силу. Проте не один він такий. На хоробрість бог чомусь скупий, а страх сіє щедро. Всі на землі чогось бояться: одні більше, інші менше. Якщо не шаблі та полону, то старших над собою або чуми. Ні, шабля й аркан лячні всім, то тільки декому вдається схопити власну душу в кулак і стиснути до отерлу. Життя не дороге тільки причинним або таким, як Салій. Хворий на пранці, він шукав смерті, ліз на ратища та шаблі, але залізо його не брало. Вороги втікали, забачивши гнилоносого бойчака, й втікала смерть, аж поки не змилосердилася та штовхнула п'яного з валу.

Звичайно, є й серед простих козаків такі, що вибігають під кулі, викликають на герць супротивника. Аби возвеличитись над іншими, аби доскочити чинів і шани в товариства. За ними, стративши голову, кидаються інші. Але ті люди либонь, не наділені великою мудрістю. Чи заховано хоч в одного сто талярів, чи ходив хтось із них мрією біля справжнього щастя, чи мав хист і розум до справжнього жаргу, чи... закохався в гарну-гарну дівчину?! То все просмерділі порохом і тютюном зарізяки, що, опріч коня та шаблі, не знають нічого.

Йому було трохи соромно за ці думки, здебільшого він гнуздав їх, не давав волі. Але зараз стояла глупа ніч, і туск, і літав кажан над смолоскипом — вони не мали стриму! А попереду ніч, як море, а перед очима курить пітьмою чорна долина, встелена сонними тілами турків та татар. Вни сплять купами, одинокі вогнища догорають по схилу. Десь там причаїлась і його смерть.

«І чого я поїхав з Лавріном? — тоскно думав. — Сидів би оце на Січі...»

У серці ворухнувся докір Лаврінові. Справді, чого Перехрест не послухався, чого не вдався до втечі? Навіть сьогодні, коли Марко спробував заговорити про це, подивився на нього, як аркана кинув. А який примус тримає їх тут? Вони не правобічні козаки й не гетьманці, котрі служать за гроші, й місто це чуже їм. Лаврін хоче приїхати до своєї кралі звитяжцем. А чого має гибіти отут він, Марко? Складати Лаврінові славу й обороняти його щастя? Думка повзла покрадьки, як злодій поза городами. Він розумів це, але не міг з собою нічого вдіяти. Страх виїв душу до дна. Страх, ніч і смолоскип, що миготів зловісно. І чорні нетрі вишняка, що підступали од міста до валу. І хрипке квиління, яке долітає з-за валу з городів, — стогне поранений, не підібраний своїми турок.

Смолоскип пригасав, горів уже не яскраво-білим, а червоним вогнем, густо чадів, і Марко пішов, щоб замінити його. Він присів біля відра, почав намотувати на палицю клоччя. Й враз побачив, як стежкою од замкової вулиці піднімається кільканадцять постатей. Спочатку подумав, що то старшина перевіряє варту. Йшли швидко, але якось дивно — згинці, не роззираючись по боках, була якась скрадливість у їхній ході. Й надто багато їх прошкувало — чоловік двадцять. Хотів окликнути, але щось перехопило подих, і думка повернулася, як ніж у рані. Ще не вхопив її і почував біль, страх, якусь важку моторошність. Нехай ідуть. Він не зупинить. Він нічого не бачив. Сьогодні вдосвіта вони будуть на волі. А він залишиться тут, рокований на смерть.

Ні, він мусить зупинити їх... Адже ранком можуть довідатися, що саме тут пройшли втікачі. Треба збудити Лавріна... Спершу крикне...

Крикне, й вони зарубають його.

Передній втікач обома руками торсонув палю, зачепив за неї кінець мотуза, кинув мотузяне кільце в рів. І в цю мить Ногаєць упізнав його. Це був Мурашко.

«Йдуть по «язика». Ця нова думка ще не встигла злетіти, як впала, збита іншою. Та, друга, зродилась од спомину про те, що сталося сьогодні вдень на раді, про що гомоніли козаки. Полковник утікав. Уєі оборонці міста — приречені.

Пошук на сайті: