– Не вино, а проста горiлка, – обiзвався Копронiдос.
– Ото, скажiть! Що край, то й iншi звичаї, – сказав отець Тарасiй i зареготався.
Гликерiя реготалась i собi, аж за боки бралась. Пiсля чаю Копронiдос подав закуску й горiлку.
Почастувавши Тарасiя, вiн налив у чарку ракiї й для Гликерiї. Гликерiя хапком та жваво випила чарку й не скривилась.
– Дивнi дiла твої, господи! – сказав отець Тарасiй. – В вас усе не по-нашому.
– А що, отче Тарасiю? А правда, гарна, гм… зовиця. Дивiться, очi гарнi, як в ангорської кози, – сказав Копронiдос.
– О, нехай бог боронить! Де ж таки, як у кози… Це не по-нашому, зовсiм не по-нашому, – сказав Тарасiй.
Схiднi метафори очевидячки йому не сподобались. Не сподобались вони i Гликерiї, бо й вона надула губи, й насупилась, i стала понура. Копронiдос примiтив це й кинувся на метафори бiблiйнi.
– А брови, як веселки, правда? Як мальованi! – знову обiзвався Копронiдос i заглянув Тарасiєвi в самiсiнькi очi, аж нахилився до нього.
– Що правда, то правда, – сказав Тарасiй.
– А перси! Як гора Кармiл! Правда! А голова! Як кедр лiванський; а шия, мов стовп сiлоамський! – хвалив Копронiдос i все присовувався до Тарасiя.
– Як гора… як стовп… Це ж вагота, i велика, що й я не здержав би, не то вона. Правда, що кедр… Нiгде правди дiти! – сказав Тарасiй i зiтхнув важко та тяжко.
– А шия! Як стовп сiлоамський! От придивiться лиш добре! – дражнив Копронiдос Тарасiя i при тих словах важко поклав свою чорну, мохнату руку на плече Гликерiї.
Отець Тарасiй зареготався так, що, мабуть, було чути на усе подвiр'я.
Пiсля закуски Копронiдос устав.
– Оце добре, що я згадав. А то було якось випало з голови. Овва! Маю дiльце… Треба занести отi пляшки з горiлкою до отця Iсакiя. Прощайте! Моя зовиця тим часом забавить вас тут i без мене, – сказав Копронiдос i вийшов з кiмнати, вхопивши в руки зав'язанi в хустку пляшки.
На другий день Копронiдос зайшов у келiю до отця Тарасiя. Тарасiй витяг з скринi п'ять сотень карбованцiв i позичив на вексель Копронiдосовi.
"Ловися, рибко, маленька й велика! – мiркував Копронiдос, вертаючись додому. – Не пропали дурно поросята, iндики, ром та вина!"
V
Копронiдос виловив осятрiв i зимою кинувся ловить дрiбну рибу. Вiн вже не запрошував до себе на трапезу iєромонахiв: отця Палладiя, Iсакiя, Єремiю та Тарасiя, а затягав до себе на чарку горiлки дияконiв та простих ченцiв. Не дорогими винами, не пуншами вiн частував їх, а простою горiлкою та годував оселедцями. Одначе ловитва в Копронiдоса була невелика. Вiн видурив у двох дияконiв не бiльше як по сотнi карбованцiв.
– Не варта ця рибка й на юшку. Шкода й заходу! Це вже не риба ловиться, а якiсь жаби та пуголовки. Час пливе й минає, а заробiтку нема. Час би вже йти пiд другий монастир, – казав Копронiдос, сидячи за чаєм з своєю Мелетiєю.
Наловивши в кишенi доволi чернечих грошей, Копронiдос од того часу втратив охоту ходити до церкви й подавать жертви на монастир. Вже вiн не запрошував до себе iєромонахiв на трапезу й навiть не кликав їх на чай. А коли котрий i заходив до його непроханий, то Копронiдос подавав трапезу дуже вбогу: самий чай з простою паляницею. Ченцi пiсля чаю поглядали скоса на дверi, звiдкiль колись, неначе з неба, летiли на стiл печенi iндики та кури… Але дверi не одчинялись. Мелетiя навiть не виходила до гостей i очей не появляла. А Копронiдосова зовиця Гликерiя буцiмто виїхала в Афiни лiчитись, як казав Копронiдос.
Як дiзнався отець Тарасiй, що зовиця дременула на теплi води, то аж схопився з стiльця, посатанiв i пiдняв кулаки трохи не пiд стелю. Копронiдос одскочив аж у куток i звалив додолу i пальмовi гiлки, i камiнцi з Йордану.
– Що це за знак! Копронiдос вже не ходить до церкви, – казав отець Палладiй до iєромонахiв.
– Вже й жертви на монастир не подає, – обiзвався Iсакiй.
– Та про жертви на монастир байдуже. А коли ще носить "жертви" в келiї, то й хвалити ласку царя небесного! Спасибi й за це, – сказав Тарасiй.
– I в його вже, певно, зубожiла й виснажилась вiра, як у болярiв, то й жертви на монастир не дає: перестав до церкви ходить… А як коли й прийде, то не молиться, вже й поклонiв не кладе, а стоїть та позiхає, ще й рота не затуляє долонею. Бiс вселився i в його! Такi вони усi, – отi боляри! I купцiв вже бiс переманює до себе, як i болярiв, – обiзвався отець Єремiя.
Час минав. Ченцiв брала нетерплячка: вони ждали, не могли дiждаться строкiв, щоб забрати проценти. Настав i день строкiв. Отець Палладiй вилiчив його трохи не з годинником у руках i пiшов до Копронiдоса.
Копронiдос зустрiв його дуже непривiтно…
– А що, Христофоре Хрисанфовичу! Сьогоднi строк платить проценти, – сказав отець Палладiй.
– Який строк? Якi проценти? – спитав Копронiдос i витрiщив свої здоровi баньки, неначебто з дива.
– Та проценти за тисячi, що ви у мене позичили, – сказав Палладiй.
– Я? Я в вас не позичив не тiльки тисяч, а навiть рубля, – сказав Копронiдос i витрiщив, нiби з дива, свої чорнi очi.
– Як-то так? А ось вексель, – сказав сердито Палладiй.
– Я не давав нiякого векселя… Може, то хтось iнший дав вам вексель. Я проживав у монастирях i добре знаю, що ченцям не можна нi давати нi брати нiяких векселiв. Це ж смертельний грiх для чорноризцiв, бо й по закону ченцi не мають права давати грошi на векселi.
– Але ж у нас в Росiї є суди! Не забувайте про це! – аж крикнув Палладiй.
– Знаю добре! I те знаю. що на судi чорноризець не дiйде права, бо не має права нi брати, нi давать векселiв, – сказав Копронiдос, – та ще… знаєте… та, гм… зовиця, грекиня з Афiн… – натякнув вiн i замовк. – Як дiзнаються iгумен та митрополит, то… ви не будете нi iгуменом, нi архiмандритом. А митрополит може ж дiзнатися…
В отця Палладiя тьохнуло серце i в душi похололо, i вiн зрозумiв, що цей купець – пройдисвiт i дурисвiт. Чернець сидiв, мов у туманi, i сам ледве розумiв, де вiн знаходиться, з ким говорить. Йому тiльки здалося, що золота митра, обсипана дорогими дiамантами, знялась з його голови i, як жайворонок, линула все вище та вище, доки сховалась десь у хмарах.
– Вiзьмiть од мене в дар оцю єрусалимську пальмову гiлку: вона коштує бiльше, нiж тисячу, – сказав Копронiдос i подав Палладiєвi гiлку з хитрим осмiхом.
Палладiй гiлки не взяв, устав з канапи й ледве потрапив у дверi: в його заморочилась голова.
– Я думав, що маю дiло з чесним, правдивим купцем, а не з нахабним, облесливим чоловiком i, як теперечки бачу, з непоправним шарлатаном, – сказав Палладiй у дверях.
Копронiдос тiльки поклонився низенько й не рушив з мiсця, щоб провести гостя.
– Ви не грек, а якийсь дезертир з Афона, а може, й каторжник, пройдисвiт! – лаявся Палладiй через порiг. – Я вас у тюрму, на Сибiр…
Копронiдос ще раз поклонився Палладiєвi до пояса. Через два тижнi прийшов до Копронiдоса отець Єремiя, раденький та веселенький. Десь узявся осмiх на його розквашених губах. Карi очки аж бiгали, аж блищали.
– Час строку вийшов, Христофоре Хрисанфовичу! Проценти! Червiнчики! – сказав отець Єремiя солоденьким тенорком i неначе смакував тi червiнчики.
– Якi червiнчики? Якi проценти, отче Єремiє? – спитав Копронiдос i пiдняв товстi брови на середину свого вузенького лоба.
– О! А ви й забули, що сьогоднi вам строк… ввечерi, в десятiй годинi, саме в половинi десятої, – почав Єремiя.
– Про яку це десяту годину ви говорите? Щось я не второпаю, – сказав Копронiдос.
– О! А про яку ж бiльше, як не про ту, що ви у мене позичали торiк тисячу карбованцiв, – тяг далi отець Єремiя.
– Вибачайте!.. Я в вас нiколи не позичав нi копiйки, не то що тисячi. Це, мабуть, на вас у снi найшло бiсовське навождiння. То, може, хто iнший…
Єремiя оступився на два ступенi й перехрестивсь.
– Свят, свят, свят, господь бог Саваоф! Що ви говорите? А ось же оце ваш вексель? Це ж ваша рука? – спитав Єремiя.
– Гм… Чудо, та й годi! Нiякого векселя я нiколи вам не давав. Чортяча спокуса! Це на векселi не моєю рукою пiдписано… Це, певно, вам сатана накрутив вексель, пiдiбрався пiд мою руку й дав його вам! – тоном безвинної дитини сказав грек.