– Простіть мене, мамо, раз, і другий, і третій!
– Нехай тобі бог простить, і я тебе прощаю, – обізвалась солоденьким голосом Параска, ще й губи запишала.
Марина пішла до церкви, а Параска слідком за нею. Протовпилась до царських врат, де Петро засвічував ставники перед образами, і пошепки, сливе нишком сказала йому:
– Перекажи батюшці, що Марина вже вернулась до мене в хату, попрощалась зо мною тричі й перепросила мене. Оце я її вже приборкала; може, вже не так брикатиме та настиратиметься. Попроси батюшку, нехай тепер дадуть їй причастя. Отаке лихо мені. Петре! Палажка Солов'їха кусає мене з одного боку через улицю, неначе ґедзь, а невістка гризе мене в хаті з другого боку. Обстали й обсіли мене вороги навкруги. Палажчина невістка носить синяки од Палажки, а мені, мабуть, незабаром таки доведеться носить синяки од невістки.
– А все-таки сталось по-твоєму: твоє цвіте, а її в'яне, – сказав Петро й осміхнувсь, а баба й собі осміхнулась на радощах, бо вже повеселішала.
– Тепер вже «моє зверху, а її – насподі», «моє цвіте, а її в'яне», як приказують люде. Отак воно й повинно буть, бо я старша в хаті, а не діти.
1908 року