Двi московки – Iван Нечуй-Левицький

Вийшла й матушка, простенька собi, середнiх лiт, розпитала Ганну й сама заплакала.

Недурно склалася приказка: "Мати порве пазуху, ховаючи для дiтей, а дiти порвуть пазуху, ховаючи од матерi".

Жалується Ганна Маринi на свого сина.

– То матерi його сторч – та в борщ, – каже Марина, – коли вiн таке пише. Не продавай хати, от що!

Зосталась Ганна в хатi, не пiшла в старцi. Та що ж з тiєї хати, коли там господарює лихо та недоля! Стара хата невкрита; стоїть, похилившись набiк, неначе од великого жалю. Двiр зарiс густою зеленою травою; не топче його хазяйська худоба та птиця. Стає оселя пусткою: на виводi гукають сичi вночi. Тiльки садочок розрiсся на волi! Три грушi вигнались повище хати, вкрили небогу широким густим гiллям. Поза хатою засiявся густий вишник. Перед вiкнами розкоренився широкий кущ бузку. Ганна любила сидiти на порозi та поглядати на широкий шлях. Їй здавалось, що тим шляхом колись прийде син до неї, бо тим самим шляхом колись прийшов до господи його батько, прийшла дорога доля Ганнина. Той шлях був дорогий задля неї, неначе на йому вона згубила i знайшла своє щастя… i знов колись знайде!

VII

Не прийшло до Ганни щастя тим великим, битим шляхом, тiльки вона виглядiла свої очi, виглядаючи. Небагато й рокiв минуло, а Ганна вже й постарiлась, бо в розкошi цвiте чоловiк, як квiтка, а в нуждi в'яне та сохне.

Почались холода, а на Ганнi кожух – латка на латцi. Вiтер дме через його, як через решето. На головi у неї не хустка, а шматок безквiтньої ганчiрки. Через старi шкарбани лiзе грязь. Блiда як смерть, худа, з запалими очима, бродить Ганна по смiтниках та збирає гнiй на топливо. Бодай ворог не дiждав грiтись таким топливом!

Сидить Ганна день i нiч на днищi, поодкручувала собi пучки, заробляючи черствий шматок хлiба, облитий слiзьми. I не раз, i не два траплялось, що в хатi не було нi дрiбка солi, нi сухаря.

– Ой горе моє тяжке, – жалується, було, Ганна Маринi. – Прийшла на мене старiсть та слабiсть. Насилу ноги мене носять, ледве володаю руками. Робити не здужаю. Отак, як бачиш! В хатi й голод, i холод. Висушили мене сльози, у грудях мене давить, голова морочиться, в очах менi жовто, куди не гляну. Як бачиш, остання на менi сорочка, та й та драна. Коли б уже господь змилувався надо мною, прийняв мене до себе. Чи повiриш? Так менi жити тяжко, що якби розступилась сира земля, пiшла б в землю живою.

Марина не покидала Ганни, помагала в роботi, годувала часом своїм хлiбом, одягала своєю одежею, розважала як могла.

– Вiзьми, Ганно, – було каже Марина, – не даю тобi, як старцевi. Повернеться син, заробите – оддасте.

А Ганнi й зосталося тiльки забрати торби та йти в старцi, простягати руку, просити хлiба.

– Пiшла б я i в старцi, – каже, було, Ганна, – та сором руку простягати, бо я не калiка. А люди скажуть: була колись молодою i не заробила нiчого на старiсть, i не придбала. Будуть люди хлiб давати й дорiкати разом, що я московка, не дбала, з москалями гуляла, до обiду спала. А чи я ж не робила, а чи ж я не горювала?

Ще й зима не минула, i снiг не розтав, надворi грязюка та холод. Немає в Ганни дрiбка солi, нема й хлiба. Треба йти на ярмарок, а чоботи зовсiм розлiзлись. Пiшла Ганна боса; ноги розчервонiлись, потерпли од холоду, здеревенiли. Смiються люди з Ганни та дорiкають:

– Навiщо, бабо, так заранi вбралась в червонi чоботи? Ще й до середохрестя далеко, а до великодня й не видко!

Прийшла Ганна з ярмарку, злягла й не встала.

Марина коло неї i день, i нiч…

Опiвночi смутно блищав каганець на столi, на перекинутому горнятi в Ганнинiй хатi. То притухав гнiт, i на йому насилу тлiла неначе синя вогнева горошина, то знов пiдiймав разом полум'я огневим язиком. Блисне каганець, i кiнець стола винирне смутна, задумана Марина. Знов блисне полум'я, знов виступить її широке чоло. з чорними бровами, з'явиться тоненький нiс, очi, закритi довгими, густими вiями. Потухає вогонь, смутна Марина знов увiходить помаленьку в темряву, зникають очi, зникають щоки; ледве мрiє бiле чоло та рука з засуканим рукавом десь неначе далеко. А в кутку, на полу, як блисне каганець, виходить, неначе з темної ночi, друга постать, страшна-страшенна! Спалив вогонь її лице, поїв її щоки, очi. Лице зчорнiло, неначе землею припало, на губах посiла смага, очi запали десь глибоко, нiс загострився, не добро вiщуючи… Лежить Ганна на старiй дрантинi, прикрита старою драною рядниною, не стогне й насилу дише… Коло неї на лавi череп'яний кухоль з водою – з одними лiками бiдному чоловiковi…

Марина ждала її смертi, бо на столi на поготовi лежало двi восковi свiчки.

Невеселу думу думала Марина, дивлячись на тi свiчi. Згадала вона свою минувшiсть i ненароком кинула думкою i на своє будуще. I стало перед думкою Марининою життя не уквiтчаним, втiшним боком, як колись воно ставало перед нею; обернулось життя до неї другим, темним, неприбраним, буденним боком. I в головi Марининiй зароїлись роєм невеселi думки – про лихо, про горе, про нужду та слабiсть…

"А хто ж мене догляне, – думала Марина, – борони боже якої недуги або бiдностi. Хто же постелить менi постiль, обмочить водою мої смажнi уста, нагодує хлiбом? Хто ж наготує на смерть менi свiчку, покличе на сповiдь священика?"

Не маком заквiтчана, не барвiнком повита, не весела, танцюриста, в червоному намистi стала перед нею доля, а побита холодом та голодом, укрита латками, з убогими торбами на плечах, в дранiй свитинi, з плакучими очима стала перед нею її доля. Хилиться Марини-на голова ще нижче, нижче падають на очi довгi чорнi вiї, вкриваючи щоки. По бiлому чолi так i ходять хвилею, так i снують невеселi думки, одна одну зганяючи, одна другу доганяючи. А по руцi тихо скотилася горошиною на стiл сльоза, покинувши за собою слiдком мокру смужку.

Несуть Ганну в домовинi з старих дощок, у чужiй сорочцi, що принесли добрi сусiди, в хустцi, що вийняла Марина з своєї скринi. За домовиною Марина плаче та побивається йдучи, мов рiдну матiр ховає. Оплакувала вона й свою подругу, i разом саму себе, свою долю. З Мариною йдуть двi-три сусiди з дiтьми, бо вмре багатир – збереться увесь мир, а вмре харпак -тiльки пiп та дяк. За Ганною навiть пiп не йшов: бо поховати бог мало за що! Тiльки один дяк Ничипiр виспiвував… А надворi блищало ясне весняне веселе сонечко, вiяв тихий теплий вiтрець, пахло весною, молодою, свiжою травою. Над порушеною рiллею мигало невеличке марево, весело щебетав жайворонок. Погукували плугатарi, поганяючи воли в плузi.

Поховали Ганну саме коло її свекрухи Хомихи. Швидко заросла могила травою та чебрецем. Забули про їх горе швидко навiть близькi сусiди. На могилках пасуться вiвцi з ягнятами та часом вибрикують малi пастушки, граючи на сопiлках. Кругом кладовища – то зеленiє жито, аж очi бере в себе, то шумить золотим колосом пшениця. А влiтку, у жнива там чути пiсню безталанного женця, що заробляє шостий снiп, поливаючи потом та слiзьми чужу ниву. I спокiйнiше, й лучче безталанним пiд землею лежати та землю держати, нiж було жити й горювати на землi…

З того часу не збирались на вечорницi у Марининiй хатi. Замовкли там веселi спiви дiвочi, жарти парубочi; не вигравали там троїстi музики, не цвiли чорнобривцями чорнявi хлопцi, не сяли зорями молодi дiвчата. У хмарнi осiннi та зимовi днi стояли там дiди по кутках, дрiмав кiт на печi, сумували стiни i плакали вiкна, а з ранку до вечора хурчало Маринине веретено. I не раз, було, як гуде холодний вiтер, порощить крупами, замiтає дорогу снiгом i дзвiн сумно гуде понад селом, по долинi, увечерi в суботу Марина йде до церкви одним одна по цвинтарi, неначе тiнь якогось мерця.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: