– Як то не давали векселя? Що ви верзете за спокусу? А торiк увечерi, в десятiй годинi, в мене в келiї… Пам'ятаєте, як ви менi принесли дарунок: матерiї на рясу, двi пляшки рому, п'ять червiнцiв…
– Свят, свят, свят! – сказав Копронiдос i собi перехрестився. – Я вам нiколи не приносив нi матерiї на рясу, нi рому, нi червiнцiв. Вiдома рiч, хто потаєнцi носить чорноризцям червiнцi…
– З нами сили небеснi: янголи, архангели, архiстратиги! Сатана! Це сам сатана! Чорнiший од сатани, – говорив i хрестився Єремiя i знов оступився далi на два ступенi.
– Може, й сатана приносив вам тi подарунки… Може, й сатана грошi у вас позичав – для спокуси ченцевi, тiльки не я, – сказав Копронiдос.
Єремiя зблiд, як смерть, аж пополотнiв, i дивився переляканими очима на Копронiдоса. Вiн почутив, що в головi у його зашумiло, в вухах загуло, в очах потуманiло. А з того туману позирав на його страшний, насуплений, понурий Копронiдос, схожий на ту мару з рогами, що вiн бачив не раз у снi колись i торiк бачив уявки в своїй келiї…
– Сатана! Мара! Диявольська спокуса! Нечистий! Да воскреснеть бог i розточаться вразi його! – молився й хрестився Єремiя й дивився на Копронiдоса пригаслими, наче дикими очима.
Копронiдос пробував на Афонi, пробував i в iнших монастирях i добре знав душу i вдачу мiстикiв-чорноризцiв…
"Ще ума тронеться або збожеволiє… Якийсь навiжений… Цей з тих, що бачать чортiв. Треба повернути дiло iнакше", – подумав Копронiдос. Вiн приступив до Єремiї й узяв його за руку.
– Отче Єремiє! То я пожартував; сiдайте та побалакаємо до ладу! Я жартував.
– Жартував?! Жартував?! Може… може… – ледве промовив Єремiя, задихаючись i ледве одсапуючи. Його губи стали бiлi, як крейда. В очах виявлявся переляк i важка болiсть душi. Копронiдос вийняв портмоне й викинув два червiнцi на стiл, щоб вони своїм блиском вдарили по нервах i полили їх нiби цiлющою водою.
– От i червiнцi! А бачите, я жартував!
Єремiя зирнув на червiнцi, i його думки прояснились. Копронiдос почав балакать то про се, то про те, поки Єремiя зовсiм опам'ятався й заспокоївся. Грек балакав, а Єремiя вп'явся очима в червiнцi, мов п'явками, i неначе витягав з їх поглядом живущу та цiлющу силу. Губи стали рум'янiшi, як у живої людини, в очах засвiтилась дума. Туман з-перед його очей неначе розвiявся й зник. Вiн пiдвiв очi й став дивиться на Копронiдоса.
"Чоловiк… Копронiдос… не сатана. Це менi, мабуть, уявилось, так здалося. Щось страшне стуманило мiй розум, навело полуду на очi. Спаси нас, сине божий, i помилуй нас. грiшних!" – почав нишком молитись Єремiя. Чотки тихо зашелестiли в його руках.
Копронiдос думав, що Єремiя помолиться, пошелестить трохи чотками та й пiде додому. Думав, що вже добре налякав його чортами, але вiн помилився. Помовчавши й помолившись, Єремiя не забув за червiнцi.
– Не годиться вам, мирським людям, жартувать з чорноризцем. Грiх вам буде од бога! Коли ви вже нажартувались доволi, то час вам i приступить до дiла: заплатiть проценти, та ще й червiнцями, а мою тисячу вернiть менi зараз. Я не хочу бiльше позичать грошей людям, що так грiховно жартують. В святому письмi сказано: що взяв, те оддай! – промовив отець Єремiя в моральнiм тонi для напутiння цього грiшного грека.
– Отче Єремiє! Чи ваша болiсть в серцi спинилась? Нащо вам, калугерам, тi грошi? Грошi призначенi самим богом нам, купцям, людям комерцiї, а не вам, ченцям. Вам призначене небо, а нам земля. Вам подобає спасаться та й за нас, грiшних, молитись, а не грошi збирать та держать їх пiд спудом, в скринях. Грошi повиннi обертаться, як земля обертається кругом сонця, – говорив далi Копронiдос.
Вiн знав, що Єремiя – чоловiк з м'яким серцем, плохенький, полохливий, ще й до того мiстик, прилюбний до грошей.
– Воно неначе-то й так! Але й ченцям треба ж хлiб їсти i про одежу дбати, про завтрашнiй день пiклуваться.
– Але ж ви одопрiчнились од людей, дали обiтницю в монастирi. В святому письмi сказано: шукайте переднiше од усього царствiя небесного; не пiклуйтесь земним, не дбайте про завтрашнiй день… – перебив його Копронiдос.
– Гм! Не дбайте, не пiклуйтесь… А грошi все-таки менi вертайте! Ось вексель. Ви богобоящий муж, до церкви ходите, богу молитесь.
– Це було колись та минуло… А вашого векселя й суд не прийме, бо ченцям не можна брати й давать векселiв. На це є закон. Ви в монастирi не повиннi мать нiчого свого. А вашу тисячу з процентами я краще пожертвую на монастир, нехай пiде за спасiння од грiха вашого, а вам я грошей не верну: ваш монастир не монастир, а якась дармолежiвка, а ченцi не ченцi, а якiсь лежнi та дармоїди, ледарi або грошолюби. Ченцi повиннi тiльки животiть на свiтi. А я чоловiк мирський, трудящий; от менi так треба грошей. Менi треба жити, а не тiльки животiти, як вам, ченцям, для одного бога.
– Не оддасте грошей? Ви жертвуєте? Чи правду це ви кажете? – крикнув Єремiя, i його неначе щось пiдкинуло вгору на стiльцi. Блiдота вкрила його сухий вид, блиск чорних очок знов згас.
– Не оддам. I справи нiгде не шукайте, бо й не знайдете. Бо закон для монастирiв i ченцiв стане вам на завадi. Буде вам велика притичина в цiй справi через закон для монастирiв, – сказав Копронiдос.
Копронiдос довгенько мовчав, i отець Єремiя мовчав.
– Дарую вам за вашу позичку й ласку для мене оцi святощi: оцей камiнець iз Вiфлiємського вертепу i оцю ладанку з свяченим ладаном.
I Копронiдос подав Єремiї коробочку з камiнцем та з ладанкою, котра навiть нiколи й не лежала в церквi.
– Цiй коробочцi й цiни нема. Дарую це тiльки одному вам як святому мужевi, – сказав Копронiдос.
Отець Єремiя взяв у руку ту коробочку й довго дивився на камiнець та на ладанку. Двi сльози цiєї сiльської простоти покотились по сухих щоках i впали на те схiдне шарлатанство, – на ту коробочку з апокрифiчними святощами.
– Отче Єремiє! Йдiть вже у монастир! Швидко браму зачинять, – обiзвався Копронiдос.
Отець Єремiя сидiв, немов мертвий, i не ворухнувся. Рушiння неначе замерло в тiлi; ноги заклякли й одубли.
Копронiдос пiдвiв його пiд руку й одвiв до монастирської брами: вiн знав, що Єремiя сам не втрапив би до монастиря. Страшна та нiч була для отця Єремiї. Келiйник сидiв коло його цiлу нiч i думав, що вiн тронувся ума. Вранцi його однесли до лазарету в монастирi.
Отець Iсакiй так само дiстав од Копронiдоса за свою тисячу карбованцiв коробочку з камiнцем та з ладанкою. Iсакiй був мiцнiший духом. Горе для його не було таке тяжке, як для Єремiї. Вiн легше видержав ваготу несподiваного горя.
– Хоч добрi чоботи маю. Ще не все пропало! Ще зроду не шив i не носив таких гарних чобiт! – утiшав сам себе отець Iсакiй, виставивши з-пiд ряси обидвi ноги й милуючись взорцями.
Настав час платить проценти отцевi Тарасiєвi. Копронiдос почував, що тепер його самого бере тривога.
"З цим жарти небезпечнi. Це не калугер, а справдешнiй москаль на вдачу; цей солдатюга страшний! Коли послушникiв скубе за коси так, що трохи голови не одiрве та не викруте з в'язiв, то вже певно, що менi голову зовсiм зiрве… або скалiчить на смерть, а може, i вб'є, як телепне по головi кулачищем або дасть помордаса та поляпаса", – думав Копронiдос, сидячи в своїй кiмнатi. Вiн зирнув очима по кiмнатi, чи нема часом чого важкого та замашного й цупкого напохватi та на виднотi. В кутку на столику перед образами лежала чимала каменюка, буцiмто взята з гефсiманського саду. Копронiдос узяв камiнь i пожбурив його на вулицю, на мостову, де вiн i був узятий. Коло порога в куточку стояла товста палиця з важким олив'яним держалном, котрою Копронiдос колись по селах оборонявся од собак. Вiн винiс палицю в свою спочивальню й поклав пiд лiжко.
Але душа в Копронiдоса все-таки бентежилась i тривожилась.
"Цей чернець стане менi на завадi… Ой, стане! Вiн i стiльцем проломить менi голову. Страшно! А рука важка… кулаки, як довбнi. Вiн п'є i зо мною, братається i з купцями, п'є i з мiщанами, п'є з полiцейськими, то ще наведе, псяюха, сюди полiцейських, своїх приятелiв… Вхоплять… закинуть у тюрму. От отця Тарасiя треба тiкать… З ним непереливки… Та й роботи вже тут нема нiякої. Виловив в цьому монастирi усю вартнiшу рибу; треба заздалегiдь вибиратись пiд другий монастир. Змiню назвище на якогось там Дiаболакi або Панбiсакоса".