Без пуття – Iван Нечуй-Левицький

– Ти, Настусю, з мамою зобижаєтесь скрізь і в усьому, – часто було каже до їх батько, розсердившись на їх ремствування на людей за обиду. – Ви обидві маєте ніби попечену вроду: чи хто дихне на вас, чи хто скаже якесь неприємне вам слово, а вас вже корчать корчі. Ви обидві безщасні люде, якісь мучениці своєї хоробливої вдачі. Чи не декадентки ви часом? або чи не психопатки ви самолюбства?..

В Настусі серце ще трохи нило, як ниє болячка, котра вже гоїться, але й трохи болить, трохи свербить.

– Ой обридло мені тут жити! Ой не видержу! Усі мене кривдять, усі мені говорять за щось докори. І тато зобижав завжди маму, все казав, що мама дбає не для дому, а більше з дому, і мене кривдять і дядини й усякі кузинки.

– Одна ти, моя мамо, любила мене щиро, любила мене з моїми вразливими нервами, з моїми ледачими вередами, як кажуть тітки; любила без міри, без кінця…

І Настуся підвела голову й зирнула на материн портрет. Її небіжка мати, Поліна Павлівна, виглядала з широких позолочених рам, дуже штучно вироблених, неначе жива. Настуся була схожа на неї, як одна крапля води схожа на другу. Гарне та пишне, саме в цвіту краси й здоров'я, ніби дивилось живими гострими карими очима материне довгобразе, з широким закругленим білим чолом лице, з чорними густими різкими бровами, з випнутими устами, з завзяттям у гострих очах. Настуся встала, стала перед портретом і втупила свої очі в материн вид, ніби не могла надивитись на його. Мати гордовито дивилась на неї зверху, ніби давала дочці своїм видом взірець непохитної завзятості та самостійності.

– Ти одна на світі мене любила щиро, до саможертви. Ти не спала цілі ночі, коли я малою була слаба; один мій кашель зривав тебе з ліжка, щоб полегшить мої страждання; ти бігла до мене, стояла надо мною цілі години й очей не зводила з мене, доки я не засипала.

Настуся одійшла од портрета й пішла через ясно освітлений салон, через татів кабінет, почала ходить, похиливши голову.

Картини минувших дитячих літ заворушились у пам'яті, встали, як живі. Настуся ніби вгляділа їх наново в цьому самому салоні, вгляділа тісні рядки матерів та гувернанток, котрі сиділи стіснені попід стінами, неначе снопи в стіжку, стіснені щільними верствами. От вона виступає, вбрана за фею-царицю, в фантастичному білому куценькому вбранні, в оксамитовій малиновій корсетці, в фантастичній червоній шапочці, з рожами на плечах і на грудях. От вона стає в танець з дітьми, усі дивляться на неї, усі хвалять…

– Тричі дякую тобі, мамо! Ти мене так любила, що поклялась і побожилась не посилати мене ні до гімназії, ні давати в Інститут, а вчити дома. Я не зазнала труднації науки, не зазнала лиха вдосвіта вставать та хапком бігти бігцем до школи.

Настуся ходила вздовж ясно освітлених покоїв і ніби бачила на очі юрбу веселих дітей та гостей, бачила й своїх давніх вчительок, і свою дорогу маму, бачила всю тодішню обставу в покоях, ніби на свої очі. Усе пригадалось, усе стало перед її очима, ніби живе, ніби воно ворушилось.

Сон не брав Настусі, їй здалося чогось, ніби вона когось сподівається до себе, чи гостей, чи тата з клуба. Хтось несподівано задзеленькав у прихожій в дзвоник дуже здорово й якось з нетерплячкою, неначе дзвоник закричав: «Одчиняй зараз, бо маю діло! Одчиняй швидше, бо ще й вилаю, як задляєшся хоч на одну мить!» Настуся аж жахнулась, ніби хто затуркав їй над самісіньким вухом. А дзвоник ніби лящав та верещав, неначе малий опецьок, як зла мати часом стьобає його дубцем.

«Ой лишечко! Це ж котрась тітка. Тільки злі тітки так нервово та з нетерплячкою сіпають за дріт. Ану, чи почне далі лелущить та гупати кулаком у двері», – подумала Настуся, стоячи серед зали.

Доки Петро добіг до прихожої, і справді почувся стукіт кулаком у двері, неначе закалатало калатайло на шиї в вола.

«Це істинно котрась тітка. Впізнаю тітчине калатайло. Чого це вона мені накалатає? Це, певно, тітки вже дізналися од Павлусевої дядини, що я оце недавнечко була в Павлуся. Вже котрась сурганиться мене напутювать та лаяти».

І справді в залу похапцем вбігли Настусині тітки: тітка Маня та тітка Софа, обидві в чорнім убранні, високі, сухорляві й смугляві з лиця, неначе в залу вскочили дві циганки.

«Вони обидві! Я вгадала. Дві циганки, тільки без решет та підситків на спині та без веретен», – подумала Настуся й почутила, що її вже бере злість.

– Ти, серце Настусю, дома? – крикнула тітка Маня, привітавшись з Настусею.

– Хвалить бога, ти дома! – крикнула й собі тітка Софа. – А ми оце вже вдруге забігаємо до тебе. Питали й довідались, що ти десь вийшла й зникла.

– Дурнісінько турбувалися та клопотались. Як бачите, я вдома. Ходила, світом нудила та й вернулась. Прошу сідати!

Тітки посідали на канапі проти небоги й витріщили на неї очі.

«Що ж це вони ворожитимуть мені, оці циганки? Вони вже безперечно відомі тому, де це я недавнечко була, з ким балакала», – подумала Настуся.

– А нам слуги оце сказали, що ти, серце Настусю, за чаєм полаялась з татом, за щось змагаючись, та настромила на голову шапочку та й майнула па вулицю. Ми оце вдвох никали по вулицях поблизу, шукали тебе, питали за тебе. А ти, хвалить бога, вернулась, – сказала тітка Маня.

– Вигулькнула таки, хвалить бога, неначе з води, і не втопилась, – додала тітка Софа.

– Як бачите, і не втопилась, хоч і потопала, кажучи по-вашому, – обізвалась Настуся.

Обидві тітки в останній час вважливо слідкували та назирали за Настусею, бо вже примічали в неї деякі прикмети психічного неладу. Вони страхалися, щоб Настуся часом не заподіяла собі якогось лиха або не запагубила себе на який спосіб.

– Але, серце Настусю, чого це ти стала така бліда, аж біла, неначе крейда! – крикнула тітка Маня.

– А очі в тебе сухі та аж горять, неначе в пропасниці. Ти страшенно чогось змінилася! – аж криконула Софа і підвелася й випростала свій сухорлявий стан з дива.

– Та я, певно, й передніше була така, та тільки ви не придивились гаразд, бо вже не добачаєте очима на старості літ, – сказала Настуся й одвернула вид од тіток набік.

– Ні, моя кохана! Я це вперше прикмітила таку зміну в тебе. Ти слаба! Ти чимсь занедужала, та тільки й сама гаразд не тямиш, – сказала тітка Маня й узяла Настусю за руку.

– В тебе, бачу, руки сухі й гарячі, як жар. Треба б покликать доктора. А татові й байдуже! Кинув тутечки тебе саму, як билинку в полі, – промовила тітка Маня.

– Боже мій! В тебе, бачу, голова аж горить. Чоло гаряче, неначе розпечене, і якесь сухе, – бідкалась тітка Софа, лапаючи долонею Настусю за чоло. – Може, ти оце десь застудилася, вештаючись по вулицях в легенькому вбранні, в вітром підбитій удяганці. Роздягнися, серце, та зараз ляж на ліжко.

– Навіщо! Це гаразд! Я здоровісінька, як і ви обидві. Щоб ви сказали, якби я до вас причепилась та сказала: роздягайтеся зараз обидві та лягайте на ліжко в постіль, – одказала Настуся й якось чудно зареготалася якимсь сухим злим сміхом.

– Ой, не пойму тобі віри зроду! І не запевняй, і не божись. І не присягайся. В тебе вид змінивсь і якось погано змінився, ніби осунувсь. Ой серце небого! Береженого й бог береже. А ти таки не гаразд стережешся. Не бігай, серце, не ганяй по вулицях, та ще й сама. Ти ж, серце Настусю, не панич, а панна.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: