Шукає вона очима тих яркiв зелених, де буває криничовина, де густа осока вкриває долинку, а на долинi блищить водиця. Зводить очi вгору на старий Київ, аж там тiльки однi золотi верхи та хрести висять на синьому небi, плавають тихо, неначе зграя золотоперих райських птиць тоне й виринає проти сонця в синьому небi. А високi будинки одiйшли далеко, стоять за ставком рядами, неначе пiдплили водою. Придивляється Марина, аж то їх момотянський ставочок, а коло його левада зелена, таки батькiвська. Над ставочком верби та густi лози. По зеленiй левадi побiгла до ставка тоненька стежечка, котру вода протоптала ще дiвочими ногами, як ходила до ставочка по воду. Обертається й озирається Марина, а попiд горою скрiзь момотянськi хатки бiленькi, невеличкi, з вишневими та черешневими садочками, далi i другий ставочок, а над ним на горбику бiла церковця момотянська. Золотi верхи та хрести ще вище пiднiмаються пiд небо, тонуть i насилу мрiють, як журавлi рядочками.
I здається їй, що вона стоїть серед левади молодою й гарною дiвчиною. Вiтрець вiє в лице i тихо має її довгою розплетеною косою, стрiчками та квiтками, а вона держить не кошик, а вiдра на плечах. Треба їй нiби бiгти по воду до ставка… Коли гляне, за зеленими вербами, на травi бiлиться три шматки полотна. Ганна стереже полотно, убрана так, як вона вiнчалася з Василем, сидить пiд калиною й не ворухнеться, немов дерев'яна: руки склала на колiнах, очi опустила, голову трохи нахилила, неначе задумалась.
"Марино, дочко! Марино, голубко! ходи, доню, до мене, щось маю казати!.." – чує Марина, кличе її мати… Обернулась вона, дивиться – їх хата, вона стоїть в вишнях, а двiр у черешнях, за ворiтьми криниця та верби. У садочку зелено: цвiтуть там гвоздики та нагiдки, по дворi ходять кури, а проти сонця на призьбi грiється котик. Мати вийшла з хати i стала на порозi. Вона молода молодиця, висока й чорнява. Знать, була вона коло печi, коло роботи: рукави позасукуванi, себе обв'язала чорним рушником, лице напеклося коло печi… "Ходи, доню до мене", – кличе знов її мати i махає рукою. Обернулась Марина i простяглася йти. Глянула в темнi одчиненi сiнешнi дверi, звiдтiль блиснули, як двi зорi, двоє ясних iскряних очей. Маринi запекло коло серця… Наближаються очi з темних сiней, а над ними з'явилося бiле чоло, а на чолi впилися, як двi чорнi п'явки, двi брови; зачервонiли губи, зачорнiли кучерi… Василь вийшов з сiней, гарний, ясний, як сонце, у бiлiй свитi, в зеленому поясi, без шапки. Заблищало його лице на ясному сонцi, залиснiли чорнi кучерi… Запекло Маринi коло самого серця якимсь i пекучим, i солодким огнем. Насилу стоїть вона, насилу держить вiдра на плечах. А Василь iде до неї попiд зеленим гiллям черешень. З очей його неначе впав огонь на саме серце Маринине, неначе блискавка потрапила їй у серце. Пiшов огонь по всьому тiлi, розлився по всiх жилах. Пускає вона вiдра i падає на траву.
– Ой боже мiй, рятуйте мене, хто в бога вiрує! – закричала Марина, прокинувшись. – Ой, пече мене коло серця! Рятуй мене, Василю! Ой матiнко, голубочко, Ганно, Василю! Ой, горю я в огнi, гасiть мене!
Марина покотилась по землi й простяглася. Жартують москалi, що Марина й сонна поминала якогось Василя, а шинкар, щоб збутись клопоту, виволiк Марину за ноги та й кинув на улицю.
Зiйшло i пiднялось високо сонце на небi. Як комашня, заворушились на улицях люди; бiжать на базар мiщанки з кошиками, по мостовiй деркотять звощики. Пiд шинком лежить, нiчого не чує Марина. Якби рiдна мати встала з домовини, i та не пiзнала б тiєї Марини, веселої, жартливої, швидкої, як вiтер, що цвiла на всi Момоти. Лежить Марина, як калина, стоптана при дорозi, як степова квiтка скошена – на пекучому сонцi. Спить вона вiчним сном; не бачить, як свiтить сонце на небi, не чує мiського гомону, шуму. Скинули Марину на вiзок, i нiхто не знає, де її могила; нi одна сльоза не покропила її.
Йшли горожани – жартували, йшли жиди – плювали, йшли москалi – смiялися. Якась панi пролетiла на двох конях, як на двох змiюках, вгнiздилась сама-одна на цiлий вiз. Одвернула вона й закрила своє лице.
Пройшла чутка в Момоти, що Марина вмерла. Перехрестились й прочитали за покiй душi "Отченаш" навiть вороги Марининi. "Не втекла, – кажуть, – таки од свого лиха, i не загуляла, й не заспiвала, й не затанцювала його навiть в Києвi"