– Яка ти пишна в цьому фантастичному середньовіковому освітленні!
– Який ти гарний!
– На! – сказав Павлусь і тикнув їй в руки довгого ножа, – принеси мене на жертву, на приносини Діані та Афродиті!
– На! – сказала Настуся й сунула йому в руки ножиці вкупі з гребінцем. – Принось мене на жертву тільки собі, бо ти мій бог.
– А це навіщо така проза? Якийсь нікчемний гребінець? Це не символістична річ. Пхе! – сказав він і кинув гребінця в полум'я.
– Вибачай. Я так стурбована коханням, що гребінець здався мені списом. Мені забило памороки. Голова туманіє. Мені дух забиває. Я скаженію, я навіснію од кохання. – сказала вона. – Виймай мерщій своє серце й дай мені цей великоцінний подарунок. Як я бажаю побачити написану на йому твою любов, понюхать ті пахощі любові, котрими воно, певно, теперечки парує! Виймай швидше моє серце ножем!
– Ми подивимось, понюхаємо й проковтнемо; ти проковтнеш моє серце, а я твоє, – сказав він з запалом.
Настуся заметушилась, бо очевидячки вже позабувала модну заграничну символістичну мову і все збивалась з ролі на мову свійську, вселюдську.
– Твоє ж серце сире. Я… я сирого не зможу проковтнуть.
– Ми обіллємо наші серця лимоновим соком, неначе морську черепашку. І усолодимось цим олімпійським поживком невмирущих. Ми наштрикнемо їх на небесну шпичку обоє докупи й пришкваримо їх на оцьому вогні поетичної символістичної пожежі.
– Край же швидше мої груди! Я навіженію, я швидко збожеволію! – криконула вона й почала й справді розстібати свою кофту та виставлять свої груди.
«Цур дурної гавісної! Невже вона оце гадає й думає, шо я справді патратиму її й себе, неначе заколоте порося?» – подумав Павлусь, а потім голосно сказав. – Pardon, мила Настусю! Ти, очевидячки, вже давно з Парижа. Ти вже спростилась от тут у глушині. Ти забула вже модну мову символістики, – промовив Павлусь, прочитавши на її божевільних очах, на її виду справдешню наважливість викраять серце з грудей.
Настусі стало ніяково. Вона спустила очі додолу, неначе школяр-провинник, їй стало сором.
– Твоя правда, мій милий, мій чарівний. Я одстала од моди, од віку, од прогресу. В цьому вовчому дохлому закутку хоч-не-хоч, то одстанеш, стаєш такою, як усе тутешнє плебейське громадянство.
Він притулив ножа до її серця, потім до свого й передав його Настусі. Настуся притулила ножа до його серця, потім до свого й вернула йому.
– Поміняймось символами! – сказав він тихим, тихим голосом.
– Поміняймось і будемо од цього часу носити їх коло свого серця. Еге, так? – сказала вона солоденьким голосом.
– Візьми мій символ просто з мого самісінького серця! – сказав він.
Павлусь розстебнув жилетку й одчикнув ножицями ліву половину своєї синьої жилетки.
– Висока ідея мрій! Ти даєш мені пахощі свого пишного тіла, – промовила вона.
І Настуся розстебнулась і одшматувала ножем ліве погруддя своєї кофти.
– На частку мене самої й люби мене по віки вічні. Вони помінялись символами, понюхали, поцілували в притулили їх до гарячих видів, до очей, до лобів.
Вони довго тулили, нюхали, лизали – й раювали!..
– Я пришию твою жилетку до оцієї обчикриженої кофти й буду носити, і буду почувать тебе коло мого серця, – мовила вона.
– І я пришию шматок твоєї юбки до своєї жилетки й буду носити навіть при людях, не побоюся смішків, спатиму в ній, щоб ти й у сні дихала своїм духом через юбку на мене. Це наші святощі! – сказав він.
– Це на нас будуть латки Будди, ті, що й досі їх нашивають на шовкових ризах благочестиві жерці Будди, – казала вона. – Одкрай мені ще пасмо твого пахучого волосся. Я покладу його в свій альбом і нюхатиму твій дух і сховаю в будуарі, щоб тобою пропахався й мій будуар.
І він одкраяв для неї пасмо свого волосся й подав їй, потім ще одкраяв шматок підтяжки й подав їй.
Вона поцілувала й раювала. І вона одтяла ножицями пасмо своєї коси й подала йому. Він поцілував і раював.
– А ти одкрай мені шматочок своєї панчохи, щоб вкинути твій рожевий дух у мій портсигар, щоб я курив твою любов.
І вона сміливо закотила поділ, одкраяла шматок панчохи й подала йому.
Він поцілував, посмоктав і вклав у свій портсигар.
Він раював. Він став рожевий!
Вона раювала. Вона стала блакитна!
Він ще дужче раював, дивлячись на неї. Він став перістий!
Вона ще дужче раювала. Вона стала ряба. Вона стала пахучою веброю африканського гарячого сонця; вона стала пахучою рябою куркою в небесній блакиті на острішку загати. Її любов пишалась, як собака в човні.
Їх кохання сяяло на всю світлицю усіма кольорами північного сяєва.
Їх любов міняла кольори, перебрала усі кольори веселки.
Їх любов стала ряба й смугнаста!
Кольори їх кохання згодом злились докупи: їх веселчана любов стала біла, неначе промінь сонця.
Їх любов стала жвавою оліндерською теличкою. Вона була ряба, періста й знов ставала біла, неначе усі сім проміннів веселки зливались докупи, то знов мінялись, ніби грали в хрещика, як пишне північне сяєво над Сибіром.
– Де ж буде наш перший поцілунок? – спитала вона згодом.
– На Монблані або на Монт-Розі в Швейцарії, високо, аж у хмарах! – сказав він.
– Коли ж це буде? Папа казав, що не швидко поїде за границю, бо мама розтринькала всі гроші.
– На Лисій горі над Дніпром, – обізвався він.
– Далеко, дуже далеко! – сказала вона.
– На Владимирській горі над Дніпром, коло Владимирового пам'ятника. Поезія! Дніпро! Височінь! Високо й поетично!
– Боюсь трохи за свою репутацію.
– На Соломенці, на шпилі, – сказав він, – все-таки ближче до неба, ще й під гаєм. Поезія!
– Добре! Там будемо на одшибі. Коли ж? – спитала вона. – В маї?
– О, до мая дуже довго. Я вмру од кохання до мая. Тепер ще тільки осінь і листопад. Але ж тепер саме май за екватором у Капштаді й Трансваалі. Цього з нас доволі. Ми з Соломенки нюхатимемо й бачитимемо африканський май. Почування здалеки! Яка поезія! Май здалеки, а близько мрійний або й справдешній поетичний туманець та імла на Соломенці, – сказала вона.
– Імла – це символ нашої мрійної любові. Так вже обридли в книжках романи в маї. Це щось дуже вже старомодне. Наша любов вогка й мокра, – сказав він.
– Наша любов дуже вогка, в густому тумані. Як оригінально й ново!
– Наша любов вогка! Наша любов – любов амфібій. Правда, це нова нечувана ідея, нечувана любов?
– І я лучче люблю вогку любов. Я вийду до тебе на самісіньке пилипівчане пущення під ліс на Соломенський шпиль. Там нас ніхто не побачить, ні одна тітка не зоритиме злим очком на нас; дядини та усякі зовиці-сестриці не побачать нас.
– Там ми зіллємось у хмарах мрій та в олімпійському тумані в першому поцілунку.
– Оригінально! дивно й дивовижно! – аж крикнула вона й заплескала в долоні.
– Виїду перед вечором на пущення й ждатиму там тебе в вогкому тумані, ніби на версі поетичного Монблана, – сказав він.
– Любов наша не суха, а мокра! Це пишно! Це дивно!
– А тим часом незабаром настане мій поетичний південь ночі. Мені вже час виходити з дому. Вже заворушився поетичний світ мари, русалок та привидів. Мені час обідати в ресторані з уланами офіцерами. Чи ти пак знаєш, чого це я сьогодні так заспав? Скажу тобі по секрету: я вчора був у Трансваалі, хотів битись з бурами й забрать золоті копальні. В мене грошей катма.
– І я заспала! Я спіритка й маю єднання з духами. В мене вчора ввечері була з візитом моя небіжка бабуся й не дала мені гаразд виспатись уночі. Вже лягома мій папа вийшов з кабінету, а бабуся йде за ним слідком, дивиться на мене, певно, щось хотіла мені сказать, але вернулась назад. Я лягла спати. Лампадка блимає перед образами. А бабуся загляне в двері та й знов сховається. Заглядала, заглядала й не дала мені гаразд виспатись, – сказала Настуся. – Прощай, серце! І тобі вже час іти з дому.
І вона, ніби попечена любов'ю, з виразками солоднечі в серці, крутнулась двічі на п'яті, переплигнула через поріг щастя з грацією, жваво, швидко, неначе кізочка через перелаз, і полетіла на крилах щастя додому.
III
Настуся прибігла додому, ніби в якомусь чаду. Вона була знервована. Все делікатне її тіло ніби трусилось. В душі ніби дзвеніли й лунали якісь дивні мелодії. Перший раз на віку вона закохалась щиро, закохалась без міри. Любов пойняла її, як весняне повіддя поймає луки та луги. Вона пила, захлиналась і не могла напитись того нового для неї щастя. Її батько, багатий український дідич Петро Михайлович Самусь, вже проспався по обіді, сидів за столом і допивав останній стакан чаю. Він був вже літній чоловік, високий, широкоплечий, русявий, кругловидий та повновидий, з веселим осміхом на повних устах, з веселим поглядом ясних очей. На голові й на пелехатих вусах тільки подекуди лисніли ніби срібні ниточки.