Поховали Ганну саме коло її свекрухи Хомихи. Швидко заросла могила травою та чебрецем. Забули про їх горе швидко навiть близькi сусiди. На могилках пасуться вiвцi з ягнятами та часом вибрикують малi пастушки, граючи на сопiлках. Кругом кладовища – то зеленiє жито, аж очi бере в себе, то шумить золотим колосом пшениця. А влiтку, у жнива там чути пiсню безталанного женця, що заробляє шостий снiп, поливаючи потом та слiзьми чужу ниву. I спокiйнiше, й лучче безталанним пiд землею лежати та землю держати, нiж було жити й горювати на землi…
З того часу не збирались на вечорницi у Марининiй хатi. Замовкли там веселi спiви дiвочi, жарти парубочi; не вигравали там троїстi музики, не цвiли чорнобривцями чорнявi хлопцi, не сяли зорями молодi дiвчата. У хмарнi осiннi та зимовi днi стояли там дiди по кутках, дрiмав кiт на печi, сумували стiни i плакали вiкна, а з ранку до вечора хурчало Маринине веретено. I не раз, було, як гуде холодний вiтер, порощить крупами, замiтає дорогу снiгом i дзвiн сумно гуде понад селом, по долинi, увечерi в суботу Марина йде до церкви одним одна по цвинтарi, неначе тiнь якогось мерця.
В церквi тiльки пiп та дяк. Тихо свiтяться свiчки перед новим, гарним iконостасом. Маленька лампадка освiчує, як живе, чудове лице святої Варвари з довгими косами. А зверху на iконостасi пiд золотим хрестом стоять навколiшки два янголики, як два маленькi кучерявi хлопчики, поскладавши ручки. Один неначе задумався, похиливши кучеряву голову, а другий неначе осмiхається, дивлячись вгору.
Марина стоїть в темному бабинцi, молиться, б'є поклони та придивляється до святої Варвари, до святих янголят. I сама вона, було, незчується й не зоглядиться, як перескочить її думка з молитви на якiсь чудовi кучерi, на якесь личко хороше… На Варварi квiтки червонi, а коси по плечах. А Марина, i не думаючи, згадає свою дiвочу красу, свою довгу косу. I полетять її думки десь далеко; забуде вона, що стоїть у церквi, згадає вона тi ночi яснi, веснянi, тi вишнi та верби… як її серце цвiло калиною, i як вона побачила вперше Василя, i як говорила з його сином Iваном, молодим, чорнявим. Чує Марина, як через сон, святi пiснi, а на думку її навертаються тi чудовi пiснi, котрими вона виливала, виспiвувала свою любов, своє кохання i своє безталання. Встають перед її очима веселi вечорницi, тi спiви, жарти, троїстi музики. Брязне паламар ключами, а Марина тодi опам'ятається, тодi прокидається i згадує, що їй неначе снився якийсь чудовий сон…
"Господи милосердний! – думає було Марина. – Це ж мене, мабуть, нечистий спокушає, наводить на мене грiшнi думки". I одхрещувалась, i одмолювалась, i одпльовувалась Марина од нечистого…
А тим часом марнiє Маринине лице, линяють чорнi брови. Перестали молодi хлопцi моргати на Марину. Приходить час та пора; серце застигає й засипає, якось холоднiшає. Не так часто згадує вона про веселi лiта молодi, про очi яснi, брови чорнi. Сидить Марина за гребенем, накручує хлiб пучками та веретеном, а думки бiльше й частiше навертаються про Ганнине життя нещасливе, про ту пустку-хатину, де тепер зарiс двiр високим чорнобилем та кропивою, де широколистий лопух повиростав на призьбi й заглядав листом та реп'яхами в повибиванi вiкна, де в печi i на печi хазяйнують галки та ластiвки. Тiльки, було, як заспiває пiсню про кохання козака молодого, дiвчини чорнобривої, десь глибоко в утихомиреному серцi засяє тепло й привiтно одно личко, однi милi очi – то личко Василеве, то очi сина його Iвася. Одного разу зайшла до Марини одна московка, не дуже й далека сусiда, що прийшла з Києва до своїх родичiв у гостi.
– Я не знаю, як ви тут живете на селах, – почала лепетати прихожа московка. – Щоб я так нудилася свiтом над цим гребенем що божого дня, щоб я собi крутила пучки! Нехай мене бог боронить! Ти ж, Марино, не панщанна, ти московка, вольна. Знялася б з мiсця i полетiла, як та птиця, куди тiльки душа забажає! В Києвi вибирай хазяїнiв, яких хоч! Сердита хазяйка – кидаю, невгодна – тiкаю; трапиться дурна – обдурюю. Вийдеш на базар, а там хазяйок бiльш, як наймичок. Робота в городi не робота, а гулянка. Спимо, доки сонце не пiдiйде високо; не знаємо нi поля, нi того полоття, нiтих жнив. Скрiзь весело!.. Кидай, Марино, це село, та мандруймо в Київ! Я тобi скрiзь дороги покажу, по всiх усюдах, а як хочеш, то й сама знайдеш.
Заворушилось серце в Марини, забажала її душа щастя, волi, веселостi. Схотiлось їй втекти од нудьги, смутку, од голодної та холодної смертi, од Ганниної недолi. I виглянула ще раз до неї доля, маком уквiтчана, барвiнком повита, весела, танцюриста, в червоному намистi.
– Пiду, – каже Марина, – втечу од лиха! Не з бiса й я хитра! Не дамся я тому лиху…
Пустила Марина людей в свою хату, що мала, спродала й помандрувала у Київ. Ввiйшла вона туди – iз того часу як потонула у глибокому днiпровому нутрi.
Минуло скiлькось рокiв. Чимало втекло води в Днiпрi.
У Києвi, на Подолi, опiвночi в шинку голосить не своїм голосом катеринка. Москалiв повний шинок, а серед їх, як вiтер, лiтає Марина, танцює-витанцьовує. Одежа на їй драна, коси вилiзли з-пiд хустки i телiпались пасмами, хустка злiзла на потилицю. Лице її зчорнiло, губи посинiли. Однi чорнi великi очi блискотiли якось чудно, неначе вночi у вовчицi. Москалi пiдхвалюють i присвистують та заливають її горiлкою.
VIII
Звалилась Марина на лавку, як мертва, i похилила голову на стiл… В одчинене вiкно повiяв з Днiпра тихий, теплий, як лiтепло, вiтрець, глянув на Марину ясний, повний мiсяць, глянули яснi зорi. Дивується мiсяць, не пiзнають зорi тiєї Марини, що ходила колись по вишневому садочку, з довгою чорною косою, в квiтках та стрiчках, що говорила з ними любi речi про свою косу, про свою красу, згадувала про свого милого.
Похилив мiцний сон її голову на стiл, на побитi пляшки, на розлиту смердючу горiлку, а теплий вiтрець обвiває її чорне спалене лице, запеченi синi губи так само, як колись обвiвав її свiже, рум'яне лице, її повнi червонi губи. I сниться Маринi сон, неначе вона йде нiби на базар з корзиною на руцi, з гори попiд Царським садом, на Хрещатик. Сонечко високо пiднялося на синьому небi; будинки блищать стiнами й вiкнами. На церкви, на стiни аж глянути не можна. Свiтло та блискучо! Пече її сонце вогнем, пiт заливає очi, лице, а вiтрець з-за Днiпра тихо обвiває її гаряче лице… Вже пiвдень, а на улицях тихо, нiхто не йде й не їде; тихо й сумно, як у глуху пiвнiч; тихо й сумно, неначе всi люди вимерли в мiстi. А сонце пече, проймає її аж у груди, проймає її всю, наскрiзь, як часом буває лiтом в гарячi жнива, саме серед дня… Коли дивиться Марина вниз, на Хрещатик, аж там не каменем улицi вимощенi, а росте по вулицях пшениця висока, густа-прегуста та зерниста, аж колос повгинався. Iде Марина нижче, скрiзь пшениця на улицях. Та густа ж, висока та чиста, як золота, пшениця стоїть тихо й колосом не колише. "Час пшеницю жати, -думає Марина, – а женцiв не видко: нiгде, нiгде нi живої душi! Стоїть пшениця, як сирота…" Пiдводить Маринi очi на Старий Київ. Сяє Софiя й Михайлiвське золотими верхами на синьому небi. А мiж ними i за ними все церкви та церкви, та все високi, з золотими верхами та хрестами, а дзвiницi високi аж пiдпирають синє небо золотими головами. I стоять тi церкви iк Софiї все в озиминi, в густих стиглих житах та пшеницях; коло Варвари стоять вони в яринi, в зелених просах та вiвсах, в бiлих блискучих, як срiбло, гречках, саме в цвiту, i в тих гречках, як в прозорiй водi, одбиваються золотi верхи, бiлi церкви… Йде Марина не тротуаром попiд будинками, а борозною; трава зелена, пахуча материнка, бiлий деревiй i всякi зiлля плутаються попiд ногами.
"Чи поле, чи город", – блиснула думка в Марини. Обернулась до високих будинкiв, глянула на тi великi шибки в вiкнах. А в вiкнах, як в дзеркалах, така ж пшениця густа й спiла, той же день, ясний, пекучий лiтнiй день. А через вiкна манячать поначiплюванi всякi квiтки й матерiї, всякий дорогий убiр. За ними знов видко пшеницi та пшеницi, а стрiчки, матерiї i квiтки були неначе розiсланi й розкиданi по густому колосовi, неначе мiж колосом зацвiли якiсь чудовi квiтки. I здається Маринi, що їй треба ту пшеницю жати. А сонце все пече та пече, духота душить, сохне в горлi, в ротi, в грудях… "Коли б водицi напитись, поки до роботи стати", – думає Марина.