– Хтось дзвонить, – зашепотіла Настуся до Павлуся. – Нехай Гаврило скаже, що тебе нема вдома. Чогось я оце дуже стривожилась. Хтось неначе прибіг за мною, доконче за мною. Чогось моя душа почуває, що за мною. Чи не тітки часом оце вистежили мене?
Павлусь схопивсь і побіг навперейми старому Гаврилові. Але Гаврило похопивсь і вже одімкнув двері. В прихожу вскочила Павлусева дядина Ніна, побігла й прожогом вшелепалась просто в світлицю, навіть не роздягнувшись і не роззувши колош. Вона ніби гналася слідком за якимсь злодієм або когось шукала та за когось питала.
– Добривечір тобі, коханий Павлусю! Я оце до тебе похапцем, на часок, на хвилиночку, – задзигорила дядина Ніна.
– Доброго здоров'я! – сказав Павлусь байдужно, насупивши брови й навіть на той час забувшись, що треба ж попросити дядину сісти.
– О! чи ти ба! В тебе, Павлусю, гостя! – крикнула здивована дядина й кинулась вітатись з Настусею.
Настуся ледве підвелась і холодно й надуто привіталась з дядиною Ніною.
– Мій коханий Павлусю, вибачай, що я оце тебе потурбувала. Пошукай, будь ласка, в себе, чи не забула я часом у тебе мого ручаного саквояжика? Подумай тільки собі, яка я роззява. Пішла я вчора на Хрещатик скуповувать по магазинах деякий дріб'язок, знаєш, там наші стрічечки, шпильки, голки, нитки та усяку нашу жіноцьку нісенітницю. В саквояжику в мене було й портмоне, а в йому зосталось ще й грошей карбованців, мабуть, десятків зо два. Вертаюся я з своїм крамом додому. Коли зирк на руку! а на руці не теліпається мій саквояжик. Я його, певно, або згубила, або десь забула, йду я назад, питаюсь скрізь по магазинах, бо я часом у магазинах забуваю то зонтика, то деякі свої дурні закупки. Чогось у мене од тієї купівлі аж голова заморочується. Тоді я, вертаючись з закупками додому, забігла до твоєї, Настусю, тітки Мані. Вона каже, що я в неї тоді нічого не забула. Та оце думаю: забіжу ще до тебе та пошукаю, чи не забула я часом свого саквояжика в тебе. Подивись, серце, гаразд, пошукай по всіх покоях, спитай у Гаврила, чи не бачив часом він, де я поклала мій саквояжик, та ще й з грішми. Не так мені шкода грошей та дрібних закупок, як самого чудового саквояжика.
– Ти тоді й справді вешталась та никала по всіх покоях; може й справді десь поклала та спохвату й забула, – сказав Павлусь й пішов по кімнатах шукати та нишпорить.
Дядина й собі схопилась з місця й пішла слідком за ним блукати по покоях. Вона нагнала й старого Гаврила.
Обшукали, обдивились усі закутки. Гаврило заглянув і під канапу, і під ліжка, і під крісла, а саквояжика нігде не було.
Настуся сиділа мовчки, насупившись, і щось міркувала та митикувала в своїй головці.
«Дядина бреше. Вона нічого й не губила, й нічого не забувала. В неї, як я пам'ятаю, і саквояжика нема. В неї на виду, на очах не щире клопотання, не щире жалкування, а якесь роблене… неначе вона на сцені грає роль. Це мої тітки, мої жандарми, слідкують за мною, щоб доміркуваться, куди оце я пішла і де я. Певно, самі не насмілились ловити мене в Павлуся та й потурлили оцю пришелепувату Павлусеву дядину шукать мене тутечки. Ну та й тіточки ж!»
Дядина й Павлусь вернулись у світлицю з порожніми руками. Само по собі дядина добре знала, що не знайде, бо й нічого не губила. Настуся своїм тонким здогадом та міркуванням одразу втямила цю всю дядинину комедію.
– Ото бідна моя голівонько! Певно, мій саквояжик десь валявсь на улиці, а його хтось давно знайшов, – бідкалась дядина.
– Авжеж на вулиці довго не влежить. Вже давно його й слід щез, і признаки не зосталось, – додав Павлусь. – Мусиш купити собі другого достоту такого саквояжика.
– Такий буде, та не той! – бідкалась дядина та все зорила буцімто по мебілі, але скоса все зиркала на збентежену Настусю.
«Як зиркає баньками на мене! Ніби я й єсть той саквояжик. Дури вже кого дурнішого, а не мене!» – думала Настуся й ніби їла очима ту капосну наглядачку.
– Прощай, серце Павлусю! вибачай, що я оце тебе трохи потурбувала. Може, й ви, Настусю, підете разом зо мною, то я вас проведу додому, бо вже пізня доба, – сказала дядина.
– Я втраплю додому й сама. Я не звикла до поводатарів, – обізвалась знехотя понура й насуплена Настуся.
– То вже хіба ти, коханий Павлусю, проведеш Настусю додому, бо в нас у Києві не Париж і не Рим: фіякрів нема, а єсть тільки небезпечні мурла звощики, котрі ладні завезти молоду панну і в пущі, і в нетри. Кидаю Настусю на твій догляд та на твою одповідальність, – сказала дядина Ніна.
Вона попрощалася хапком, якось роблено, нещиро й шугнула з покоїв, неначе сполохана курка в одчинені двері.
– Це ж мої тіточки, мої непрохані наглядачки та назиральниці послали її до тебе на вивідки, щоб пошукать мене в тебе й істинно в тебе, а не будлі деінде.
– От і принесла лиха година оцю дядину не в добрий час: перебила нам наші золоті мрії, наші солодкі почування, – сказав Павлусь. – Це не дядина, а нишпорка! Винишпорила таки тебе.
– Скажи, серце, Гаврилові, щоб більше не одмикав дверей і нікого не пускав сюди. Знаєш, я духом чую, цю мої тітки зараз оце довідаються та й не втерплять і зараз прилетять сюди за мною на днищах, бо вони обидві відьми. Вони вже давненько слідкують за мною, де не ступить моя нога. Кажуть мені, нібито я в останній час стала чудна, навіть чудернацька. А я собі тільки самостійна зроду й оригінальна, і хочу бути вольною, як пташка в лісі.
– Така достоту, як і я. Ненавиджу й я тих назиральників і духу їх не зношу! – сказав Павлусь.
– Колись як розсерджусь, то, без сорома казка, попроганяю з покоїв своїх тіточок та дядинок, – сказала Настуся.
– Попрогагяй їх ік дідьку! Я, бувши тобою, давно б витурлив їх просто таки стусанами та потилишниками, а то й ломакою, – сказав Павлусь.
Вони посідали одне проти одного й знов почали тиху розмову, почали направлять свою декадентську ліру на передніший тон кохання та мрій, виливати в роблених, але штучних словах свої палкі почування, добираючи їх, неначе гарус до взорів. І вони вже були добренько направили свою ліру. Ліра почала пригравати. Коли це знов раптом задзеленькало в прихожій.
– Їй-богу, це прибігла котрась із моїх тіточок! – сказала Настуся, – або тітка Маня, або тітка Софа, або й обидві вкупі, бо хтось дуже здорово шарпнув за дріт, як шарпають тільки вони. Як зараз стукатиме в двері зонтиком або лупитиме кулаком, а може й коліном, то це безперечно вони, мої поліціянти. Цеж твоя дядина вже подала їм звісточку, де це я знаходжусь.
– Я звелів Гаврилові нікому не одчинять, – тихо обізвавсь Павлусь.
– І добре зробив, – сказала пошепки Настуся.
В прихожій й справді дзеленькав дзвоник, ніби сказивсь, ніби його хто лупив ломакою, а він верещав, що було сили. Потім застукотіло в двері, неначе хто штурхав палицею, а потім загуркало кулаком.
– Це котрась тітка добувається до твоїх покоїв. Це вони вже напитали і хочуть спасати мене од якоїсь напасті та спокуси. Як лупцює! Це вже. певно, лупить не кулаками, а коліньми. Нехай там казяться! Нехай трохи побрикаються, то на голову буде легше, – шепотіла Настуся.
Вона встала, одчинила двері, стала в дверях, висолопила язика до прихожої, а далі «стругнула редьки» тіткам, поклавши палець на палець навхрест і стружучи пальцем, наче редьку.
Тітки довго стукотіли та торгали дверима, аж замок та засув дзижчав, а далі й перестали. Знов у покоях стало тихо, як в усі. Гаврило затаївся десь у куточку й ніби на той час замер.
– Тітки вважають на мене, як на божевільну, – сказала Настуся, пірнаючи в м'якім кріслі. – Нехай собі так думають. На здоров'ячко їм! Мені за це байдуже! Але мене бере злість, що вони встрявають та вмикуються не в своє діло.
Вже смеркало. Надворі сутеніло. В кутках покою стали чорні тіні стовпами. Високі дзеркала на мраморних консолях ніби потопали в меланхолічному сутінку. Широкі лиснючі позолочені рами картин та портретів ніби припали густим порохом. Три чималі давні портрети якихсь козацьких полковників, Павлусевих предків, у стародавніх темних рамах ніби заснувались чорним павутинням. В каміні дотлівали поліна та трусок і ледве жевріли в попелі. Жар жеврів і вряди-годи спахав на головешках.
– От вже смеркає ваш день і світає мій ранок, – сказав Павлусь Малинка. – І навіщо бог сотворив той непоетичний день, якесь погане сонце? Мій ранок саме оце починається. Це мій час поезії, забавок та веселощів. Саме добрий час постановити нам вічний спіл кохання. Настає поетична година! година мрій!