– Вже й рожеві твої уста вкрилися ожеледицею? Час приступати до першого поцілунка! – крикнув Павлусь і вхопив її за шию та вп'явся п'явкою в її мокрі уста.
Але й мрійна ожеледиця не нахолодила її гарячих уст та його гарячої вдачі. Уста були гарячі, неначе розпечене залізо. В Настусі заморочилась і закрутилась голова, ніби туманом повилась.
– Яка солоднеча в твоїх устах! Яке щастя я п'ю й не можу напитись, неначе солодкої старої малаги, – крикнув Павлусь.
– Я п'ю з твоїх уст, неначе з сідра шампанське вино, – обізвалась Настуся, цілуючи його в мокрі очі, в мокрі брови.
– Я п'ю неначе з барила мрій, неначе з макітри гарячих почуваннів! – крикнув Павлусь.
– Які райські пахощі нашого серця я почуваю в цей час! Якийсь либонь весняний, либонь екзотичний солодкий дух ніби ллється на мене десь з отого гаю, чи з Соломенки, чи з хмар. Чую, пахне весною.
– Та тепер же по той бік екватора в південній Африці саме весна! В Капленді та в Трансваалі тепер саме цвітуть лілії, рожі, фіалки, жасмін та резеда. Це все одно задля нас, що це все цвіте буцімто і в нас тутечки.
– Яке щастя, яке диво чинить натура для нас! Я чую носом весняні пахощі з Капленда через екватор, дійсно неначе через тин. Чую, неначе ті фіалки та троянди цвітуть десь от тутечки поблизу в садку, а я нюхаю їх через тин, через тин Середземного моря – серця й уяви. Яке диво чинить нам наше серце, наша любов! – криконула Настуся.
– Для нас нема одлежності, нема дурного простору, як для дурних інших вмирущих! Наша любов без землі й без моря, без простору й далекої далечіні, – сказав Павлусь.
– Без дурної людської далечі й дурного простору! – гукнула Настуся.
– Наше кохання в небесному просторі, в небесній мрійній безодні, котрій і кінця нема, – крикнув Павлусь.
– Геть людські земляні ланцюги! Це кайдани для серця! Геть людські звичаї! Я почуваю повну волю од землі! Моя шия все довшає, неначе в іхтіозавра! Я товщаю, неначе допотопний велетень. Я все вищаю та вищаю, росту вгору! Я почуваю свободу од землі, од усього людського.
– І я нюхаю поетичний Капленд, нюхаю пахучу Африку самим серцем, – сказала Настуся.
– Нюхай, серце, і раюй, моя мила жабко, моя холодна черепахо!
– Нюхаю носом кохання й раюю. мій милий крокодиле, мій золотий іхтіозавре!
І він обняв її за стан. Пальто на їй намокло, набрякло, замерзло й стало цупке, як луб.
– Ти вже, моя солодка ящірко мого серця, криєшся черепками; на тобі вже наростає черепаша шкаралюща, – сказав він.
– І любов холодна та мокра, і любов суха та гаряча. Усе заразом! Як ново! Як оригінально! – дивувалась Настуся.
– Нечувано оригінально й ново! Ми звичайні вмирущі, і разом ми – боги! – сказав навіжено Павлусь.
Надворі вже сутеніло, а потім зовсім смеркло. Крупа порошила й торохтіла об мерзлу землю; дощ усе крапав пополовині з крупою. Холод став дуже почуткий та дошкульний, аж кусливий. Вони обоє таки добре померзли: їх наче кусали за ноги та за пальці холодні черепахи та вужі.
– Час нам вже розстатись, моя пахуча жабко! – сказав Павлусь. – Вже моя ніч світає. Вже затого зійде моє сонце ночі.
І вони, побравшись попід руки, зійшли з шпиля, неначе з неба, в долину плачу та сліз, в долину либедську.
– Приходь, моя пахуча черепахо! Я сподіватимусь тебе щогодини.
Павлусь попрямував просто до клуба. Настуся вернулась додому й застала тата за столом коло самовара.
– Де це ти, Настусю, так довго барилась? – спитав батько.
– Не питай, тату, бо швидко старий станеш: це я так довго нюхала весняні квітки з південної Африки носом через екватор.
– Оце – але! Та й довгий же в тебе ніс! Чи ти пак божеволієш, чи це в тебе новомодня символістична загранична мова, чи ти просто дурієш з нудьги та од безробіття! – сказав батько, зирнувши на її гострі, збентежені очі і вловивши її хоровите блискучий погляд, ніби в гарячці. Батько тільки зітхнув на два зводи й задумався. «Я втеряю Настусю, як втеряв її матір», – майнула на одну мить у його думка.
V
Другого дня Настуся ходила, неначе поміркована та неприкаяна, ніби в якомусь тумані блукала. Вона робила цілий день такі чудні та непомірковані вчинки, що стурбувала й батька і всю господу. Вона й очей не заплющувала цілу ніченьку, лежала на ліжку, неначе черепаха в мочарі на сонці.
Настуся пролежала цілу ніченьку й насилу діждалась, поки надворі свінуло й розвиднілось. Схопившись з ліжка, вона вбралася й потаєнці, навшпинячки перебігла залу й вискочила на вулицю, зопалу та спохвату забувши навіть зачинить двері в прихожій.
Вона знала, що в таку ранню годину захопить Павлуся дома. І вона не помилилась. Павлусь тільки що вернувся з бенкету в ресторані, прогулявши цілу ніченьку й прогайнувавши сливе останні гроші. На столі стояв самовар, а на йому на конфорці стирчав чайник.
– Добридень тобі, Павлусю! Правда, я не помилилась, я добре гадала, коли саме тобі робити візит? – гукнула Настуся, вступаючи в покої.
– Не помилилась, моя мокра рибонько! Мій поетичний день саме оце вечоріє. Я це вернувся з ресторану й тільки що сідаю за свій «вечірній чай» по обіді. Сідай і ти та напийся зо мною чаю.
– Як поетично й надзвичайно! Я питиму свій вранішній чай, а ти свій вечірній. І ми питимемо разом! – сказала Настуся, сідаючи на стільці й наливаючи два стакани чаю.
– Ранок зійшовся з вечором! Я зійшовся з тобою! І обняв вечір пишний ранок! І поцілував вечір росяний ранок в самісіньку вранішню зірку, – сказав Павлусь. І він поцілував її в блискучі очі, і вона поцілувала його в чорні брови, в кучеряві васильки.
– Настусю, серце моє! Я цілую твою вранішню поетичну імлу, цілую твою вранішню росу на рожах та фіалках, цілую твій майський, прозорий, теплий туманець над лісами, цілую твої пахощі весни, пахощі мая моїми вечірніми устами. П'ю, неначе бджола, твою солодку росу на твоїх квітах, – цебто на тобі, мій рожевий ранку!
– А я цілую твоє гаряче, червоне, вечірнє небо, цілую твоє синє чоло, засипане зірками; цілую твій поетичний гарячий літній вечірній сумерк, цілую самі червоні сліди гарячого заходу на теплій воді, сліди твої, мій милий, сліди мого пишного красуня-вечора.
І вона обцілувала ввесь його пишний вид: і щоки, і чоло, і голову, і вуса, і уста. Пила кохання, наче бджола медяну росу з кожної чурупки весняного цвіту. Він був блідий, з гарячими дикими очима. Вона була з несамовитим огнем у блискучих очах. Дві парі очей горіли навіженим блиском, неначе дві парі брильянтів, оправлених у кришталеву оправу. Вони намилувались собою й почали пити чай похапцем, сливе нахильці, ніби хапались, щоб не опізнитись на якусь службу ні на одну хвилину, ніби їх ждала велика одповідальність за спізнення.
– А ми оце в товаристві провели цей темний наш день пречудово. І подумай собі! трапилась нам така чудна оказія! Така пригода смішна, такий смішний випадок, що мені й досі смішно, – сказав Павлусь і нервово зареготався й захлинувся чаєм.
Він реготався й кашляв. Чай і нервовий регіт душив його, і він не міг ні проковтнуть, ні викашляться.
– Ми почали, як звичайно по обіді, випивать та бавиться. Мова мовилась про війну англійців у Трансваалі. Дехто встоював за бурів, а дехто за англійців. Я обороняв од неправдивих нападів своїх коханих англійців та розсердився, спахнув, вхопив Максимову гармату, націлився й шпурнув нею в Трансвааль. А їм, дурням, здалось, що я вхопив пляшку та пожбурив нею в піраміду з пляшок з винами на широкому прилавку і влучив саме в середину. Той Трансвааль так і луснув і розвалився, тільки загуло! Я тоді беру другу гармату й смальнув нею в Оранжеву республіку. Республіка тільки задзвеніла й одразу завалилась. Тим дурням здалося, що я попер пляшкою в скляну шафу з пляшками. Піднявся галас, ґвалт. Позбігались усі служники. Принесла лиха година й господаря. Виплигнула звідкільсь і господиня… Ґвалт! Крик! Галас!… Десь узялась поліція, – і мене, мене, нібито божевільного, вже хотіли везти до Кирилівського в божевільню. Я божевільний! Ото сміх! Оце так пригода!
І Павлусь зареготався, неначе й справді божевільний.
– Але подумай тільки собі, Настусю! Од мене таки добре досталося бурам!
– Це не диво, бо й зо мною вчора вранці трапилась така сама смішна пригода. Я причепурювалась коло дзеркала. Коли дивлюсь, десь подівались з туалетного столика чисто всі мої гребінці й щітки. Хоч пальцями зачісуйся! Горнишна десь зникла, бо вона все одмикує од роботи. Я, як стояла в пеньюарі та в білих спідницях, так спохвату й майнула через улицю до своєї приятельки Надіни позичать гребінців. Вбігаю до Надіни, прошу гребінців. Коли дивлюсь, до мене збіглася трохи не вся господа: і Бурулькін, батько Надіни, і її сестри й брати, і слуги й навіть хатні собачки. Усі чогось перешіптуються кругом мене, скоса поглядають на мене. І чого? І з якої причини? Я вертаюсь додому. Горнишна показує мені гребінці й щітки: дивлюсь, на столику перед самісіньким дзеркалом лежать і щітки й гребінці. Певно, десь підкинула потім.