Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 54)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5768
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6364
Жінки підганяли Лавріна, підганяли Хотину. А дівчина мовби й не чула їхніх докорів, обкрутила першу горстку довкола руки й заткнула за пояс. «Господи, допоможи нам узяти в руки цей хліб святий і схорони од хвороби, поки обіжнемося... І на потім теж». — І чомусь подивилася на Лавріна. Не було по тому й гучних обжинків — не одягали дівчата вінків, не несли снопа, либонь, знову ж таки одна Хотина закрутила останню горстку «святому Петру на бороду» й пов'язала стрічкою. Й за те знову ж мала од матері: «Святий Петро цього разу обійдеться й так». Улита сварила дочку, а сама знай поглядала на могилу Біла Грудь, на якій стояв хлопець з віхою, щоб подати знак, як забачить татарську ватагу. Рушниці й шаблі в косарів лежали на возах. І одного разу взялися косарі за рушниці та шаблі, але потім виявилося, що попід горою проїхали козаки — правували із Запорожжя в Чигирин.

Могила Біла Грудь — понад самою нивою Тоцьких. Хотина розповіла, що могила ця знаменита на весь край, а нива, що обіч їхньої, — заклята. Орав її колись господар на Великдень й за той гріх провалився під землю з плугом, волами і рябим песиком. Якщо на це місце прийти на Великдень та прикласти вухо до землі, то можна почути, як гейкає десь унизу на воли плугатар і як бреше рябий песик. Щоправда, хто одважиться на те слухання!

Жито Лаврін стяв косою. Вперше він косив з грабками, спочатку не міг прилаштуватися, знай зачіпався крайнім зубом грабків за стебла, аж поки не підтягнув зуби, не приловчився й не почав класти жито в рівний покіс. Улита, Христя і Хотина в'язали. Улита і Христя — похапливо, мовби аж злодійкувато, а Хотина весело і легко. Ще й погукувала на Лавріна: «Жвавіше, косарю», але то — жартома. Вона присмагла на обличчі, від чого поменшало ластовиння, на ледь кирпатому носику блищала крапелька поту, й запальне, весело блищали зеленаві Хотинині очі. То була краса, яка світилася зсередини, Лаврін добре розумів, що то світилася добра дівоча душа. І щось мовби підносило її — над житами і могилою Біла Грудь, над небезпекою, над буднями життя. Вона й далі піджартовувала над Лавріном; коли він пив з барильця воду, приставила пальчика й забризкала йому все обличчя, потім наклала в шапку колосся, й та шапка на його голові стриміла, як бовдур. Лаврін намагався веселитися разом з Хотиною, радіти її радістю й не міг. Почував — усередині в нього ніби вигоріло все, а в ту порожнечу натекло холодної води, що не прогрівається чужим сміхом. Й дивувався — чому б то! Так його випалив Ладижин, так його випалила Маркова зрада і зникнення Киліяни? І він подумав, що його вже ніколи не розвеселить чужий сміх і вже ніколи його серце не відгукнеться на радість іншого серця. Надто дівочого. Лаврін придивлявся до Хотини, придивлявся й до інших дівчат та хлопців, жадібно занурювався у селянське життя, починав розуміти, яке воно складне і як вкручує в свій вир людину. Щоб виїхати йому на цей лан, спершу довелося зробити до воза люшню, й перемонтувати грабки, і наклепати косу... А далі — жнива, й треба мерщій вихопити з поля копи... На Січі теж була робота, але там працювали не так. Здебільшого — гуртом, мовби завиграшки, з перепочинком. Там робота — неначе свято, а тут — схожі один на одного будні, Й думав: отако б жили й вони з Киліяною. Либонь, на початку було б важко, а потім звик би. В людей Лаврін вдивлявся пильно. Й щось йому одкривалося в них і в самому собі. Аж тепер дізнався, що в світі є інші мірки, відмінні від тих, якими міряють на Січі. Там здебільшого одна мірка — шабля, а тепер бачив, що людську душу можна виміряти й стиглим колоссям, і ласкою, і лагідним усміхом. Раніше вважав, що в світі можна жити тільки так, як жив на Січі, а тепер задумався й засумлівався. Лагодив косу, а сам роззирався доокіл. Незвично виглядало поле там, де було зголено хліба. Недавнечко котилися удалеч жовті хвилі, нескошені лани ховали якусь таїну, а тепер земля була образливо оголена, суха, в ряботинні стерні. Босі ноги давили сухі грудочки, стерня поколювала, кололо крізь сорочку остюччя, було спекотно, незатишно, шорстко на душі. Скрізь по горбу біліли людські постаті, подзвонювали мантачки, шаркали коси, деякі ниви вже було впорано, господарі звозили з поля копи.

По жнивах у Тоцьких ще день жнивував він у вдови Гапки Срібної, чия нивка так само жовтіла біля Білої Груді. Першого дня вдова поїхала з Тоцьким, на їхньому возі, й нажала копу, а другого не вийшла, і Улита послала Лавріна поквапити її. Зайшов Лаврін у вдовину хату, а Гапка сидить на лаві зронивши руки й не підводить голови. На полу покотом сплять хлопчики, їх четверо, вони такі гарні, тільки худі і в дранті, їхнього батька кгвалтом забрали до гетьманського війська, він пішов і не вернувся. Старшенький, Омелько, вже наймитує в Маландія Куцого — пасе гуси, ганяє горобців з проса, троє інших зовсім малі. Вчора Гапка сварила за розбитий черепок найменшого, Філона, казала, що віддасть його водити старців, і Філон плакав і просився, щоб мати його не оддавала водити старців, а сьогодні в нього палає голівонька, а руки холодні, неначе дві маленькі крижинки, і Гапці розривається серце, їй здається, що хвороба впала на Філона в покару за її сварку. Вона розповіла про це Лаврінові й сказала, що на поле поїхати не зможе. Лаврінові стислося серце, стало до болю шкода хлопчиків і їхньої матері. Він, хоч і квапився (на вулиці чекала підвода), сів на темну лаву й вперся руками в коліна. Лихові, яке бачив, не міг зарадити, не міг і перейняти його: бо чим зарадиш нужді, яка панувала в хатині?! Й зненацька із світлих глибин його ще молодої пам'яті випливла інша хата й інші діти. І постали перед ним так чітко, так ясно, що він бачив усе до останньої рисочки, він сприйняв це немов якийсь натяк.

Це було... позаторік, під другу покрову, удвох з Сірком вони їхали аж у Корсунь, до полковника корсунського. Була пізня осінь, але дерева ще стояли в зеленому шумовинні, знову повертало на сирітську зиму. По селах бушували весілля, бо вже ж недалеко до Дмитра («До Дмитра дівка хитра, а після Дмитра — хоч кошика нею витри»), їх неодноразово запрошували в гостину, але вони поспішали й ставали на перепочинок тільки пізньої ночі. Двадцять другого жовтня застала їх серед битого шляху страшна буря. Обабіч старого шляху росли старі верби, і вітер їх гнув і крутив, трощив гілляччя й обривав листя, а в одному місці, лишень вони зупинилися за могутнім стовбуром, щоб дати перепочити коням, над ними затріщало, й одна половина верби, яка перевисала віттям через дорогу й прихищала їх од хартуни, почала хилитися. Вони ледве встигли вирватися кіньми, як вона шелехнула на шлях, покривши тріском ревисько грози. Молодий сиво-мишастий кінь по тому мовби сказився від страху, й стримувати його доводилося над силу. А вітер і далі ревів, і дощ періщив їх по плечах, і понамокали киреї, стали неймовірно важкі, й потомилися коні, й валувала од них пара. Й не бачили козаки світу, бо дощ стояв стіною, ще й накочувався хвилями, й скрізь по дорозі валялося повідчахуване з верб віття, а коні брели по коліна в пінявій каламутній воді. За тією дощовою стіною вони не побачили села (село називалося Вовчий Камінь), а тільки убогу хатину край шляху, подумали, що то хутір. Ледве впхнули в лісяний хлівчик із зірваною стріхою і коней й ледве втиснулися в хатину самі, сповнивши її убогий простір ; запахами дощу та кінської збруї. Киреї полишили в сінцях, і вони стояли, неначе людські постаті, закуті в панцирі. Там же полишили й важкі, в пудових ковтюхах багаюки чоботи, а самі сиділи на лаві, витирали рукавами обличчя, розчісували зіпрілі, мокрі чуприни. До вечора ще було далеко, але в хаті стояла сутінь, бо ж небо облягли важкі хмари, а хатина дивилася у широкий світ одним-єдиним трикутним віконцем. Та ще горів вогонь у печі, червоні відблиски падали на образи, боги з потрісканими ликами понуро дивилися згори. В кутку над богами проступала мокра пляма, важкі, руді од глини і краплі падали просто на святого Миколу, а також на матір божу.

Біля печі гнулася молодиця — варила куліш на вечерю, а на печі, неначе маківки, поблискувало з півдесятка голівок замурзаних дітлахів, а поміж них одне доросле обличчя, чимось схоже на котячу морду. Бо ж кругле, і вуса урозтіч, й волосся на щоках не стрижене, і теж кружалом увсібіч, а серед того волосся величезна люлька, що пахкотіла димом. Чоловік смалив люльку й крізь дим дивився на козаків примруженими очима.

— Хо-хо, — видихнув він клубок диму, — в таку погоду ліпше сидіти на печі та їсти калачі.

Тими словами, котячим обличчям, ще чимось господар вельми не сподобався отаманові, й той відповів гнівно:

— Не всім же на черені животи парити.

— Тоді чого б ото місити багнюку по шляху?

— Треба, то й місимо, — кинув Сірко.

— Здебільшого місять її без діла, — так само задумливо, врозтяг , мовив господар. — Або з якого лихого вчинку. Сірко сердито зирконув на піч, його діва брова ледь зломилася, — Ти ото, чоловіче, аніж розмузикувати, ліпше б підлатав стрійки, щоб не капало на голови богам.

— Таж очерету немає, — спокійно відповів чоловік, і той спокій дратував найдужче. Лежить собі отакий котяра на печі, діти світять голодними очима, жінка змиває, либонь, останнє пщінце на куліш, а йому все до холери.

— Вкоси.

— Коса затупилася.

— Нагостри.

— Гострило вкрали, — і щирив зуби.

— Тоді — язиком. Він у тебе дуже гострив, — з серцем кинув Сірко, й Лаврінові, хоч і сам почував роздратування й виглядав у вікно, чи не вщух дощ, стало трохи незручно за ту балачку-суперечку, вона виникла з нічого, та й таки ж вони з отаманом гості в чужій хаті, і не випадало отако ширмувати словами з господарем. А дощ не вщухав, стих тільки вітер, й лило наче з відра. Розкололися небесні ночви, й нікому було їх залатати. Доводилося ночувати в непривітній, тісній, вологій хатині. Господиня зварила куліш і насипала дві миски: більшу — своїй сім'ї, меншу — гостям; Сірко розв'язав шкіряного мішка й дістав ковбасу, сало та книші, яких їм накидали на якомусь весіллі, а також гранчасту пляшку з оковитою. Діти світили на ті наїдки голодними очима, витягували шиї. Сірко спершу запросив дітей, покраяв паляницю й розіклав уздовж тесового, без обруса, столу товсті лусти, понакладав на них ковбаси та сала, а тоді відіткнув корок у пляшці й покликав до столу господаря:

— Йди й ти, вона мізки промиє.

— Вони в мене чисті, — мовив чоловік і заворушився. Тоді до нього скочив найстаршенький, літ дванадцяти, хлопчик і допоміг батькові зсунутися з печі. Виявилося, у нього немає лівої руки та правої ноги. Вражені, козаки поклали ложки. Розгледіли також, що чоловік тільки здалеку був схожий на кота, насправді ж йому щоки позападали, і довга шия була худа, по ній перекочувалася темна грудка борлака. Він спокійно вмостився на лаві і взяв правицею чарку.

— За дощ, що загнав до мене гостей.

Запорожці випили мовчки, і Сірко, який не любив ходити околясом, запитав:

— Де це тебе?

Господар кутуляв ковбасу, його очі, промиті горілкою, засвітилися.

— Дорошенко потяв ляхів, а ляхи — мене. І ще зі сто таких, як я.

— В бою вони тебе захопили?

— Та де там, у обозі. Ще й туди мене кгвалтом погнали.

— Коли б не ховалися по обозах... — мовив Сірко, і Лаврінові чи не вперше в житті стало незручно за отамана.

Невесела була та вечеря й лихим спання у вологій одежі, на розперезаному кулі соломи. Обсушитися було ніде, заміни не мали, і господарі не мали нічого, аби дати їм для переміни. П'яний господар співав уві сні й гомонів щось, і Лаврін не міг заснути майже до ранку. Десь у запіллі шкреблася миша, й цвіркуни немудро музичили під піччю, одначе так голосно, що здавалося, цвіркає щось у голові, й кльокали зі стелі в ночви краплі. Козаки не чекали сніданку, посідлали коні й поїхали.

Вони їхали до самого вечора, а коли стали в корчмі на постій, Сірко не знайшов у кишені капшука з грішми. Лаврін гаразд знав того капшука: на ньому вишиті два півні, що б'ються. Отаман ляпав себе по холошах штанів, роззувся, повивертав усі кишені — капшук пропав, і довелося йому віддати за ночівлю шитий сріблом пояс. І далі їхня путь була важкою, спродали все, що мали, й добувалися назад на охлялих конях, голодні та зачучверілі. Звичайно, Сірко міг вдатися до когось із заможних козаків за позичкою, але позичок не любив.

Всю ту притичину Лаврін забув одразу по приїзді, й звіялася б вона з його пам'яті назавжди, коли б... коли б наступної весни не прибився до Січі ченчик з Вовчого Каменя та не розповів про чудо, яке сталося в їхньому селі торік на другу пречисту в хаті значеного ляхами козака Сокирки. Полягли господарі в хурію спати, прокинулися вранці, а під образом богородиці лежить капшук, повнісінький золотих талярів. Лаврін знав, що ченчики вельми люблять розповідати про чуда, іноді самі їх вигадують, отож не полінувався й сходив до нього й запитав, який був той капшук; Ченчик сказав—зелений, шовковий, а на ньому два червоні півники, що б'ються. Виходило, ченчик мовив правду. Ото тільки талярів там було не стільки, як казав чернець, більше мідних чехів і срібних алтинів, але були й таляри. Лаврін сміявся подумки, пригадуючи, як щиро ляпав себе по кишенях Сірко і як щиро бідкався за пропажею. Сам, бач, залишив, а його дурив, як маленького. Все те в одну мить спливло в Лавріновій пам'яті, якийсь час він роздумував над тим, а що не мав капшука з талярами, то підвівся й сказав.

— За жито не турбуйтеся, тітко. Викошу вашу ниву, — пообіцяв і ледь почервонів, бо назвав Гапку тіткою, хоч вона ж була ще зовсім молода, тільки змарніла на лиці.

Сів на воза й дивився в землю, а Хотина думала, що то він дивиться на її ноги, і підгинала їх під воза.

А коли оджнивували у Тоцьких, набив косу й пішов до Білої Груді. Улита і Христя відмовляли його, навіть трохи сварили, але за нього заступилася Хотина, ще й спорядила Лаврінові торбу. Гапка пішла з Лавріном — в'язати (хлопчик, дякувати богові, одужав), а під обід на поле прибігла Хотина, і вони втрьох до вечора впорали нивку. Верталися вже при місяці, тепла порохня лоскотала Лаврінові та Хотині босі ноги (Гапка тривожилася за дітей, побігла попереду), й тепло було на серці од впораної нивки, й Хотина діткалася тугим плечем його плеча, й щедро світили на небосхилі зорі, й десь скрикувала птиця-нічниця. Лаврінові було й гарно од тих дотиків, і трохи тривожно, і щось зупиняло його думку.

Пошук на сайті: