Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 69)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5717
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6345
Обличчям русалка була схожа на Мавру. Всі жінки, які снилися будь-коли Мокію, були схожі на Мавру Чи через те, що майже не знав інших молодиць, чи за щось в покуту. Він розумів це навіть уві сні, сердився, але нічого не міг перемінити. Отак — не вистачало йому , ще на Січі Маври.

Од реготу й пробудився й здивувався, що лежить на долівці. Йому нахолов правий бук. — низом З-під дверей бив холодний, як лезо ножа, струмінь. Але ворушитися не хотілося, він потягнув кирею, обгорнувся полой. Помацав рукою — груба вже вичахла. Ліворуч, вткнувшись пуском йому в плече, спав кум Шевчик. Плямкав уві сні губами, Прицмокував, неначе маляс лизькав. Сироватка пригадав сон, посміхнувся й осінив себе хрестом. Про всяк випадок. З лівого кутка куреня долинув тихий гомін. Сироватка повернув голову (в ній одразу ніби зрушилося щось, аж тенькнуло в скроні, й згадалося, яке питво вживали звечора), побачив жовтаве світло, котре вибивалося з-під попони. Там сиділи запеклі картярі. Гарно вони вкублилися: в самому кутку, в закапелку між грубою та стіною, завісилися двома попонами — однією од високого полу при стіні, на якому спали запорожці, другою — од причілкових вікон та дверей. На підлозі стояла свічка з воску й чорнобильнику у дерев'яній тарілочці. Він тільки й бачив її. Гравців не було видно — та вони вже, либонь, і не грали, просто точили ляси — він вгадував їх по голосах. Власне, знайомий йому тільки один голос — старого Цвіркуна, козака метикованого, лукавого, трохи брехуна й трохи характерника. Щоправда, характерник з нього теж кепський супроти тих, що жили на Січі в давніші роки. Ті вміли плавати по землі в човнах, проходити по дну ріки, брали в руки розжарені ядра, повертали вершників на птахів, а піщаниць — на котів. Або кинуть на Дніпро кирею, посідають троє чи четверо на неї й пливуть собі, люльки палять. Ще й, гемонські хлопці, вусом не ведуть і оком не зморгнуть, буцім так і треба. А що Цвіркун? Щоправда, в карти з ним на гроші грати не сідай, обдере, як вовк козу, ще вміє без ключа одімкнути будь-якого замка, найбільше ж, на що вдатний, — молоти язиком. Бреше, аж курява встає, й щоразу по-іншому Зараз теж всівся на свого шевляга, править теревені, і язик йому не пухне.

— ...Отож каже йому чорт, — вів свою повість Цвіркун, а молоді козаки навіть дух попритаювали: північ, святочний вечір, його, нечистого, не доведи господи і в думках споминати, а дід ним так і крутить. — «Вертайся, козаче, до мене з найкращим другом». Прийшов чоловік додому, сів на покуті та й думає: хто в нього найкращий друг? Швидко й домислився: жінка — хто ж іще. Приходить з нею до чорта. А чорт той вже й не чорт, а панич, та такий гарний та красний, вуса підкручує, чорними бровами підморгує, не зогледівся чоловік, як вони з жінкою вже у кутку всілися та й почали перешіптуватись.

«От тоді, — каже чорт, — заживемо...». Й тиче жінці ножа, а та ховає його в рукав свити. Плюнув чоловік і поволікся додому. Ще в нього дві нагоди залишилось, чорт загадав до трьох разів. Вдруге прийшов він із сусідом, товаришем з дитячих літ, а чорт уже знову не чорт, а купець, сидить за столом і червінці по купках розкладає. І знову не встиг чоловік сніг із шапки обмести, глип — товариш його стоїть біля чорта, й той йому в кишені золото сипле. А сам шепоче щось і очима на сокиру в кутку серед рогачів показує. А товариш згідно киває головою. І вдруге чоловік ні з чим поволікся додому. Залишився в нього останній, третій раз. Довго сидів того вечора на покуті та думав, хто ж у нього найкращий друг. Перебрав мислією всіх сусідів, усіх родаків — і не зважився нікого взяти з собою. Вже, мислив, програв чортові душу. Вийшов з хати, а тут — під ногами Рябко крутиться. Чоловік і взяв його з собою. Тільки чорт побачив Рябка, так і завертівся по корчмі, так і закрутився, хотів шаснути до мисника, де козакова заставщина лежала, а Рябко його за литку — хап...

Сироватці знана ця гірка повість. Гірка ще й через те, що в нього теж немає справжнього друга. Плекав надію на Лавріна, принаймні думав, хоч не Лаврін йому, а він Лаврінові був би справжнім другом. Мокій охоронив би його й од чужого заздрісного ока, й од злих урядовців, й од усього бридкого на світі.

Запорожці в кутку й далі ходили оповідями біля чорта.

З чортом Сироватка за все життя мав тільки одну лиху приключку. Це було ще в своєму селі, Драбинівці, за часів його довгого парубкування. Йшов якось пізно ввечері греблею й почув, як нечистий каламутив під мостом воду. Був він у печінках усім, бо ж стільки всіляких кабешів робив, не приведи боже. Піп уже й воду святив, і хрест ставили на мосту, але нечистий якимось побитом навіть хрест у воду зіпхнув. І порішив Мокій прислужитися громаді, ціною власної душі порятувати її. До того ж Мокієві тоді грала в жилах толіка горілки, висока святобливість штовхнула його на той відчайдушний вчинок. Щиро помолившись богові, затиснувши в роті мідного хрестика, що висів на грудях, спустився під міст і кинувся на руду поторочу. Він ухопив її за хвіст, що був твердий, гнучкий і слизький, поволік на греблю. Потороча опиралася, і хоч страх випирав Мокієві душу, він таки виволік нечистого на греблю, по якій саме проходив гурт парубків. Хтось роздмухав од жару в люльці вогню, й коли віхтик сухого сіна спалахнув, усі побачили білобоке теля. Парубки реготали, теля мекало, а Мокій хекав, як ковальський міх. Він пішов додому й не бачив, куди поділася бісова тварина. Й хоч наступного дня Іса-єнкова Мокрина божилася, що то її теля. Сироватка стояв на своєму, бо знав, з ким насправді стояв у смертельному прю. Нечистий, коли. вже було нікуди подітися, перекинувся в теля.

У цьому його ще більше впевнив припадок, що стався зі скрипалем Кийком на тому самому місці. Це було навесні, й моста тоді не було, його знесло повінню, з води стриміли тільки чорні палі. Женучи вранці худобу до череди, люди побачили Кийка, що сидів посеред річки на палі й витинав на скрипці «циганочку». До нього гукали, кидали груддям, а він нічого не чув і знай шкварив одсирілим смичком по струнах. Музика тільки тоді отямився, коли до нього підпливли човном; здивовано оглянувся й розповів, що вчора увечері вертався з корчми, де грав з двома іншими музиками, його перестріли паничі й попросили, щоб пограв у них на весіллі. Він пішов з ними, грав їм усю ніч, паничі з панянками танцювали, й пригощали його вином, і давали гроші. Понасипали червінців повні кишені. «Ось вони», — Кийко виймав з кишень овечі кізяки.

Сироватка не міг утямкувати, чого це йому не спиться. У теплі, в добрі, шабля ворожа не висить над головою, звір не блукає доокіл. Од причілкового вікна долітало голосне, з присвистом, з гагаканням хропіння, хропіло ще кілька чоловік, у курені стояв важкий, спертий дух — баранячих кожухів, поту, перегару, хоч пили й менше, ніж сподівався Сироватка. Не всі на Січі п'яниці, як плещуть по слободах злі язики, випивають запорожці тільки на божі свята, та й то, звісно, в міру. Це їх з Шевчиком зварило — з холоду, із якогось незвичного питва.

Закукурікав у січі на драбині півень, заляпав крильми по драбині, але чи далеко до світанку — було невідомо. На нього не покладалися, бо зовсім одурів без баб'ячого курячого племені, та й старий був, як архієрейський батько. Сливе од того співу заворушився Шевчик. Він довго ворочався, мабуть, хотів заснути знову, а тоді позіхнув широко, перехрестив рота й сказав:

— Чогось мені в голові чмелиться.

— Мені теж, — одповів Сироватка. Шевчик хвилю помовчав і позіхнув знову.

— Ми, мабуть, рано вклалися.

Така делікатність розсмішила Сироватку, сказав:

— Писнули, як свині. Трохи що не під столом.

— Тоді я поберуся на своє місце. — Шевчик пововтузився й сів. — Он як з-п'д дверей тягне. — Хтось із козаків зітхав у сні, а потім голосно мовив: «Господи» й затих. Шевчик почухав босою ногою об ногу. — Скоро благословиться на світ?

Десь далеко завив вовк, Мокій послухав і сказав:

— Мабуть, не скоро.

— А чого ж тоді не спиться? — не погодився Шевчик і встав. Обеоежно, намагаючись не зачепитися за сирно, рушив до вікна. Слідом за ним по стіні попливла маленька, менша за нього самого, тінь. Мокій почув, як він тихенько одставив підпірку, торигнув внутрішніми віконницями.

І враз Шевчик не то скрикнув, не то зойкнув. Сироватка, що був укрився з головою й знову почав дрімати, подумав, що кум затявся, перекинувся на другий бік, але зненацька до нього крізь кирею, крізь похлипі! сну пробився страшний Шевчиків шепіт:

— Турки! Турки на вулиці!

Сироватка подумав, що Шевчикові знову зашумувала з голові пінна або потемріло d очах, бо знав: до жартів кум не здагний. Вельми сумирний чоловік кум Шевчик. «А щоб тебе муха гедзнула» — вся лайка його.

— А султана не видно? — невдоволено пробурмотів. — Лягай ото.

— Крий мене сила божа — турки. Повнісінька Січ. Панове-братця, вони стоять під вікнами, — так само пошепки сказав Шевчик.

Хтось переступив через Сироватку, почалапав босими ногами до вікна.

Сироьатка сів.

І враз курінь струснув приглушений крик:

— Турки!

Це було так неймовірно, що жоден з тих, хто прокинувся, не підвівся. Коли б зараз, на третю ніч нового року, в люті січневі морози над ними загуркотіло й хтось сказав, що то грім, у таке повірили б швидше. Турки та татари нападали на Поділля, на Слобожанщину, підходили до Києва, підступали до інших великих міст, але щоб вони ввійшли в Січ — такого і в згадках не було. Вони ніколи не приступали її, навіть не наближалися до неї.

Одначе Сироватка, який прочумався раніше за інших, почувши цю звістку ще з одних вуст, зрозумів, це — правда. Звичний до небезпеки, до рішень раптових, голосом хрипким, трохи зчужілим, але все ж спокійним, сказав:

— Не кричи. Й зачиніть віконницю. Збудіть курінного! А вже по тому страх засунув йому за пазуху холодну крижану п'ятірню. Страх на мить скував тіло. Навіть у лисячій норі не почував такої безвиході, мабуть, через те, що там потерпав тільки за власне життя, а тут була ціла Січ. Але не виказав страху жодним порухом.

Поруч у когось цокотіли зуби.

— Я не сплю, — сказав курінний Степаненко, що сам гаразд нічого не тямив, але, переймаючись спокоєм Сироватки, наказав: — Будіть усіх. Тільки тихо.

В цю мить хтось шпарко підвівся за попонами, й від того свічка погасла. В курені стало темно, як у могилі. Надихана сотнею легенів, сповнена важкого духу пітних тіл темрява була густа, як дьоготь. Вона зімкнулася над головами тих, хто вже пробудився, лізла у вуха, хапала страхом за серце: люди борсалися в ній, почуваючи себе похованими живцем.

— Викрешіть вогню! — сказав Сироватка.

У кутку, завішаному попонами, заклацало кресало, за мить там хтось захукав і запалив свічку. Каламутна хвиля відринула, з нею відступила й моторошність.

— Треба подати знак іншим куреням, — обізвався хтось важким, м'ятим зі сну басом.

— Як же ти подаси, коли басурмани геть запрудили вулиці, — одказав од вікна інший козак. — Куди дивилася сторожа?..

— Ми подамо знак стрільбою, — вже опанував себе курінний. — Стрільці, ставайте до вікон. — Біжіть кілька чоловік на кухарську половину. Самійле, ти там отамануй. Пильнуйте сінешніх дверей. Свічки приготуйте, щоб було видно набивати рушниці.

В курені стояла товчія, козаки наштовхувались один на одного, хтось навіть бамкнув лобом об лампаду — чогось його понесло на стіл, — а потім зняли попону в кутку, й ріденьке, як сирівець, світло розпливлося по довгій хаті. Од тієї свічки засвітили ще одну, поставили поки що під піл. У курені панував шарварок. Одні були вдягнені, інші — в сорочках і споднях. Кайдан підперезав сподні чересом з шаблею, в чоботях, тримаючи рушницю в руках, уже стояв при покутньому вікні, біля нього гупав шомполом у дуло козак У короткій полотняній сорочці, двоє інших одтягали лаву. Мелькали бліді, розмиті плями облич, над головами помахували рушниці, стукотіли порохівниці.

— На сирно, кладіть рушниці на сирно, — наказував Степаненко. Ті, хто набиватиме, стали до столу. Всі знали, у кого несхибна рука, хто не випустить кулю в білий світ.

Сироватка зі старою кремінною рушницею в руках став до вікна.

Цо того, що біля дверей, крайнього. Не був безпомильним стрільцем, але тут промахнутися було важко, й знав, що не злякається, не пропустить супостата.

— Як подам гасло, — сказав Степаненко, — одтуляйте разом усі вікна й робіть випал.

— Зсипте увесь порох на стіл, — радили од покуті.

— А як спалахне?! — заперечило одразу кілька голосів.

— Починаймо, — прошепотів хтось нетерплячий. Поспішали й так. Не думали, що з того буде, прагнули одного — оборонитися й подати знак іншим куреням. Терпке, гаряче передчуття близького бою, небезпеки, можливої загибелі володіло козаками, до нього домішувалося відчуття непевності, незвичності бою й очікування всіляких несподіванок. Кілька чоловік молилося проти непогасної лампади, що чи не вперше, одколи висіла на цьому гапликові, погасла, й це лякало.

— Готові? — запитав курінний ламким з напругою голосом і, не чекаючи відповіді, звелів: — 3 богом!

Козаки разом шарпнули віконниці. Вони спершу не побачили нічого — та ж чорнота, що й у курені, тільки аж угорі — темно-сині смужки й проталинки — в наступну мить здогадалися, що турки повилазили на призьбу. Перший випал прийшовся їм просто в груди та спини.

Пошук на сайті: