"Будуть грошi в моїй кишенi… Вже в ченця iнший тон… Треба лаштувать гармату й пускати останню бомбу. Чернець оддасться в мої руки".
– А я от принiс, – почав Копронiдос i розв'язав хустку, розгорнув шматок квiтчастої вовняної матерiї, а всерединi в матерiї лежали загорнутi двi пляшки доброї горiлки.
– Що це? Чи не жертва да божий дiм? – спитав Єремiя.
– Нi, горiлка не для божого дому, а так… на монастир для благочестивих i поважних ченцiв на гостинець, – сказав Копронiдос i поставив на стiл пляшки з горiлкою. – А це, як позичите менi грошi, то дарую вам дарунок на рясу, – сказав Копронiдос i подав Єремiї матерiю. Єремiя схопився як опечений, ухопив у руки матерiю та й побiг швиденько до вiкна.
– Добряща матерiя! Десять рiк поспiль рясу носитиму, то не подереться, – сказав Єремiя ще й цмакнув язиком.
– П'ятнадцять год видержить! Цупка та мiцна, мов дротяна! Не бгається, насилу гнеться! Iстинно, наче шовк! Носiть та за мене бога молiть, – сказав Копронiдос.
– А це ром? Та, певно, ще й дорогий! Цц… – цмакнув Єремiя й пiдняв пляшку проти вiкна.
– Це дорога горiлочка. Патока й полинь! Усе вкупi! I солоднеча i гiркiсть! – сказав Копронiдос. – А що? Давайте грошi! Я й векселi принiс; а як сподобите мене довiр'я, то цей дар приймiть, i проценти за перший мiсяць ось нате, та ще й червiнцями!
Копронiдос витяг червiнцi й дзенькнув ними по столi. Червiнцi делiкатно дзенькнули, неначе арфа заграла.
"Мов небесна музика дзвенить!" – подумав Єремiя й почув, що його серце пом'якшало й подобрiшало. Вiн кинувся до скринi, витяг тисячу карбованцiв, двiчi перелiчив грошi i, спершу перечитавши вексель, однiєю рукою подав грошi, а другою усунув вексель в одчинену скриню й в одну мить замкнув її. Забравши грошi, спокусник, наче веселий дiдько, виплигнув з келiї, забувши навiть попрощатись i поцiлувати отця Єремiю в руку.
Вiн не йшов, а нiби на крилах летiв по алеї, наче злодiй, що вкрав та тiкає з краденим добром, щоб швидше його сховать.
Пiсля того Копронiдос пiдступив до отця Iсакiя. Три днi ходив вiн до ченця, запобiгав у його ласки й вiри, тупцяв коло його, дратував червiнцями, принiс в дар матерiї на рясу, три пляшки рому. Iсакiй був твердий, як кремiнь: не взяв нi матерiї, нi рому, i грошей не дав. Вiн у мирi був шевцем i дуже зневiрився в людях, бо добре знав їх.
"Ну, з цього кременю, мабуть, не викрешу огню. Дурнiсiнько втрачався на подарунки. Але… треба братись на хитрощi".
Копронiдос довiдався, що отець Iсакiй в мирi був шевцем. У шевцiв є прилюбнiсть до гарних чобiт: вони усi поважають чоботи бiльше од усього на свiтi. "Уплету я в свою мережу прегарнi дорогi чоботи… Чи не впiймаю на гак отого коропа", – подумав Копронiдос.
Вiн принiс ще раз Iсакiєвi матерiї на рясу, двi пляшки рому й виростковi чоботи на високих закаблуках та ще й на скрипах; халяви були добрящi, широкi, як корито, ще й повишиванi та помережанi зверху скраю на цiлу долоню. Отець Iсакiй, хоч i був дерзкий на вдачу, але вхопив чоботи, i як почув дух юхти та сирицi, як побачив чудовi повишиванi взорцi, то й не встояв; так i розiмлiв i таки дався в руки пройдисвiтовi. Вiн вийняв з скринi тисячу карбованцiв, узяв вексель i оддав грошi Копронiдосовi.
"Ловися, рибко, маленька й велика! Тепер час при-метикуватися до вдачi красуня отця Тарасiя… Але це… москаль добрий, i треба iншої принади на гачок, безпремiнно живої рибки на цю зубату щуку, а то ще проб'є мою мережу i випустить у дiрки дрiбнiшу рибку… i… ще й… накоїть менi багато лиха", – думав Копронiдос, вертаючись додому, неначе на крилах вiтру. Вiн не йшов, а його нiби самi ноги несли.
"Пройшов я i Туреччину, i Грузiю, i Грецiю, i Балкани, i Дунай, а таких дурнiв ще не бачив: таки так самi в руки й даються! Добрi, то ймуть менi вiри! Цей край для мене як рай. Ловися, рибко, маленька й велика! Буде на харч на старостi лiт… Але Тарасiй…" – i Копронiдос задумався, схиливши голову набiк i погладжуючи густу чорну бороду.
Другого дня Копронiдос зустрiв у монастирi отця Тарасiя.
– Чом пак ви до мене не заходите, отче Тарасiю? Моя Мелетiя все питає про вас: нудьгує за вами, – сказав Копронiдос.
– Стара вже ваша Мелетiя, – сказав Тарасiй i не засмiявся, а якось загерготав, як iндик.
– Пiслязавтра ввечерi приїде до мене з Одеси в гостi моя далека родичка… гм… зовиця… От так краля! Приходьте лиш, побачите! – сказав Копронiдос i хитро клiпнув одним оком.
Отець Тарасiй знов загерготав по-iндичiй.
– Добре! Прийду! – сказав отець Тарасiй i попрощався з Копронiдосом.
Дiждавшись часу запросин, отець Тарасiй зайшов до Копронiдоса. Переступивши через порiг кiмнати, отець Тарасiй кинув очима в куток i стовпом став. Вiн задер голову, так що послушницька чорна скуфiйка з'їхала аж на тiм'я. Вiн зняв швиденько скуфiйку й з дива аж витрiщив здоровi очi.
В кутку коло стола сидiла молода дiвчина, здорова, огрядна, з схiдним типом лиця, з довгим носом та з здоровими чорними очима. В неї було лице бiле, неначе обмазане крейдою; чорнi товстi брови чорнiли, як ужi; повнi губи червонiли, неначе помальованi червоною фарбою. На дiвчинi червонiла, аж горiла, як жар, суконна куртка, обшита синiми та золотими шнурками. На важких косах червонiла феска з синьою китицею. На шиї висiли три разки доброго намиста, а над чолом кругом фески блищав рядок позолочених круглих бляшок, неначе червiнцiв. З-пiд бiлої куцої сукнi висовувались нiжки в червоних черевиках. Дiвчина аж сяла на усей куток, неначе в свiтлицю влетiла жар-птиця. Убрання її було схоже на тi квiтчастi азiйськi убори, в яких виходять на сцену актриси й танцюристки.
– От i… зовиця приїхала до мене в гостi! – сказав Копронiдос.
Зовиця встала, але не приступила до отця Тарасiя й не попросила благословення. Отця Тарасiя так заслiпила та райська птаха, що вiн на це й не звернув уваги.
– Правда, гарно вбираються в нас, у Грецiї? – сказав Копронiдос.
– Гарно! Дивно! Благолiпно! – сказав отець Тарасiй швидко й голосно, неначе гупав довбнею.
– А правда, наша фустанела краща, нiж ваша плахта? – сказав Копронiдос.
– I фустанела гарна, i плахта непогана… Аби гарна дiвчина або панiя, – сказав отець Тарасiй одрубчасто, неначе цiлi галушки ковтав, i зареготався на усю кiмнату.
– А наша феска! Ож придивiться, лишень, отче Тарасiю! Правда, краща, нiж стрiчки та квiтки на ваших дiвчатах? – спитав Копронiдос.
– Усе гарно! Усе на славу божу! Усе лiпота: i феска, i стрiчки, аби дiвчина гарна, – обiзвався Тарасiй.
– Як же ваше святе ймення? – спитав отець Тарасiй у дiвчини.
– Гликерiя! – перебив Копронiдос похапцем.
– Еге, Гликерiя… – промовила дiвчина, неначе засоромившись, i кокетно нахилила голову й спустила очi.
Вона засмiялась. З-пiд товстих губiв блиснули бiлi широкi зуби. Трохи розтягнутий широкий рот з довгими та широкими губами став хижий якось по-вовчому i неначе промовляв: "Ой, хочу ласо їсти й ласо пити! Маю такий апетит, що ладна поїсти хоч би й київських ченцiв!"
– Чи ви пак вмiєте по-нашому говорить, чи тiльки говорите по-своєму? – спитав Тарасiй.
– Я вже давно живу в Одесi i вмiю й по-вашому говорити, – обiзвалася Гликерiя, – трудно було навчиться, але я таки перемогла трудноту й навчилась. Як наважишся, то всього навчишся.
– От i добре! Я думав, що ми будемо говорити на мигах, як я колись розмовляв з молдаванами на Бассарабiї. – I Тарасiй показав тi миги: крутнув головою, тикнув руками так химерно, що Гликерiя зареготалась.
Копронiдос подав чай; до чаю винiс пляшку рому. Вiн налив рому в стакан з чаєм Тарасiєвi, а потiм таки доволi бурхнув рому i в стакан Гликерiї. Гликерiя пила мiцний пунш, анiтрошечки не скривившись. Отець Тарасiй здивувався.
– О! То в вас, у Грецiї, як я бачу, i панни п'ють пуншi з ромом! – обiзвався отець Тарасiй.
– Атож! Як i в вас, – сказала Гликерiя й осмiхнулась, ще й зуби показала.
– П'ють. В нас щодо цього, то трошки вiльнiше, нiж у вас. Нашi грекинi п'ють i ракiю, – сказав Копронiдос.
– Що ж то за ракiя? Вино таке, чи що? – спитав Тарасiй.