Гастролі – Iван Нечуй-Левицький

Літошевський кинув очима вгору на густий лист яблуні, свіжий та зелений, на лиснючий лист груш на зеленій спадистій горі за Россю, потім зиркнув на свою жінку на її очі, що аж бризкали промінням, і важко зітхнув. Пробувши довгий час на вольній волі, він замякинився й навіть трохи розледащів. Він згадав, що завтра вранці треба буде покинуть цей садок і холодок, покинути оселю, одлучиться на довгий час од жінки й дітей. І несподівано смуток спав на його серце, неначе вранішня імла на садки та верби. Він грав невважливе, все помилявся. Щось неприємне неначе закрадалось до його десь з якогось закутка, з затишного куточка, неначе чигало на його десь з-за кущів. Самий садок для його очей неначе збляк і потемнішав.

Зате ж усім іншим грачам було дуже весело за столом в затінку од зеленого гілля та в холодку: після важкої нудьги в глушині гостям було приємно й весело в товаристві. Майське чудове небо, пишний гарячий день, зелене гілля яблунь та груш – все це несамохіть приємно ворушило нерви, наводило веселу направу на душу кожного. А дрібне щебетання пташок та вряди-годи цівкання та тьохкання соловейків в кущах, неначе музики, пригравало до пишної обстави й ще більше наддавало веселості. Був май надворі, був май і в душі кожного. Різкі голоси птаства зачіпали й ворушили нерви, як різкі звуки арфи.

Незабаром і за столом почалось мугикання та тихі приспівки. Сухорлявий молодий судовик затяг тенорцем якоїсь пісеньки. Гладкий доктор пускав низовим басом якісь уривки з якоїсь невідомої арії. Пузатий мировий неначе заквакав по-жаб'ячій: «Диб-диб на село; кив-морг на його!». Смуток Літошевського швидко стишився під впливом майського дня. Літошевський, падковитий до співів, і сам незчувся, як затяг уривки арії з Ріголетто. Софія Леонівна, витріщивши очі на Николаідоса, і собі почутила майське натхнення й тихенько завела якоїсь пісеньки. Стіл під яблунею ніби й собі одгукнувся на пташине щебетання з гілля, ніби його луна. Ці два хори ніби перегукувались в гіллі.

В мочарах по потічку та десь у Росі вряди-годи квакали жаби. Гості од веселої направи то мугикали, то гупали, то пищали, то ніби квакали, хто низовим басом, а хто тенорцем. На вулиці на шляху здавалось здалеки, що там десь в гущавині ніби розпочинають квакать та рипіть жаби на негоду усякими голосами або ніби в театрі музики починають направлять перед гранням свої скрипки та контрабаси, і бренькають, і скриплять, і риплять. Посеред того чудного скрипіння вряди-годи гупав, ніби бубон, низький бас-октава гладкого доктора.

Софія Леонівна тоненько приспівувала й усе пильно придивлялась до Николаідоса. Вона ловила його швидке зиркання на неї. І ті здорові, сливе чорні очі ніби запалювали її серце. Вона вгадувала в йому гарячий пал серця, що дуже припадав до її почутливої вдачі. В неї почали помаленьку ворушиться думки та гадки, щоб зараз після од'їзду чоловіка розпочать з Николаідосом роман, і роман не абиякий, а повний пригод, повний кохання без краю, без впину.

«Як би йому натякнуть за це? Як би йому дати знать? Треба якось добирать способу, покористувавшись випадком…» – йшла в неї думка разом з її тоненьким співом.

Николаідос одвів очі од карт і зирнув на Софію Леонівну. Вона почутила, що він неначе впік її поглядом у самісіньке серце, осміхнулась і блиснула білими зубами.

Николаідос і собі осміхнувсь до неї. Його червоні повні уста неначе розсунули густі чорні вуса й блиснули з-під усів червонястими різкими фарбами.

«Палкі очі, певно, гарячі й уста. Ці уста осміхнулись до мене, задля мене, в одповідь мені… Я давненько примічаю, що він до мене не дуже байдужий… А може, то його грубенькі солдатські жарти? Треба доконче покористуватися чоловіковими гастролями. Гастролі, мабуть, будуть довгенькі. Може, я нап'юсь щастя, вп'юсь досхочу коханням… А яке кохання обіцяє його палка східна вдача!»

Софія Леонівна спустила віка й вії, задумалась і легесенько зітхнула. Золоті надії замиготіли в неї в серці. Вона сливе пересвідчилась, що ті надії можуть от-от незабаром справдиться, як приємні сни.

І їй несподівано заманулось, щоб чоловік мерщій виїжджав з оселі, хоч би й зараз устав з-за столу й їхав собі кудись далеко, або щоб зник кудись з оселі, хоч би тамечки на місці крізь землю пішов, і щоб вони зостались тільки вдвох з Николаідосом під цією гіллястою грушею в захисті густого листя та гілок од усіх людей.

Вже сонце давно звернуло з півдня. Сріблясте вранішнє проміння сонця змінилось на жовто-золотисте. Це був знак, що вже сонце звернуло з півдня й повернуло на вечірній пруг. А гості все грали в карти. Вони були б ладні грать і до ночі, але Літошевський нагадав жінці, що вже час обідать. Софія Леонівна почимчикувала до покоїв і трохи згодом вийшла й запросила гостей на обід. Гості одмагались, бо вони вже вдома пообідали. Але господиня по звичайності все запрошувала й навіть намагалась.

– Але ж ми несподівано зайшли до вас на карти, – обізвавсь доктор. – Певно, ви не встигли наготувать поживку на стільки ротів. Ми вас об'їмо, а ви через нас будете голодні.

– Ну, ви завсігди нас не скривдите. Я завсігди по містах, де чоловік співав в опері, готувала на обід зо дві, зо три зайві порції або ще й зайвий якийсь приварок, якусь зайву потраву, бо, бачте, в чималих містах та ще й до артиста доконечно сливе щодня візьме та й ненароком заскоче якийсь гість і потрапе, може й зумисне, саме на обід. І тепер на селі я звикла держатись цього міського звичаю: в мене готували дещо й зайве, – сказала господиня.

Вона й справді в містах щодня готувала на обід зайвий поживок, бо принадила до себе студентів та усяких молодих паничиків. Ці молоді хлопці дізнались за її звичай і по черзі забігали до неї на дармовий обід та випивачку по два або й по три рази на тиждень.

– Коли ви вже вдома пообідали, то в нас пополуднуєте, бо в артистів обід тоді, коли звичайно в людей буває вечеря, та ще й пізня, – сказав хазяїн.

– В мене коли було ніхто не нагодиться на обід, то за те мої два коти вже бенкетують. Та й тепер, коли ви не схочете обідати, то зайвий поживок споживуть мої котяки, – сказала в жарт господиня.

– Невже ваші котяки такі ненажерливі, що справляться за чоловіка? – спитав у жарт мировий.

– Атож! – сказала господиня. – Вони вдвох споживуть їжі стільки, скільки ви один.

– Признатись, я до цього часу не знав, що сума з двох котів рівняється одному мировому, – сказав мировий і зареготавсь на ввесь садок.

– Цікаво знати, з скількох котів сума рівнялась би мені? – спитав доктор.

– Мабуть, і двох котів на вас не вистаче, бо черевані вживають їжі дуже мало, – обізвався хазяїн.

Хазяйка запросила гостей до покоїв. Стіл аж захряс під закусками та усякими наїдками та напоями. Пляшки з чудовою горілкою, з винами та лікерами тяглись рядком од краю до краю стола. На столі, неначе якимсь чудом, були навіть збитки, звичайні в артистів, навіть щоденні. Гості, хоч вже й пообідали, але накинулись з жадобою вдруге на смачний обід і допались до потрав, наче голодні вовки до вівці. Николаідос їв за двох, аж за вухами лящало, і все запивав кожну потраву добрим вином або наливкою. Гості їли хапком, якось нервово, бо їм хотілося швидше знов сісти за карти: вони тернули так, що й рісочки на столі не зосталось, і сільські шлунки та кендюхи без вади спромоглись перетравить два тривні обіди за день. По обіді хазяїн знов запросив гостей сісти за карти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: