– Зустрiчаю вас, чеснi отцi, як колись у давню давнину Авраам стрiчав трьох странникiв, – сказав Копронiдос, знявши бриля й низенько кланяючись.
Копронiдос пiшов поруч з ченцями й привiв їx до свого житла. Ченцi увiйшли в кiмнату Копронiдоса, перехрестились по тричi до образiв, а потiм привiтались з Копронiдосом.
Копронiдос попросив їx сiдати. Ченцi посiдали на стiльцях, але Копронiдос попросив отця Палладiя пе-pecicти на турецьку канапу. Копронiдосова кiмната зовсiм була схожа на чернечу келiю. Два кутки були обвiшанi образами, i в кутках горiли двi лампадки. В одному кутку на косому столику були наставленi святощi, принесенi нiбито з Афона та з Єрусалима: пляшечки з свяченою водою, якiсь камiнцi, кипарисовi хрестики та образки; в самому куточку стояли двi пальмовi cyxi гiлки. Через кiмнату був простелений узький килимок, виплетений з чорних та бiлих крайок. В кiмнатi пахло смирною та кипарисом, тхнуло монастирським духом далекого Сходу.
Незабаром у дверях з'явилась не дуже молода, але гарна з лиця така добра товстуля, низька, кругленька, i, неначе клубок, помаленьку покотилась з дверей по килимку. Голова в неї була напнута чорною шовковою хусткою; кiнцi хустки телiпались на повних грудях; шия була обгорнута бiлою хусточкою. На чорнiй сукнi ясно вирiзувались жовтi зернистi чотки, котpi вона держала в бiлiй пухкiй руцi.
– Моя супружниця, котрою благословив мене бог! – рекомендував Копронiдос.
Супружниця пiдступала до кожного ченця по черзi. Кожний чернець уставав з мiсця й хрестив її великим хрестом. Вона поцiлувала ченцiв у руку.
– Як же ваше святе ймення? – спитав отець Палладiй.
– Мелетiя, – несмiливо обiзвалась товстуля й стояла серед гостинної нi в сих нi в тих, неначе наймичка, готова вислухати приказ господаря.
– Iванiвна по батьковi, – додав Копронiдос, – зросла пiд захистом святої Афонської гори, недалечко од Афона, родом грекиня, любить монастирi та святих чорноризцiв. – Копронiдос показав Мелетiї на стiлець. Вона сiла помаленьку, обережно, як сiдає школяр тодi, коли його попросить сiсти вчитель. Склавши бiлi руки й поклавши їх на животi, вона почала крутить великими пальцями, палець кругом пальця, так жваво, що аж чотки в неї в руках шелестiли. Мелетiя витрiщила на ченцiв здоровi темнi очi, як корова на новi ворота, й мовчала. Отець Тарасiй так i вп'явся очима в її повне блiде лице.
– Не нудьгуєте в нас за своїм краєм? – спитав у неї отець Палладiй.
– Нi, я вже оговталась, звикла до Києва, – обiзвалась Мелетiя й засоромилась.
"Десь я неначе її бачив, – подумав отець Палладiй, – неначе вона колись наймала молебень… давненько… рокiв з п'ять переднiше… Такi товстi брови…"
Мелетiя нiколи й не бачила Афона: вона була таки грекиня, але київська, мiщанка з Подолу, i не була навiть жiнка Копронiдоса… Посидiвши й поклiпавши очима на ченцiв, Мелетiя вийшла i пiшла в пекарню готувати ченцям закуску та вечерю.
– У вас благочестиво в хатi: пахне смирною та кипарисом, – обiзвався отець Iсакiй.
– Наче в храмi, – обiзвався отець Єремiя i навiщось перехрестився.
– В мене багато святощiв з Єрусалима, – сказав Копронiдос, – ви, святi отцi, знаєтесь на тому: от вода з святої рiки Йордану. – Копронiдос устав, пiшов у куток до столика, взяв кiлька пляшечок з водою й подав ченцям. Ченцi забрали в руки пляшечки, повертiли їх у руках i поставили на стiл.
А оце камiнцi з Вiфлiємського вертепу, – сказав Копронiдос, взявши в руку кiлька камiнцiв. Вiн перехрестився, поцiлував камiнцi й подав Iсакiєвi. Отець Iсакiй з рушливiстю узяв у руки один камiнець, перехрестився й поцiлував. Єремiя взяв у Iсакiя камiнець i, знявши клобук, i собi перехрестився й поцiлував камiнець. Палладiй тiльки подержав у руках камiнець, подивився й поклав на стiл. Але рушливий Тарасiй навiть не взяв у руки тих камiнцiв, тiльки мовчки дивився на їх; очевидячки, вiн ждав од Копронiдоса не камiнцiв, а чогось смачнiшого й тривнiшого.
– А оце камiнцi з-пiд святої Голгофи, – сказав Копронiдос i, поцiлувавши, вiн подав ченцям якiсь чудної форми камiнцi.
Тi камiнцi бачили Єрусалим так само, як i Копронiдос: вiн назбирав їх по берегах Росi. Ченцям вже трохи обридли тi камiнцi: вони вже їх не цiлували, а тiльки подержали в руках та й поклали.
– Були в Єрусалимi? Бачили гроб господнiй. Голгофу? – спитав у Копронiдоса Iсакiй.
– Сподобив господь, сподобив! Бачив усi святi мiсця, – одповiв Копронiдос.
– Ой господи! Спаси й помилуй нас! – обiзвався Єремiя. – Красно там, дивно й велелiпно?
– Красно й дивно! Бачив я й Голгофу, гроб господнiй, чув, як душi грiшникiв плачуть i скрегочуть зубами. Є там у стiнi в великiй церквi дiрка, вона йде пiд землю просто в саме пекло. Як притулиш вухо, то й чуєш i крик, i галас, i стукiт, i гуркiт, i клекiт, i скрегiт зубiв, – сказав Копронiдос.
Отець Iсакiй важко зiтхнув i перехрестився. Вiн був з простих селян i йняв вiри тим побрехенькам та теревеням Копронiдоса, бо вже це чув од людей-прочан, що мандрували на прощу в Єрусалим.
– Ой господи! Спаси нас i помилуй, – промовив вiн тихо.
– А проти великодня на утренi святий огонь сходить з неба. Патрiарх входить у печеру до гробу господнього з пучком незасвiчених свiчок i молиться. Огонь спадає з неба, i самi свiчi запалюються, – теревенив далi Копронiдос.
– Дивнi дiла твої, господи, – сказав Єремiя й перехрестився.
– А оце пальмовi гiлки, посвяченi в єрусалимському храмi на вербу; це там такi нiби верби, – сказав Копронiдос i подав одну гiлку отцевi Палладiєвi. Отець Палладiй узяв гiлку, подивився, понюхав i поклав на столi. Пiсля його понюхали гiлку й другi ченцi.
Отець Єремiя знов важко зiтхнув i глянув на образи.
Тим часом Мелетiя принесла чай i поставила на столi, а до чаю подала пухкої паляницi на тарiлцi. Ченцi побрали стакани й розговорились. Копронiдос винiс до чаю пляшку рому.
Ченцi спершу трохи церемонились, прикривали зверху долонями стакани, одмагались, вважаючи ром за грiх; але невпроханий Копронiдос силою поналивав їм рому в чай. Отець Тарасiй, випивши пiвстакана чаю, без сорому взяв пляшку, бурхнув рому в стакан i сповнив його до крис. Мелетiя наливала й приносила стакани безперестанку. Пуншi за пуншами щезали, неначе ченцi виливали їх у безодню.
Попиваючи пуншi, ченцi все судили цей грiховний мир та гудили "болярiв" та скупих на приносини "боляринь".
– Ще тiльки й зосталось благочестя, що помiж купецтвом, – почав отець Iсакiй, – благороднi ходять у монастирi до церкви, тiльки задля того, щоб послухати чудову пiвчу та подивитись на церемонiю, а серце в їх – камiнь; гроб одчинений- гортань їх.
– Паничi ходять до церкви, щоб моргать на паннiв, а не молитись, – обiзвався отец Тарасiй з смiхом.
– Ой правда, правда! – знов обiзвався Копронiдос, ще й важко, але якось роблено зiтхнув.
– Грiх твориться в храмi: не стоять на службi благообразно, осклабляються устами, – додав Єремiя.
– А говiють – тiльки в рот вiють, – додав Тарасiй i влив у рот трохи не пiвстакана пуншу, захлинувся й став кашляти, навiть чмихать.
– Кажуть, що в Петербурзi якийсь болярин завiв нову вiру; сам проповiдує в своїх позлащенних чертогах, а боляринi грають на органах чи на фортеп'янi та спiвають, та козлогласують. Ой, господи, спаси нас! – сказав Iсакiй.
– Кажуть, що цар звелiв тому єресiарховi виїхати з Петербурга. А вiй i каже: скажiть царевi, що виїду з города разом i воднораз, в одну годину, на чотирьох заставах. Ото цар звелiв стерегти, застави, i з усiх чотирьох застав в одну й ту саму хвилину виїхав той єресiарх i поїхав за границю на теплi води, – промовив авторитетно отець Єремiя.
– Ото, скажiть! Такi чуда, як i на Афонi, – обiзвався Копронiдос.
– Не так-бо було! То Пашков, великий багатир, завiв нову вipy в Петербурзi. А ви, отче Єpeмiє, мiшаєте одне з другим. То колись були масони в Петербурзi, що накладали з чертами, – сказав iронiчно отець Палладiй, обертаючись до Єремiї, як до непросвiченого простого селянина.
– Суєта настала на свiтi. Мир загруз i бабляється у гpixax, як свиня в барлозi, – далi тяг свiй плач отець Єремiя.
– А! Враг його бери! Нам байдуже! – сказав отець Tapaciй, виливаючи в рот пунш.