– Твоя правда. В газетах тільки й читаєш, що якийсь пришелепуватий київський швець або кравець найняв номер з якоюсь прицуцуватою швендею та й позастрелювались обоє. Мадам Трюше в Ментоні лусне од сміху, як прочитає про цей наш прозаїчний буржуазний вчинок у газетах. Лучче буде отруїтися.
– Або з мосту та в Дніпро, – сказав Павлусь. – Але, пхе! Це вже буде зовсім по-мужицькій, – «з мосту та в воду!» Це ж так приказують мужики тутечки на Україні. Умрім на вершині Монблана або Юнгфрау, або на Рігі! Там близько до неба! Тамечки ми вже будемо сливе в небі, за хмарами. Там лідники та сніг, і бацил вже нема: не наберемо їх на той світ у небо!
– Ой гарно! їдьмо туди! – мовила вона.
– Далеко, серце моє! В мене всього якийсь там десяток карбованців у кишені, бо як помер «мій банк», то в мене стало порожньо в кишенях. Трохи шкода мого «небіжчика банка», – сказав Павлусь.
– Та й у мене нема грошей. «Мій банк» дає видавцем усе, навіть кухареві. «Мій банк» – скнара. Та я продам потай од «свого банка» мамині брильянти, та й поїдемо вмирать або на Монблан, або на скляні, пахучі лідники в Гренландії, бо там нема бацил.
– Коли ж і до Гренландії добра буде промашка. Десь вона, здається, дуже далеко, – сказав Павлусь.
– Здається, аж за Австралією, туди десь ік полюсові, – сказала Настуся. – Далеко, дуже далеко! Туди треба довго їхати, а вмерти зараз мені страх як бажається! – марила Настуся.
– Ми вмремо на Монблані й серед оберемків квіток! – крикнув Павлусь. – Ми оце зараз умремо на Лисій горі над самісіньким Дніпром. Quelle idee! Лиса гора, це ж наш київський Монблан! І до неба близько!
– Невже! – криконула Настуся. – Я там ніколи не була!
– Високо, чортом високо! І там живуть не люде, а духи. Це ж Броккен наш! Там же вночі бенкетують духи, справляють шабас відьми!
– А де ж ми наберемо та нагарбаємо стільки квіток, щоб учадіть в поетичному весняному чаду? – спитала Настуся.
– Ми наберемо їх у Африці, бо теперечки там саме май! Ми їх перепремо в одну мить через екватор і набгаємо цілі вози і встелимо всю Лису гору. Quelle idee!
– А справді, зробім так! – сказала Настуся.
– Ти ще, серце, мене не знаєш гаразд. Я скажу таке слово, і всі квітки з Капленда й Трансвааля так і перелетять на днищі на Лису гору в одну мить! Я промовлю одне слово, і люде в місті вимруть в одну годину; скажу друге слово – і вони пооживають! В мені велика, навдивовижу велика ховається сила!
– Невже! А я цьому не була й досі відома, – сказала Настуся.
– Еге ж пак! Не була відома… Так знай же тепереньки. Схочу тільки і одразу стану Пероном, розмовлятиму з премудрим Соломоном, побачу Савську красуню-царицю, буду з нею кохаться, цілуватись, – от що!
– Цьому я йму віри, бо раз спірит у Марселі викликав тінь моєї мами.
– Одже ж рушаймо мерщій в дорогу, бо… бо… я вже знов почуваю, що більшаю, росту. Моя голова піднімається. Я вже от-от незабаром доторкнуся головою до стелі. Мої руки довшають, мої плечі ширшають. Я вже черкаюсь плечима об обидві супротилежні стіни. Я стаю, знов стаю допотопним іхтіозавром… Шия моя вже стала довга, неначе в зебри. А ти? – спитав Павлусь.
– І я неначе все більшаю та більшаю, – сказала Настуся.
– В мене знов неначе хтось барилами наливає кохання. Я почуваю вдруге вже велетенську любов іхтіозаврів. Моє серце стало таке завбільшки, як макітра пахучих вареників кохання, та ще й у сметані. А ти?
– І моє серце вже стало, як барильце, – сказала Настуся, – в мене ніби хтось наливає кохання відрами, черпаками, дійницями; наливає одеколону, духів, шампанського. Я сама стаю неначе здорове барило і от-от незабаром лусну од кохання: обручі на мені вже лущать.
– Моя Спіднице! мерщій тікаймо на Лису гору! Я вже знов став іхтіозавром. Шия моя розпирає стелю, плечі розпирають стіни. Я вже сповнив собою всю кімнату. Ой, незабаром розваляю собою увесь дім, бо не змішусь і в цілому домі. Тікаймо на широкий простір будлі-куди, моя Панчохо мила!
– Тікаймо на простір, бо й мене розперло: ми вдвох тут не помістимось зроду-звіку! – сказала Настуся. – Я вже стаю здоровою копицею квіток, а серце в мене вже таке завбільшки, як барило. Я швидко стану ожередом квіток.
– Тікаймо! Ой мені лихо! Чи ти бачиш, моя Спідничко, крізь стіни? А я вже бачу крізь стіни, крізь доми, крізь мури. Ондечки твій тато тебе шукає… йде сюди, прямує просто до нас вулицею. В його за спиною теліпається гармата, а в руках він пре здорову гармату, вже зовсім набиту кулями. Це ж він торохне на мене з гармати й одніме тебе в мене, забере тебе в полон і закине в тюрму в твердині… Я ввесь трушусь, хапаю дрижаки, неначе на лютому морозі.
– Невже тато простує таки сюди?
– Сюди. Я все бачу, все знаю. Для мене ніби одчинились усі стіни, одчинилась земля, одчинилось небо. Я бачу все піднебесся.
– Ой лишечко! Чи ти бачиш, ондечки на вулиці збіглись усі мої тітки, всі кузинки! Це вони, певно, мене вже шукають. Та якого їх багацько! Та які вони люті та страшні! Ой! Тікаймо! Рятуй мене! Оборони мене!..
І Настуся крикнула диким, страшним голосом.
– Цить, навіжена, а то вони почують. І батько твій почує. Вилазьмо в двері боком. Може, ще якось висунемось. Та тікаймо од їх на Лису гору, на Монблан, на той світ. Мерщій! – сказав Павлусь.
І він боком, одним плечем, потім другим висунувся в двері.
І вона боком висунулась у двері. І вони бігцем побігли на вулицю.
– Як же оце в світі божому нас довезе звощик до гори, коли ми такі здоровецькі? Ми розваляємо воза. Які коні здужатимуть довезти нас? – спитала вона.
– Цить! Ондечки стоїть парний звоoщик, а в його в хуру запряжені два паристі й одноразні мамонти… Чи ти ба!.. Які силенно здорові! Ці нас підвезуть. Сідаймо! Швидше, мерщій, бо ондечки тато вже близько з своїм цілим арсеналом.
І вони скочили в фаетон і миттю добігли до переліска в сугорбах коло Лисої гори над самісіньким Дніпром.
– Вставаймо ж тут та ходім швидше на гору, бо твої тітки посідали вже на днища й поперекидаються незабаром відьмами та й прилинуть сюди на гору. Тоді ми пропали. Онде вже вершини Лисої гори! Вже вона біла. Це, певно, вночі випав сніг. А які здоровецькі там лідники в криги, з снігу! Це Монблан, це Монблан!
– Слава богу! Бацили позамерзають. Ми не занесемо на собі на той світ цих дивовищ. Шкода тільки, що не буде тропічних квіток, щоб нам тим поетичним чадом, як мостом, перейти в царство раювання, в простір на небо.
– Будуть і квітки! Я вже сказав, щоб вони там були. Моє слово всемогутнє. Для тебе, тільки для тебе я промовив це слово, слово всемогутнього допотопного іхтіозавра.
Вони вийшли на Лису гору, побравшись попід руки. Вона була бліда, неначе смерть, він страшніший од самої смерті.
– Чи ти ба, яке диво! Усі лідники в квітках! – крикнула Настуся. – Яка цяця! яка краса! Які клумби! Он клумба астр, фіалок, левкоїв! А ондечки грядки геліотропів, нарцизів, тюльпанів, датур, тубероз! А ондечки наниз по кручі, по снігу цвіте червоний мак, та все смугами до самого долу, до самісінького тобі берега Дніпра! Яка дивовижна пишнота! Гарно, ніби це все у сні!
– Он дивись! Я тільки подумав, і вже на їх труситься брильянтова роса, неначе труситься порох або імжить сніжок.
– Бачу, бачу, моє серце!
І вона вп'ялась своїми блискучими божевільними очима в його дикі блискучі очі, пишні й солодкі в самій божевільності.
– Я знов росту од кохання, – сказав пошепки Павлусь, насилу одірвавши уста од її уст. – Я набираюсь сили і великості іхтіозавра. Незабаром гора мене не знесе, не видержить. Час мені переходить в небесний простір між планети. Тут мені чогось тісно. Ти стаєш прозора. Я тебе бачу наскрізь. Бачу твоє серце, таке завбільшки, як барильце. В йому повно дивних ароматів. То аромат твого кохання. Не видержу далі, вмру, от-от умру.
– Не вмирай, мій милий! Не кидай мене! – крикнула дико Настуся. – Мій голубе, мій соколе ясний, візьми мене з собою! Я боюсь, я трушусь, я чогось злякалась.
– О! ти замахала крилами й хочеш втекти в небо од мене. А я амфібія, мене тягне до води. Моя любов знов стала вогка й мокра, а твоя прозора й суха. Я повинен перебратись у простір через Дніпрові безодні… Не пущу тебе в небо! Летім обоє в вогку безодню, мою природжену безодню! Не пущу, задушу, а тебе не пущу! – і він ухопив її в обнімок і сторч кинувся з нею з кручі.