Хомиха слухала, а сльоза за сльозою капала з лиця на руки, на тiсто…
– Не плачте-бо, мамо, а то я й розказувати не буду. Все то було, та минуло. Теперечка я й живий, i здоровий; тепер я з вами. Чого ж вам плакати?
– А чи надовго ти зо мною, – одказала мати. Щоб не завдавати жалю матерi, Василь почав розказувати, де вiн бував, яких людей траплялося йому бачити. I довго-довго вiн розказував. Вже стара подала й вечерю, вже вони й повечеряли, а стара мати не втомилась, слухаючи свого гостя дорогого.
Погасло в хатi свiтло. Хомиха лягла на полу, а Василя поклала в сiнях. Ясний мiсяць заглянув у вiконця, заблищали невеличкi шибки з темними рямцями, пiшов блиск по всiй хатi. Забiлiв комин, зачорнiв рядок горшкiв на полицi. На образах насилу мрiли святi. Довго не спала стара, пiдперши голову долонею. Пiшла думка за думкою, жаль за жалем, як одна хвиля за другою довго котиться, навiть тодi, як вiтер затихне. Згадала вона свого старого покiйника, i як вона замiж йшла, i як Василь бiгав хлопчиком, i як його в москалi брали. Розмова з Василем роз'ятрила старе серце, старi рани, вже загоєнi старiстю та швидким текучим часом. Згадала вона про своє горе, що перетерпiла на своєму довгому вiку. А тим часом важко було їй i легко на серцi! I почула вона, що недавно полито її серце боляче неначе цiлющою водою; то думка злинула в її душу – про сина Василя. Василь, її останнiй живий син, вернувся додому. Тепер вона одпочине на старiсть! Її Василь догляне, й нагодує, й напоїть, дорогий Василь її поховає, закриє її очi своїми любими руками.
А тим часом перед сонними очима старої мигнуло свiже лице Василеве, неначе квiтка розцвiлася од одного разу, а за ним виглянуло десь з кутка лице молодої молодицi. Стара сидить на лежанцi та колише малого онучка, а молодиця-невiстка порається коло печi. I стало їй легко, дуже легко на серцi, неначе вернулись її луччi, молодшi лiта, неначе вона вдруге народилась на свiт. I здається їй в дрiмотi, що вона вже сама, молода й хороша, порається в своїй хатинi, а покiйник її, молодий та гарний, сидить на лавi та говорить до неї. Прокинулась стара та й перехрестилась. Через годину все поснуло, навiть сни поснули в душi, побитiй горем та нуждою. Один тiльки цвiркун цвiрчав у куточку пiд полом…
II
На другий день було чимале свято. Надворi було тихо та ясно. Сонце пiднялося височенько, роса висохла; над ставками, над садками затремтiло ясне марево. Задзвонили до церкви. По улицях йшли люди до церкви; чоловiки в нових свитках i шапках виступали з повагом, за ними йшли молодицi з малими дiтьми на руках, а коло їх купами бiгли невеличкi дiвчатка в материних юбках, хлопчики в батькових шапках i в одних сорочках. Дiвчата йшли по двi, по три, в стрiчках i квiтках, в червоних чоботях, в ситцевих юбках або горсетах.
З Хомишиної хатини вийшов Василь i пiшов по улицi до церкви. На йому був московський мундир з червоним комiром, козирок з червоною стрiчкою навкруги. Мiднi гудзики блищали на сонцi, а на грудях телiпалось двi медалi. Як весело йому було на тiй улицi, де вiн колись гуляв, як був малим хлопцем! Вiн приглядавсь до кожної хати, до кожного дерева, що росло на огородах i в садках: все було йому неначе рiдне, все осмiхалось до його, говорило до його. "От тi верби пiд горою, де ми колись збиралися на улицю! Он хата титарева! Хороша була Настя-титарiвна! Де то вона тепереньки?"
Зустрiчались з ним люди, та все свої – знакомi. Зустрiчалося й товариство, чоломкалось з ним, розмовляло. Дехто й оженився, дехто ще й досi парубкував. Дiвчата пильно поглядали на москаля, доганяли, випереджали, щоб подивитись на його.
Поперед Василя йшли двi дiвчини. Голови в їх були заквiтчанi червоними квiтками; до самого пояса вiтер розвiвав по плечах стрiчки. На їх були однаковi горсети, однаковi червонi чоботи, сорочки їх були вишитi однаковим хмелем. Видно було, що йдуть двi подруги.
– Чого це ми так бiжимо, – промовила одна до одної, озирнувшись назад, – ще встигнемо до церкви Не бiжiмо так, сестрице!
I пiшли вони тихiше, пiшли тим, що побачили позад себе Василя. Їм хотiлось подивитись на його.
Василь порiвнявся з ними, сказав їм "добридень" i почав розглядати дiвчат, звичайно, як москаль, та ще й молодий. Вiн зараз пiзнав одну: то була та дiвчина, що прибiгала вчора позичати вогню. Тiльки яка вона тепер гарна в. квiтках та зеленому горсетi!
А дiвчата наче й не дивились на Василя, одказали йому "доброго здоров'я", не пiднiмаючи очей од землi. Але скоса та скоса розглядiли, якi очi, якi й брови у Василя. Однi дiвчата вмiють розглядати, не дивлячись прямо в вiчi!
А дiвчата були й справдi гарнi! Що позичала вогню, та звалась Ганною, а друга – Мариною. Ганна була невеличка з себе, з невеличким лицем, але повновида й кругловида. Пiдборiдочок у неї був невеличкий, кругленький, як волоський горiшок. Темно-русi брови лежали низько, над самими очима. Синi невеличкi очi свiтились тихо-тихо, як пiдiймала вона вiка. Тiльки вона все спускала очi вниз, все неначе щось думала. Гарна була Ганна, як було оце сяде, та задумається, та спустить свої довгi, густi вiї на повнi щоки.
Подруга її Марина була чорнява, аж трохи смуглява: її дражнили циганкою, як була вона малою. Товстi чорнi коси тричi обплiтали її голову. Лице в неї було довгеньке, внизу гостре i видавалось вперед, а надто той тоненький нiс та повнi, не дуже тонкi губи, що червонiли, як добре червоне намисто. На височенькому рiвному чолi, високо над ясними чорними блискучими очима вигнулись, як двi веселки, двi тонкi чорнi, аж неначе синi, брови. Як терночок, чорнi швидкi очi плавали по бiлих, неначе пiдсинених бiлках. А на смуглявих щоках грав рум'янець, немов тая весняна рожа, а червонi губи цвiли червоним цвiтом пiвонiї…
Марина була смiлива й проворна. Без неї не обходилась на селi нiяка гулянка. Ще змалку вона виводила танець на веснянках, а як, було, вдарять музики в струги, Марина не встоїть i не втерпить! То дрiботить, то тихо попливе, як вутка по водi, поводить станом та головою. Настане лiто, заведеться вулиця Марина перша, було, подає голос, перша заспiває пiсню, та голосно-голосно, на все село, збере, було, зараз кругом себе дiвчат, а надто хлопцiв. Проворна була Марина.
Не її, а вона хлопцiв, було, зачiпає. Тим-то й боялись її сватати, тим-то недобра чутка про неї пiшла помiж говорухами, цокотухами.
Ганна була тиха та смутна. Сяде, було, мiж дiвчатами, спустить очi та й задумається.
Вони полюбили одна другу i стали подругами. Василь одiйшов вже далеченько та все оглядався до дiвчат. "Та й гарна ж ота дiвчина бiлява! – думав вiн собi. – Аж спитаю в матерi, чия вона".
В церквi людей було повнiсiнько. У правому притворi стояли чоловiки та парубки, у лiвому – дiди, серед церкви – малi хлопцi, а в бабинцi – молодицi та дiвчата. Василь, як москаль, став по самому переду, де звичайно стоять на селах панки, да пiдпанки, та попадi з дочками.
Старий сивий священик тихенько правив службу. В церквi було душно, як на печi. Глянув Василь в бабинець, а там стояли поруч, коло його матерi, тi самi дiвчата: Ганна з Мариною. Подивився на їх Василь i закрасив собою ввесь свiт разом для обох дiвчат! їм здалось, що Хомиха така добра бабуся, що й на свiтi добрiшої немає, їм здалось, що й дяки краще заспiвали, i священик краще зачитав. Почали дяки спiвати якоїсь жалiбної пiснi, а в Ганни сльози покотились з очей…
Служба божа кiнчилась. Хлопцi кинулись до корогвiв i трохи за їх не побились: кожному хотiлось носити корогву кругом церкви. Староста в синiй суконнiй свитi виносив з вiвтаря євангелiя та образи, понакриванi шовковими хустками, i роздавав їх багатирям. Дехто одмагався, дехто брав з повагою, неначебто йому й слiд було. Нашому москалевi дали носити образ, напнутий червоною хусткою.
Вийшла процесiя з церкви, а за нею посипався народ. Сонце пiднялось високо; надворi було так ясно, що й глянути було трудно, не заплющивши трохи очей. Чоловiчi голови без шапок чорнiли, неначе недавно пооране поле; дiвчата в квiтках, молодицi в нових червоних та зелених хустках цвiли, як мак на городi. По цвинтарi бiгали хлопцi та малi дiвчата, ганяючись за жидiвською козою. Ганна з Мариною стояли коло дзвiницi i очей не зводили з Василя. А його чорнi кучерi аж лиснiли на сонцi, чорнi брови здавались ще чорнiшi, яснi очi – ще яснiшi.