Перегодя прийшов отець Iсакiй, сухий, тонкий та високий на зрiст, з довгою сивою бородою. Короткi посiченi коси настовбурчились на його головi, неначе колючки на їжаковi. Вiн прiвiтався до отця Палладiя. Отець Палладiй заповiстив йому купця Копронiдоса. Не встиг отець Iсакiй сiсти, як дверi знов рипнули i в келiю увiйшов отець Єремiя, сухий, як опеньок, низькоокий, ще й видроокий, з скалкою на одному оцi. Отець Палладiй порекомендував i йому Копронiдоса. Копронiдос обвiв ченцiв гострими, вивiдуючими та допитливими очима. На обох ченцях були дуже старi, обстрьопанi вовнянi ряси, що вже зблякли, полиняли, а на спинi зовсiм порудiли. На ногах телiпались старi, давно не чищенi зашкарублi шкарбани. На шкарбанах було рясненько латок.
"Скупi й смиреннi оцi скнарi… Певно, в скринях у цих ченцiв безлiч грошей. Коли б натрапить на якесь дурне м'яло!" – подумав Копронiдос.
Ченцi несмiливо посiдали й дивились у землю. Вони неначе соромились свiтського чоловiка i таки добре смирялись перед отцем Палладiєм. Отець Палладiй був з вчених i мiг несподiвано стати iгуменом або й apxiмандрнтом… Хитрi й смиреннi на взiр, цi ченцi були з простих селян. Вони сидiли перед Палладiєм, неначе тi чоловiки, що прийшли до батюшки годити вiнчання або похорон. Але горiлочку в отця Палладiя хилили таки добре.
– От шановний купець, либонь, дуже любить наше монастирське життя й ладен давати жертви на наш монастир, – промовив отець Палладiй до отця Iсакiя.
– Спасенне дiло! Добре дiло! Тепер такий час… Час грiшний, бо люди стали якiсь скупi на жертви, – обiзвався некрасномовно отець Iсакiй.
– Стали скупi… Ой, якi скупi! А колись було не те… Благодарнi боляри й боляринi давали жертви на монастирi, – промовив отець Єремiя тоненьким тенорцем, дивлячись одним оком на Копронiдоса, а другим косим на отця Палладiя.
– Перевелись тепер благочестивi та щедрi до монастирiв боляри та боляринi, – обiзвався отець Палладiй. – Тепер боляри шугнули за границю до Парижа, а боляринi все в театрi, та в оперi, та на балах, а не в церквах.
– Грiх плодиться на свiтi, як бур'ян на городi: поли, поли, а вiн росте та розкорiнюється, – сказав отець Iсакiй, очевидячки, на практицi дуже знайомий з цiєю спецiальнiстю.
– Слава вам i спасiння на небi, що ви не такi, – сказав отець Єремiя, неначе кiт пронявкав, i знов опустив очi додолу, неначе засоромився, що вчинив грiх, бо став хвалеником свiтського незнайомого гостя.
Дверi в келiю неначе рвонулись i одскочили, неначе в дверi бурхнула буря… На порозi, нiби з землi вирiс, з'явився отець Тарасiй, високий, поставний, рум'яний, з широкими, повними, червоними устами, в новiй рясi, що прилипла до стану, неначе модна сукня в якоїсь гладкої боляринi.
– А отець пастернак вже тут! О! Та й отець карлючка тут! – крикнув голосно отець Тарасiй i не зареготався, а нiби весело заржав, мов молодий баский кiнь.
Вiн продражнив отця Iсакiя пастернаком, а отця Єремiю карлюкою-небогою, що була у бога, як спiвають в пiснi. Iсакiй i справдi був схожий на пастернака, на цю довгу та трохи кострубату огородню овоч. Побачивши стороннього та ще й свiтського чоловiка, отець Тарасiй раптом стулив широкого рота з якоюсь гримасою, котра нiби казала: "От туди к чорту! Удрав штуку, та невлад!"
Отець Палладiй заповiстив i йому Копронiдоса.
"Спливаються осятри до купи! – подумав Копронiдос. – Сам бог неначе жене їх бовтом в мою мережу; випала добра година познайомиться з багатшими ченцями".
Ченцi збиралися до отця Палладiя, щоб побалакать до обiду та й по чарцi в компанiї випити перед їжею, бо вiльного часу в їх було так багацько, що вони не знали, де дiтись з нудьги. Отець Тарасiй, бадьористий та жвавий, як москаль, перейшов через келiю, задравши голову вгору. Клобук стримiв на його головi, неначе великий кiвер на солдатовi за часiв Миколи I. Три кiнцi чорної намiтки клобука метлялись на спинi, як метляються на вiтpi стрiчки в дiвчат. Tapaciй аж вiтер погнав по хатi своєю широкою рясою. Тоненькi, позлiплюванi, неначе котами позасмоктуванi кiски отця Єремiї трохи заколивались, мов пейси.
– Наш знайомий добродiй, Христофор Хрисанфович, жертвує новi покрiвцi на аналої перед чудовним образом, – почав отець Палладiй, обертаючись до нового гостя.
– Спасибi, спасибi! Спаси вас, господи! Пiде за душу й за cпaciння. Ви купець чи прикажчик? – спитав у Копронiдоса отець Тарасiй.
– Купець. Держу магазин на Хрещатику, – одповiв Копронiдос.
– 3 бакалiями чи з винами? – спитав отець Тарасiй, бо найбiльше любив такi магазини.
– 3 тютюном, – промовив Копронiдос.
– I то добра рiч; але якби з винами, то було б краще. Це смачний крам, а ченцям не можна вживать курива, – сказав отець Тарасiй i навiщось облизав свою широку спiдню губу, висолопивши широкого червоного язика.
Отець Iсакiй спустив очi додолу. Отець Єремiя почав швидко перебирати пальцями зерна чоток.
– Думаю завести магазин i з винами; маю агентiв од значних виноградарiв в Грецiї. Менi здається, що торг винами тутечки пiшов би непогано, – сказав Копронiдос.
– Як будете заводити магазин з винами; то заводьте недалечко од нашого монастиря, – сказав отець Тарасiй, – бо, знаєте, часом приїдуть з сiл гостi, то буде недалеко посилать.
– Для братiї ж по чину монастирському положено в великi свята по красовулi вина, – сказав Копронiдос.
– В нашому монacтиpi й красовулi дають не знають якi, нема чим горла помочити, – сказав отець Тарасiй, – ковтнеш, як муху, i незчуєшся. От красовулi од добродiйних приносин – то зовсiм iнша рiч.
– Були приносини колись – то од боляр та од боляринь, – несмiливо почав отець Iсакiй, – а тепер…
– Та боляри тепер щось скапцанiли! – перебив його отець Тарасiй.
– А боляринi кинулись на суєту; тiльки й знають тi золотi зап'ястя та ожерелiя… а до монастирiв… – знов почав отець Iсакiй, очевидячки, дуже сердитий на скупих боляринь.
– Боляринi тепер тiльки й знають, що натирати ланiти червоними рум'янами та замiтать тротуари шовковими хвостами од спiдниць. А вже тi вихання головою та станом… – почав отець Тарасiй.
– Та моргання бровами, та покивання вiями й очима навiть у церквi, – сказав отець Палладiй.
– Спокуса тiльки од нечистого чорноризцям, – обiзвався отець Iсакiй.
– Нашi купцi не такi. Ми ще не впали в грiховну суєту, – обiзвався Копронiдос. – Треба менi, отче Палладiю, зняти мiрку з аналоїв. А потiм пiду в магазин i виберу покрiвцi.
– Зайдiть на вечерню. А пiсля вечернi й мiрку вiзьмете, – сказав отець Палладiй.
– Добре! А завтра прошу вас, чеснi отцi, до себе на вечiрнiй чай та на трапезу. Я люблю духовний чин, а найпаче чорноризцiв. Моя квартира проти самої монастирської брами, – сказав Копронiдос i встав, щоб попрощатись з ченцями.
– Прошу вас усiх… Моя супружниця богобояща. Вона зросла недалечке од святої Афонської гори й буде рада привiтати вас у своїй господi, – додав Копронiдос, цiлуючи в руки ченцiв.
Вiн поклонився низенько аж у пояс ченцям, вийшов якось по-котячому, тихо, навшпиньки й тихесенько причинив за собою дверi.
– Бог посилає нам жертвователя, – сказав отець Iсакiй.
– Бог посилає нам дурня, та, здається, ще й грошовитого, багатенького, – додав отець Тарасiй i зареготався на всю келiю. – Ходiм лиш до його, панотцi! Хоч по добрiй красовулi смикнемо. Греки знають смак у винi. Та й м'ясця печеного попоїмо, бо вже тi холоднi шинки та ковбаси чомусь в пельку не лiзуть. Пастерначе! Нагодую-таки я вас м'ясцем! Еге, так?
– О, борони й заступи мене, мати божа! – обiзвався отець Iсакiй. – У вас усе жарти. Не подобає чорноризцевi так жартувати. Ви все гнiвите бога та сатану звеселяєте, а вiн, мабуть, од радощiв аж танцює.
Пiсля вечернi Копронiдос зостався в церквi й ждав отця Палладiя. Вийшов з олтаря отець Палладiй, зняв мiрку з попокpiвцiв i оддав її Копронiдосовi.
– Заходьте ж до мене завтра пiсля вечернi на вечiрню трапезу! – знов просив Копронiдос отця Палладiя. – Та попросiть од мене єромонахiв, що я бачив у вас в келiї.
III
Другого дня пiсля вечернi отець Палладiй з отцями Iсакiєм, Єремiєю та Tapaciєм прямували до брами по гycтiй алеї монастиря. Тiльки що вони вийшли по сходах в дзвiницю, через котру був головний вихiд з монастиря, назустрiч їм iшов Копронiдос.