Гастролі – Iван Нечуй-Левицький

– Мені вибачте: не сяду за карти, бо треба поспішати на вокзал. Надходе вечір. Треба хапатись, щоб вийти назустріч вечірньому поїздові, – одмагавсь Николаідос.

– Та вже на цей випадок поминіть ви поїзд та сідайте за карти, – припрошував господар.

– Коли ж в мене помічник геть-то цупкий на вдачу, лайливий, ще й до того викажчик. Викаже псяюха і зараз подасть звістку до Києва, що я одмикую од служби, бо він сам моститься на моє місце, – одмагався Николаідос.

Але ніби якась непереможна й непоборна сила тягла його й манила під гіллясту яблуню в затишок та холодок, де на зеленому столі валялась в безладді принадна спокуса. Карти, неначе русалки, манили його в той зелений закуток.

– Ет! Раз родила мати, – раз і пропадати! За всі голови! Ходім! Може, одіграюся хоч трохи, – сказав Николаідос щиро народною мовою, котру він ще змалку перейняв од українських селян, хоч потім згодом і занедбав потроху в військовій службі.

І вони знов потяглися під чарівну яблуню, неначе їх манили звідтіль зеленоокі русалки або принаджували співучі гарні сирени надзвичайно чарівними співами.

Посідавши кругом стола, вони позапалювали папіроси. Хазяїн подав Николаідосові цигару, бо знав, що він любе цигари й куре їх залюбки. Блакитний димок повивсь поміж гіллям яблуні й неначе заплутався в зеленому листі. Незабаром вийшла й Софія Леонівна, так само з папіроскою в губах. Вона зорила очима, неначе здалеки кмітила, де б було догідніше й приємніше сісти.

– Софіє Леонівно! – гукнув Николаідос приємним баритоном. – Сідайте коло мене: може, ви заманите до мене талан та щастя.

Він мерщій схопивсь з місця, приставив побіч себе стільця, прискочив до неї, вхопив її під руку й сливе силою посадив коло себе на стільці. Господиня почутила, що він на ході надто вже стис її повну ситу руку своєю сухорлявою рукою ще й наче пригорнув щільно до себе.

– Отак буде гаразд! Гратимемо вдвох вкупі. Або мій, або ваш талан сприятиме. Може, нам на цей раз пощастить, то й обчикрижимо отих наших супротивників. А треба б доконче цих ворогів подоліти, забрать у полон і запагубить їх на віки вічні, – промовив веселий грек, вмощуючись на стільці та щільно присовуючи свій стілець до сусіди й черкаючись об неї ліктем.

– Це ви вже стали в спілці супряжичами, чи що? – спитав артист.

– А! – аж цмакнув Николаідос згодом, скінчивши робер. – Час їхать на вокзал. Отой помічник трохи бентеже мене, признаться по правді.

– Та киньте ви того помічника! Оце! Мабуть, він дався вам взнаки, – сказала Софія Леонівна.

– Добре вам отутечки сидіти, коли ви не залежитесь ні од кого, тільки од себе під цією гіллястою яблунькою. А мені доводиться коритись навіть отому своєму помічникові, бо от візьме та й доброхіть нашкоде мені, – сказав Николаідос, швиргаючи картою.

Вже надворі сутеніло, вже й смеркло, а вони сиділи під яблунею та все грали. Вже чорні тіні полягали під грушами, надворі поночіло. Софія Леонівна загадала наймичці принести світло. Коротенька петрівчана ніч пливла швиденько, неначе, бігла бігцем. Гості пили чай хапки, аж захлинались і все грали. І вже тоді, як почало зоряти, вони скінчили гру й повставали з-за столу.

– Ну, Флегонте Петровичу! Завтра не заспіть часом своїм артистичним звичаєм та не опізніться на поїзд, – сказав Николаідос на прощанні, виїжджаючи в одчинену браму. – Софіє Леонівно! Ви самі вивезіть свого артиста силоміць на вокзал, бо він все випручуватиметься та опинатиметься, – гукав він з повозки до Софії Леонівни.

– Добре! Я ладна й сама вивезти його на вокзал заздалегідь, – гукнула вона з високого ґанку.

III

Другого дня вранці Літошевський не заспав, схопився рано з ліжка й зрання почав укладаться в далеку дорогу. Софія Леонівна ще напередодні встигла похапцем дещо повкладать та убгати в чемодани. Це укладання було для неї не першинка. Наймит запріг коні заздалегідь і довгенько сновигав по дворі, сподіваючись виходу своїх панів. А пани чогось все длялись, все стягались. Вже вони випили чай, вже й поснідали. Флегонт Петрович закурив папіросу, вгніздивсь на турецькій софі. Йому дуже не бажалось рушать на вокзал. Він неначе обважнів, зам'якинившись од безробіття в цьому зеленому раї. Якийсь неясний смуток наполягав на його серце. Йому шкода було покидать свою чудову оселю та ще в такий пишний день; шкода було покидать і жінку. Невиразне передчування чогось недоброго стиха бентежило його душу. Ще ніколи так не хотілось йому виїжджати з дому на довгий час, як того ясного майського дня.

Софія Леонівна вскочила в кабінет, вже убрана в дорогу, з зонтиком у руці, така весела, така радісна, неначе вона не виряджала чоловіка з дому, а зострічала його після довгої мандрівки.

– От і розлігся! Неначе там поїзд тебе ждатиме. Рушаймо в дорогу, та мерщій! Вставай! Годі тобі байдики бити! Вже дванадцята година. Незабаром прикатає поїзд, – сказала Софія Леонівна.

Літошевський схопивсь, надів дорожнє парусинове пальто з відлогою од куряви, похапцем поцілував дітей і виліз на повозку, де вже сиділа Софія Леонівна. Він насилу натрапив місце на повозці, куди б можна було уткнуть ноги поміж пакунками. Повозка була таки добре навантажена усякою вантагою, потрібною в мандрівці артистів. Вони рушили з двора. Літошевський з греблі ще раз окинув оком свою оселю, і смуток знов спав на його серце якось несамохіть: він пересвідчивсь, що його жінка загониста в усьому, дізнавсь, що вона загониста і в почуваннях… І вже не дуже-то йняв їй віри. З якимсь невиразним неспокоєм в душі він тепереньки покидав її саму в господі на довгий час.

На вокзал вони прикатали ще зарані. Маврикій Павлович Николаідос вибіг їм назустріч аж на подвір'я, в червоному картузі, в блискучих погонах. Червоний картузик надзвичайно приставав до його здорових темних та блискучих очей. Він багацько покращав у своєму службеному офіціальному убранні.

Николаідос поміг Софії Леонівні злізти з повозки, вхопивши її під пахву. І легенько ніби поставив її під густі молоді акації, що понависали гіллям у дворі вокзалу. Потім всмішки він ухопив під пахву й Літошевського й, ніби аж стогнучи, буцімто він підвередивсь од напруження, поміг і Літошевському злізти додолу.

– Ого-го! Ваги в вас на селі таки чимало побільшало! Трохи я не підвередивсь, – заговорив з жартом Николаідос, лапаючи його за сите плече на ході.

– От як доведеться тьопаться по усяких небитих шляхах та на чортопхайках, то, мабуть, швидко схудну, – сказав Літошевський, поправляючи шкуратяний пас з саквояжиком на плечі.

– От і добре, що ви зарані прикатали на вокзал: трохи розважу себе в цій глушині на полі. Вип'ємо пива та тим часом побалакаємо трохи, – сказав Николаідос.

І при тих словах він ухопив Софію Леонівну під пахву й хутенько наче поніс її по сходах у двері вокзалу.

– Ви мене не ведете, а ніби несете вгору; який ви дужий! – сказала вона на ході.

– Я б вас виніс на руках вгору аж на горище, аж на покрівлю, – сказав Николаідос і з нахабністю притис її руку до себе.

Ця нахабність дуже сподобалась Софії Леонівні.

– Ну, на горище я б не полізла з вами, а на покрівлю й потім; це в вас, певно, поетичне побільшання.

В залі першого класу було порожнісінько. Ще був ранній час. Тільки електричний дзвоник дзеленькав безперестанку й порушав пануючу мертвоту та тишу на вокзалі, та в дворі на густих акаціях цвірінькала сила горобців.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: