Єремiя слухав вважливо, насторочивши вуха.
– От ви маєте, нехай буде, тисячу; через рiк ви вже матимете пiвтисячi карбованцiв дурнiсiнько. Самi грошi прийдуть до вас у келiю.
– А через два роки буде тисяча? – спитав Єремiя, неначе писнув.
– А через три- пiвтори тисячi буде в вас!! – пiдняв i собi голос Копронiдос. Єремiя похилив голову, погладив тонку та рiденьку борiдку й задумався.
– То як же буде, отче Єремiє? – спитався Копронiдос.
"Палладiй позичив йому грошi… а вiн знає мир, хазяйнував, вiн чоловiк досвiдчений в цих мирських справах, чоловiк з розумом, вчений… Але, але шкода випускати з рук грошi… Як-таки так! Грошi лежать у мене в схованцi, а то вiзьми та й оддай їх комусь…" – думав Єремiя.
– Нi, нiяк не буде! У мене нема грошей! – знов писнув Єремiя. "Спитати б Палладiя?.. – подумав Єремiя. – Але це все одно, що признатись, що в мене є грошi. А Палладiй лепетливий на язик, скаже ще комусь, а хтось довiдається та видере вiкно, задушить мене i вкраде мої грошi…" – думав мовчки отець Єремiя.
– Коли хочете, я вам заплачу за перший мiсяць проценти зараз… та ще й червiнцями, – сказав Копронiдос.
Вiн витяг з кишенi капшук i висипав на стiл шiсть червiнцiв. Червiнцi засяли на скатертi. Єремiя поглядав на їх, як кiт на сало.
"Чи дати, чи нi? Оце яка диявольська спокуса! Але як же його таки витягти з кишенi грошi й оддати чужому чоловiковi?.. А червiнцi горять, як жар. Ой спокуса! Ой сатана манить мене!" – думав Єремiя i мовчки дивився на червiнцi.
– То як же буде? – знов спитав Копронiдос.
– Нiяк не буде! В мене нема грошей, – сказав Єремiя якимсь глухим та жалiбним голосом, що вилетiв з його грудей, неначе з забитої домовини.
– Як нема, то прощайте! Одначе помiркуйте до завтрього, – сказав Копронiдос, розпрощався й швиденько вийшов з келiї.
Отець Єремiя причинив дверi. В келiї стало тихо, неначе в могилi. Од лампади розливався свiт i ясно освiчував куточок келiї, бiлу стареньку скатертину на столi, миготiв на позолочених рамах образiв. Єремiя стояв мовчки серед келiї й дивився на образи.
"Це не купець, а сатана! – думав Єремiя. – Це сатана наслав на мене, грiшного, якогось диявола, а не купця… а купець спокушає мене. Може, вiн хоче вкрасти у мене грошi чи видурить та вивiдує, де вони схованi… Може, вже й украв…"
Отець Єремiя тихiсiнько закрався до стiльчика, взяв його у руки, приставив до груби, вилiз на стiлець i без найменшого шелесту одчинив дверцi в каглi. Пiднявши верхню покришку в каглi, вiн почав виймати звiдтiль свiй скарб, загорнутий в стару хусточку. Здавалось, нiби то порався не чернець, а якась тiнь, так крадькома й тихо вiн зробив усе дiло, неначе сам у себе крав грошi.
Єремiя злiз з табурета, розв'язав хусточку, вийняв звiдтiль сувої асигнацiй i почав розкладати їх по столi. Одiбравши в одну купу старi, обстрьопанi в руках селян бумажки, вiн поклав їх на столi; у другу купу поскладав новiсiнькi лиснючi бумажки. Тодi вiн розгорнув бiлий вузлик i витяг звiдтiль з десяток червiнцiв та старих срiбних карбованцiв i розсипав їх по бiлiй скатертинi. Червiнцi та карбованцi заблищали проти ясного свiтла. Єремiя полiчив грошi.
– Усi, дякувати господовi милосердному! Усi до одного рубля! Оце тисяча обстрьопаними, старими бумажками… Та й заялозили ж їх дiди та баби! Неначе в ротi пожували. А оце сотенька новiсiнька! Усi цiлi, хвалити ласку отця небесного.
Отець Єремiя одiйшов од стола й мовчки милувався своїм скарбом, а найбiльше блиском червiнцiв…
За дверима зашелестiв келiйник. Єремiя здригнувся, почав голосно читати молитви.
– Слава тобi, боже наш! Слава тобi, царю небесний, утiшителю… – молився Єремiя й накинув хусточку на свiй скарб… Єремiя важко зiтхнув, неначе живцем лiз на небо, i усе молився: вiн знав, що келiйник не увiйде до його тодi, як вiн стоїть на молитвi.
Шелест за дверима стих. Єремiя зав'язав у хусточку новi асигнацiї та червiнцi i знов поклав їх у каглу мiж двома покришками. Тисячу рублiв старими асигнацiями вiн сховав у скриню на саме дно.
"Нащо це я переклав тисячу в скриню? Чом не сховав усiх у каглу? Це нечистий, а не я, володав моїми руками, водив моєю думкою. Я, здається, не того хотiв… Я хотiв, здається, усi грошi заховати в каглi… Ага! Здається, думав… може, позичу тисячу за проценти… та щоб недалеко завтра шукать. Нi, я так не думав! Нi, не позичу зроду-звiку! Я цього не хочу…" – ворушилися думки в головi Єремiї, i вiн усе стояв серед келiї, неначе став з якогось дива соляним стовпом.
Уже й пiвнiч минула, а Єремiя стояв на одному мiсцi й думав. Вдарив дзвiн на дзвiницi дванадцять. Гук дзвона неначе розбудив його, як од сну. Вiн роздягся, лiг на убогу тверду постiль, але сон утiк од його очей.
Купець стояв перед ним, мов живий, i ласкавими очима манив його й дражнив: "Дай грошi! Наростуть удвоє, втроє…"
"Не дам, не позичу!" – думав Єремiя.
"Дай! Позич! Будеш багатий! Грошi виростуть, як дерево лiтом, – знав наче говорила до його й надила тiнь купця.
"Спокушає нечистий! Це вiн отут стоїть в моїй келiї й дражнить мене… Ой, господи, спасителю мiй! Оджени од мене лукавого i всiх янголiв його!" – молився Єремiя й хрестився; вiн перекидався на обидва боки, знов молився.
А молитва не проганяла спокусливої думки… Перед свiтом Єремiя задрiмав. Йому привидiлась якась мара, нiби серед келiї стоїть сатана з рогами, з хвостом, чорний, як Копронiдос, з такими ж здоровими очима. Сатана вищирив зуби… витрiщив очi; з рота запашiв жар; висолопився червоний довгий язик; зуби здоровi, ще й гострi, а в зубах блищать червiнцi… I сипляться з рота, i падають без шелесту на пiдлогу на купу. А золота купа з червiнцiв усе росте, збiльшується, пiднiмається аж до стелi.
Задзвонив дзвiн на утреню. Єремiя кинувся, пiдвiвся. В хатi блищав тихий раннiй свiт.
"Спаси мене, сине божий! Завiвся нечистий у моїй келiї. А все через того купця. Доки його не було, доти я жив собi тихо, в мирi, молився богу, не знав нiякої спокуси. А тепер… Ох, як неспокiйно стало, важко на душi! Спокою мiй, де ти дiвся? Молитво моя, де ти подiлась? Мабуть, янгол мiй оступився од мене…"
Єремiя вмився, вбрався, вийшов на алею. Свiже здорове повiтря обвiяло його гаряче лице. Вiн став бадьористий, кремезний. Думки пiшли спокiйнiше, помiрнiше. Увiйшов вiн у церкву, став на своєму мiсцi у формi i зараз кинув оком на чудовний образ. Купця перед образом не було. Вже й утреня йшла до кiнця, а купець не прийшов. Єремiя сливе усю утреню тiльки й думав за купця; молитва не йшла йому на серце, бо серце неначе зачинилось i замерло для молитви.
"Шкода, що не прийшов… Жаль! – думав Єремiя. – Може, вже бiльше й не прийде! Шкода! Погано я зробив, що не позичив йому грошей. Був би забагатiв. Посипались би тисячi за тисячами. Само щастя лiзло у руки. А тепер…"
Єремiя незчувся, як скiнчилася утреня.
Задзвонили в дзвiн на службу божу. Копронiдос знов не прийшов до церкви. Єремiя поглядав на порожнє купцеве мiсце, скривився й трохи не заплакав. Того, що правилось у церквi, вiн не чув i слова.
"Сили небеснi! Архангели й янголи! Що це дiється в моєму серцi? Але чом не прийшов до церкви купець?" – думав Єремiя й трохи вже не плакав… за купцем… Єремiя вертався до келiї й усе оглядався, чи не йде за ним слiдком купець. Але купця не було видно. На вечернi Єремiя углядiв у церквi Копронiдоса й почутив у серцi, що зрадiв, i справдi, пiсля вечернi Копронiдос зайшов у келiю до Єремiї. Пiд пахвою вiд держав щось чимале, загорнуте в хустку.
Посiдали вони. Келiйник подав чай i вийшов. Чернець почував, що в його серце швидко кидалось, i вагання найшло на душу.
– Що ж, отче Єремiє, як буде з грiшми? Чи позичите, чи нi? Рiшимо це дiло зараз, коли ви вже наважилися позичить? – спитав Копронiдос i втирив очi в ченця.
– Хто його зна! I сам не знаю, що робити, як вчинить, – якось повагом обiзвався отець Єремiя i схилив голову та все дивився на стiл, все думав, трохи не ймучи вiри та вагаючись.