Прийшов Василь додому, пообiдав з матiр'ю, що бог послав, сiв на лавцi та й задумався.
– Чого задумався, сину, – питає мати, – невесело в моїй хатi молодому козаковi при старiй бабi? Сьогоднi празник; йди, сину, гуляти, розглядай дiвчат, а я. стара, ляжу та трохи одпочину.
– Мамо! Чия то дiвчина приходила до нас вчора позичати вогню?
– Тихоненкова Василева, сину; звуть її Ганною, – промовила мати та й засмiялась. "Отже ж буду мати швидко невiстку", – подумала вона собi. – Вона коло мене стояла в церквi, – каже мати. – Гарна та привiтна дiвчина! I добридень менi оддала, i намiтку на менi поправила, i розговорилася зо мною любо, i дивилась менi в вiчi привiтно. Господи, яка гарна та моторна дiвчина.
Взяв Василь шапку i потягся по селу. Серед села, край великого зеленого вигону, стояла корчма. Коло корчми росли високi старi верби. Пiд тими вербами збиралися хлопцi та дiвчата на гулянку. Василь згадав про те мiсце, про тi верби, пiд котрими вiн колись гуляв, i простягся на музики, пiд верби.
Ясно та тепло було надворi. На синьому небi анi хмариночки. Зеленiли верби, зеленiли садки, зеленiв вигон, а пiд вербами чорнiла велика купа людей, неначе великий рiй вийшов з вулика та й сiв пiд вербою. На колодi сидiли музики з скрипками, цимбалами та решетом. Кругом музик обступили хлопцi та дiвчата. Старий сивий дiд вигравав на цимбалах, аж сива борода тряслася i спiдня губа одвисла. Молодi чорнявi скрипачi позакидали назад голови, так що на їх ледве держались шапки. I на скрипках грали, i на чорнобривих дiвчат моргали. Хлопцi наймали своїм дiвчатам музики по три шага за танець.
Тихо виступали в круг дiвчата, побравшись по двi попiд руки, тiльки бряжчали на шиї разки доброго намиста та дукачi. В першiй парi йшла Марина, а за нею дiвчата, то перекручувались, схопившись руками за плечi, то знов брались попiд руки i танцювали кружком. То знов Марина розривала рядок i починала крутитись, а за нею дiвчата парами лiтали тихо й швидко, неначе зграя галок заворушилася, зароїлася в синьому небi.
Як орли на сiрих вуток, як яструби на сизих голубiв, налiтали парубки – розганяли дiвчат, як полохливих ластiвок, i починали козака. Загула, застогнала земля пiд козацькими пiдковами! Орють землю закаблуками, рвуть траву зелену з корiнням пiдкови! А хлопцi, взявшись в боки, закинувши шапки набакир, то пiдуть навприсядки, то задрiботять ногами, то вдарять тропака, то знов плеснуть в долонi, знов пiдуть навприсядки, аж земля стугонить. Розмахують руками, розкидають ногами, а од свисту аж у вухах лящить!
Перестали хлопцi, почали дiвчата. А поперед усiх Марина! Чорнi очi зайнялися, так i горять, так i блищать! З лиця пашить вогнем! Лице горить, як пiвонiя на сонцi. Марина танцює i других в танець тягне. Хлопцi змовились та нищечком наймають музики. Музики вдарять голоснiше, дрiбнiше, Марина, як метiль, полетить швидше й легше!
Дiвчата вже нищечком смiялись, шептались, торкаючи одна одну. Хлопцi пiдгукували, приказували й присвистували.
Василь розглядав дiвчат i дуже гарних, i гарних, i зовсiм поганих, та не знайшов вiн мiж ними Ганни Тихонiвни. I невесело грали неначе музики, не любi йому стали й танцi. Задививсь Василь на Марининi очi, на її брови, а думка його лiтала десь далеко, там, де видно було верби в Тихоненковому городi…
Тим часом сонце спустилось низенько; потомились руки граючи, потомились ноги танцюючи. Пiшли музики по улицi, виграваючи, а за ними слiдком побiгли малi дiти. Розбiглись дiвчата воду носити, вiвцi заганяти, вечерю варити. Побрiв i Василь десь з хлопцями.
Сонечко зайшло, i надворi почало вже темнiти. На заходi небо червонiло жаром, неначе в печi вигорювало; на сходi понад зеленим лiсом небо було синє-синє, аж чорнувате, а на йому подекуди плавали невеличкi червонi хмарочки, тлiли й жеврiли, неначе жар в темних челюстях вечiрньою добою. Гасло полум'я на заходi, дотлiвали червонi хмарки, займались подекуди серед неба яснi зорi. А чорна нiч простелювалась чорним сукном по селу, по садках та лiсах; тiльки блищали бiлi стiни хат проти заходу, а на яру ставочки здавались якимись продухвинами в другий, iнший свiт з таким же темно-синiм небом, з такими ж зорями по небi.
На селi почалися дiвчачi та парубочi спiви. Одна улиця на однiм кутку спiвала одну пiсню, а десь далеко друга й третя улиця гукали iншої. Десь далеко затягли самi парубки i заглушили всi улицi. Через став перегукувались, жартуючи, дiвчата та переспiвувались:
Я по сiм боцi,
Ти по тiм боцi!
Передайся до мене!
В мене бiле личко,
В тебе чорнi брови:
– Ти ж менi до любовi!
А пiд лiсом один козак, мандруючи на улицю, розпочав "чумака" голосно та витяжно, з думою глибокою, з жалем в серцi, з жалем в голосi. По всьому селi пiднявся галас, неначе все село, все, що було там живе, разом заспiвало всяких пiсень.
По улицi йшов Василь i не знав, на котру улицю йти. Хто вгадає, де спiває Ганна Тихонiвна?
За Тихоненковим двором, пiд гiллястою грушею Василь наглядiв двi дiвчини: то стояла Ганна з Мариною.
– Добривечiр, – промовив Василь i хотiв йти далi, але думка була така, щоб зостатись коло дiвчат. Самi ноги якось задержувались на. ходi.
Марина спинила його i задрiботiла:
– Куди це так, Василю! Певно, на улицю? Де дiвчата, там i улиця. Нас тут двi; зоставайся з нами, i буде в нас улиця; а коли хоч, ми тобi дорогу покажемо на нашу улицю.
На горбику пiд вербами сидiла купа дiвчат, мiж ними подекуди сидiли й стояли хлопцi. Ще оддалеки чуть було їх веселий смiх, жарти. То заспiває вся купа пiсню, то знов жартує, регоче.
Од купи поодрiзнювалось кiлька пар хлопцiв та дiвчат i посiдали оддалеки, пообнiмавшись i розмовляючи.
Василь наблизився до улицi; парубки зараз примiтили москаля.
– Чого топчеш дорогу до наших дiвчат, москалю, – загомонiв один, – шукай московок, а сюди не ходи, бо понесеш додому полатанi боки.
Василь з Ганною та Мариною сiли осторонь од улицi.
З-за темного лiсу виглянув мiсяць, показуючи блискучого широкого лоба, потiм глянув очима, а далi викотився ввесь, здоровий, як добра хазяйська дiжа, червоний, як кров. Тихо пiднявся вiн вгору i полив свiй тихий свiт на село. Засоромились зорi яснолицього: декотрi поховались i потонули в синьому небi, а смiливiшi зостались. А в ставочку з-пiд греблi та верб вийшов другий мiсяць, а од його через увесь сливе ставочок простягся снiп промiння ясного, блискучого. Дiвчата заспiвали пiсню до мiсяця:
Ой мiсяцю, мiсяченьку!
Не свiти нiкому,
Тiльки моєму миленькому,
Як йтиме додому.
Василь поглядав на Ганну, а обидвi дiвчата – на Василя.
"Та й гарний же Василь! – думала Марина. – Щоки повнi, як у дитини, брови тонкi, очi карi, чорний вус тiльки що засiвається". Ганна поглядала на Василя крадькома й все соромилась, а серце її млiло. При мiсяцi свiтилося її бiле лице, як бiла квiтка, а Марина навiть при мiсяцi цвiла, як пiвонiя. Василевi очi одпочивали на бiлiй квiтцi, на бiлому личковi, на тих очах, закритих довгими вiями. Марина запримiтила теє й тяжко зiтхнула.
Став мiсяць трохи насеред неба. На селi все почало стихати. Улиця розходилась. Поговорив Василь трохи, встав, провiв дiвчат та й повернув до материної хати.
"Одна дiвчина, як рожа, друга, як макiвка. Гарна макiвка, але од рожi кращої квiтки нема", – подумав Василь, входячи в хату.
III
Пiсля другої пречистої Василь заслав старостiв до Ганни Тихонiвни. Пiшла вiстка по селу, прочула теє й Марина. Ходить Марина нi жива нi мертва!
Стара Тихониха трохи сперечалась, а батько згодився. "Iди, дочко, – каже, – нехай тебе бог благословить! Хоч будеш московка, зате ж будеш вiльна, непанщанна. У Василя хата своя. Умре стара мати, нiкому ж вона не зостанеться, тiльки Василевi".
– Сестрицi, голубочки, чи йти менi за москаля? – питала Ганна у дiвчат.
– Йди, Ганно, – раяли дiвчата, – не жених – то твiй талан трапляється тобi: гарний, моторний, чорнобривий, хоч москаль.
– Марино, голубко! порадь мене, як рiдна мати: чи йти менi за його?
Марина зблiдла й насилу, велику силу, промовила:
– Тебе, дiвко, сватають, а ти вже не дитина, не питай у людей, порадься з своїм серцем, чи бути, чи не бути тобi за ним…
Розпочалось весiлля. Ганна просила Марину, кланяючись: