Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 51)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5768
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6364
Обачність і розважливість стали гетьманові в пригоді й цього разу. Послухався б царського указу, пішов під Ладижин, поклав би там своє військо, і той же цар затуманів би до нього немилістю. А можна ж було не тільки військо згубити, а й власну голову. А так усе оббулося. Турчин повернувся за море, цар оголосив гетьману через стольника князя Волконського подяку, запорожці знекровіли і обшарпалися ще дужче. Царю ж він догодив вельми, й недорогим коштом. Аби вернути забраний Лжесимеоном спокій (спершу сам поятрив, написавши, що Сірко тримає у себе самозванця-разінця і хоче йти на ті ж міста, котрі руйнував злодій і боговідступник Стенька), зачинив у гратованому льосі двоє запорозьких посольств: Ярему Квашу, Грицька Оглоблю, Процика Золотаря, Тоцького Трохима, писаря Перепелицю і багатьох інших значкових товаришів, кого вдалося нахапати. А це наказав завдати в фортецю Сіркових зятів та жінку й одписати на казну їхні маєтності. На те цар веління не дав, але, Самойловичу доповіли його оплачені вуха й очі в Москві, всіма іншими клопотами цар Олексій був задоволений. Полишений у Січі наказним Брекало побрикався та й змушений був видати Лжесимеона любісінько в руки Самойловичу. В столицю самозванця привезли в залізній, кованій гетьманськими ковалями клітці. Псяюха ж Сірко має вигоду зі своїх походів: Магомета не досяг, Симеона втрагив. Голоштаньком був, голоштаньком і зостався. Й скликає до себе знову всіх голоштаньків. По гетьманських полках і зараз нишком читають його листи, аби йшли козаки на Низ, де, мовляв, може, й не в'їжно, зате воля гуляє з шаблею й ніхто ні перед ким шапки не скидає. Попусти їй, то вона гулятиме, і нікому буде поле орати та махати ціпом. Січовики звинувачують його в розорі правобічного українського краю. Обзивають незичливцем, потурнаком, сліпцем. Щоб послухався їх, то, може, й справді лежав би досі з порожніми очницями. Заклинають на втрату маєтностей, влади й родинного спокою. Хочуть нажахати, розтруїти, звар'ювати. Ні, він не пустить у душу тієї їді. Не діждуть січові гультяї, аби отруїв їхньою трутизною серце. Звичайно, йти з ними в повний розруб не можна. Простолюд і військо осудять його. Та й небезпечно ставати із Запорожжям у відверто ворожі стосунки. То зграя. Їх треба виловлювати по одному. Обкласти з усіх боків лігвисько, розставити капкани. Й душити, душити... А було, було... Колись і сам марив Запорожжям. Затуманили голову дурні сліпці з бандурами. Тьху на вас, сліпі очима і розумом. Тьху на тебе, Великий Луже! Ті сліпці й нині виспівують про волю. Про ті дні, коли гуляла вона з оголеною шаблею по Україні, стинала панські голови, підпалювала фільварки. Про Хмельницького співають. І ще довго співатимуть. Хміль вступив у голови і ось вже двадцять літ макітрить їх. Хмелевим ім'ям голота борониться од старшини, лякає її ним, пророкує нового Хмеля. А вже ж і того досить. Дух Хмельницького витає над правим і над лівим дніпровими берегами, іноді варто комусь назвати це ім'я, і вже задзвеніли шаблі, заблискотіли коси та вила. Не хоче голота коритися, не хоче. Свого часу Самойлович і собі набрав у груди того своєвольного духу. Та й випустив потихеньку. Цур йому. Тепер знає, що це таке. А посполиті марять новою Хмельниччиною. Ледве попусти, забудуть послух, випустять з рук чепіги, потягнуться до шаблі.

Не потягнуться. Не допустить!

У серці набрякала похмура злоба, гетьман відчув те, притлумив думку, перехрестився. Боявся, що розвіється благодать, котра зійшла на душу в соборній церкві у Чернігові. Хотів довезти її до Батурина. Самойлович любив урочисті церковні відправи, запах ладану, високу соборну тишу. Вони вертали його до дитинства, в край радості та солодких мрій. Він ріс щирою та побожною дитиною, йому й зараз у пам'яті вечори перед сповіддю, коли ставало страшно до запаморочення, коли холод обвівав голову й ворушився чуб. Щоразу йшов на сповідь, немов на голгофу. Виходив звідти оновлений, сльози обливали душу, хотілося зробити щось хороше, принести комусь радість. Благодать, яка зійшла на душу нині, була інша. Тієї, колишньої, досягти не вдавалося. Раніше, кілька років тому, він міг замружитись і прикликати її. Тільки треба було пригадати щось певне, якусь рисочку, якийсь момент — хто стояв позаду, коли виходив із церкви, коли подавав старцям, де зустрів сусідську дівчину Василину і що вона сказала. Тоді відчував не тільки ту, колишню, благодать, а й мовби виривав щось звідти, з тих днів, і клав у душу. З роками все те притерлося. Може, що часто користав з того? А може, надто багато розмірковував, дивився на себе колишнього й теперішнього збоку. Він не величався собою нинішнім. Не раз помічав власну буркітливість — на радах, за столом, навіть у церкві на сповіді, обіцяв собі бути стриманішим, як те й годиться гетьману, а минав час, забувався знову. Помічав і дріб'язкову суєтнісіь, намагання повчати всіх довкола себе. В молодості тіло живе мовби само по собі, власними втіхами, во;ю прагне руху, боротьби, на старість нічого того не лишається. На старість нагору вилазить пихате й бундючне «я»: «я сказав», «я вирішив», «я знаю». Ті слова як осіннє листя — без віри, без певності. Це було як наслання. Він гнуздав те «я» щосили. Не міг не поцінувати й власної обережності, уміння обрати певнішу стежку. Змалечку замірився на високе. І от — досяг. Тепер перед ним хиляться полки. Над ним нема нікого в усьому краї. Й хто справді може дорівнятися до нього розумом, умінням виважити події, вичекати? Завжди і всюди треба приходити вчасно. В тому сенс життя. Вчасно. Він це осягнув давно. І прийшов. «Я бачу їх усіх наскрізь. Я тримаю їх у кулаці. Бо я мудріший».

Гетьман усміхнувся. Пробіг пальцями по невеликих, густих вусах, струсив з них жовте, блискуче насіння. Він всміхався власним споминам, думкам. Але вузьке, ніби стесане назад чоло, од якого швидко, по-осінньому одступало волосся, лишалося набриженим, і очі іивилися не на осяяну сонцем дорогу, не на розлогий кущ калини, а кудись назад, углиб, і маленькі, відстовбурчені вуха теж, здавалося, дослухались до чогось позаду. Челядник приніс маленьке дубове фарбоване барильце, одіткнув чопочок. Мускусним, пахучим милом гетьман вимив руки, плеснув водою в обличчя, відчув себе бадьоріше. Одначе похмурого настрою змити до кінця не зміг. Запорозькі гаки таки ввійшли під ребра.

II

Вони сиділи на березі Сейму, на перевернутому догори дном новенькому човні, проконопаченому, але ще не просмоленому. Під ногами валялися стружки, зелений щирець був витоптаний, далі, аж до води, білів пісок; у цьому місці Сейм розливався на два потоки, посередині вже намив острівець, торував собі шлях по той бік острівця, а по цей бік течія ліниво горнулася до берега, незабаром вона упокориться зовсім, тут буде стариця. «Так завжди, — думав Митрофан Гук, — щось занепадає, а щось народжується, одні струмені гаснуть, інші набирають сили, і дуже важливо наперед угадати тоту суть. Бо' можна помчати далі, а можна й залишитися на стариці».

Підписар січовий Митрофан Гук приїхав з малим посольством у гетьманську столицю й оце зустрівся зі своїм молодшим братом Жданом. їхні життєві дороги розбіглися давно, ще відтоді, як чума забрала батька, а мати померла з горя й вони залишилися сиротами та пішли в світ, доля була до них ласкава, не згладила зі світу, не позакочувала їх, як горошини, в темні щілини життя, обоє виходили в люди, старший, Митрофан, уже був січовим підписарем, ходив під рукою самого Яковлева, Ждан світив і гасив свічки в гетьманських покоях та тримав гетьманську свічку в церкві і теж потроху вчився писарської грамоти. Брати були не схожі між собою: Митрофан — білолиций, чорновусий, ставний, дженджуристий, можна сказати, січовий ферт, просто-таки красень (тільки зелені очі — одне темніше, друге світліше — трохи псували ту красу, а може, робили її загадковішою, таємничішою, дівчата під тим поглядом ніяковіли і розгублювалися); Ждан — високий, як жердина, довгошиїй, прищуватий, маслакуватий, ще й вирлоокий, негарний на взір, зате чуприна буйна, ще й кучерями. Він і головою крутив, як гусак, тоді на довгій шиї випиналися вузлуваті жили. Приглянувшись пильно, можна було вловити в братах глибоко приховану схожість: однаковий розліт брів, однаковий прищур очей, ще й по малесенькій родимій цяточці при лівому вусі. Брати не відчували один до одного сердечної приязні — просто були байдужі, бо й не знали один одного, донедавна не родичалися, оце чи не вперше Митрофан прихилив до свого плеча Ждана, пообідали в корчмі й пішли понад берегом.

Митрофан раз по раз непомітно зиркав на брата, мовби вивіряв його, мовби виважував щось у мислі. А Ждан хоч і не дивився на Митрофана, але теж думав про нього, його очі дивно мінилися, здавалося, в глибині їхній вихрила метелиця чи й завія. То була завія заздрості до брата-запорожця, маленькі гордощі, тоненький, ніжний пагінець любові почав проростати в ньому. Такий у ньою гарний, такий вчений, такий удатний брат! Двоє їх на всьому широкому світі, дві рідні душі, як же не радіти цій стрічі! І Ждан не стримався, переборюючи ніяковість, сказав:

— Я про тебе дуже багато думав, намалював тебе, як картину. Навіть... дві картини.

— Ну і як же ти намалював? — усміхнувся Митрофан. — В якому офарбленні?

— Веселому. І сам ти веселий і на коневі. І летиш, наче вітер. А турки розлітаються од тебе, як горобці. Митрофан усміхнувся.

— Може б, хоч як шпаки. А друга картина?

— Друга — ти з пером у руці. Про ваші послання до гетьмана багато говорять. І мені дещо влітає у вуха. Я мовчу, а сам радію: це Митрофан писав.

— Ну... Є там і мої придумки, — мовив трохи погордливо, а сам примружив очі й пильніше глянув на Ждана.

Далі погомоніли про те, хто як живе. Митрофан про себе розповідав мало, розпитував Ждана, й свердлився кудись думкою, добувався до чогось і не міг добутися. Постукав по днищу човна, й воно задзвеніло, неначе залізне.

— Добрий човен, — сказав.

— Для гетьмана, на гуляння, — пояснив Ждан. — Гетьман не любить води, але іноді плаває з гостями. — Помовчав і для чогось додав: — Він боїться води.

— Так добре знаєш гетьманову вдачу? — прискалив ліве око Мнтрофан.

Ждан мовчки стенув плечима.

— Сподіваюся, свої розсліди не виповідаєш іншим? Ждан знову знизав плечима. У Митрофана ворухнулася брова, підвелася вгору, але по хвилі опустилася.

— Шануйся, Ждане, удостоєний ти високої честі...

— Наймита, — пхикнув Ждан і повів довгою шиєю.

— Наймит у палатах. Це багато. Тобі довіряють... Треба тільки вміти... І сам доскочиш честі... Світиш свічки самому гетьманові. При тому світлі чимало видно. Світиш і слухаєш.

— Мені хочеться гасити свічки, а не світити.

— Чому це? — невдоволено буркнув Митрофан і погойдав носком чобота із срібним подзвоном.

— Я наслухався і набачився в покоях стільки...

— Розумні люди завжди вміють все повернути собі на користь. А ти ось навіть мені не розповів. Брати ж все-таки... Біля влади ти, а влада — це сила...

— Чорна сила...

— Вона, дурню, од бога... Свої веління він має передавати чиїмись устами.

— Вустами нашого гетьмана?

— А чом би й ні?

Ждан підвів голову й подивився Митрофанові в очі. Чимось йому не подобалася їхня розмова. Не такою бачив у вимріях оцю стрічу. Щоправда, мрії теж були неясні — звідки взятися ясності, коли за все життя ніхто жодного разу не прихилив його до серця, йому тільки бачтеся: поведе брата до знайомих, сядуть вони поруч на лаві, і всі зачудуються Митрофаном, а той розпочне мудру, статечну розмову, й усі слухатимуть його, як слухають у церкві попа. Митрофан же чомусь до Жданових приятелів йти не захотів, а повів його сюди, на пустельний о цій порі берег річки.

— Йому брешуть усі, — сказав. — Кажуть, який він мудрий, який сміливий. А я не чув жодної мудрості.

— А дурість?

Ждан здивувався, а тоді задумався.

— І дурості не чув. Потайний він і підозріливий дуже.

— Отож. Такі вони — сильні світу. Мудрагель ламає дров не менше, ніж дурень. А коли помаленьку та потихеньку...

— Так він уже вірить, що мудрий!

Митрофан посміхнувся.

— Ну, це ще нічого. А щодо гетьмана... Він був мудріший. Ну, не вельми. Але мудріший за інших. І був сміливий.

— Чому ж став такий боягузливий? Чому обставився вартою? Митрофан зітхнув.

— Такий закон.

— Чого?

— Життя. А ти не вельми суши собі тим голову. Мовчи та мак товчи.

— А коли... кипить мені. Коли гидке мені все?

— Зціп зуби і... посміхайся.

— Увесь вік посміхатися?

Пошук на сайті: