Двi московки – Iван Нечуй-Левицький

Не її, а вона хлопцiв, було, зачiпає. Тим-то й боялись її сватати, тим-то недобра чутка про неї пiшла помiж говорухами, цокотухами.

Ганна була тиха та смутна. Сяде, було, мiж дiвчатами, спустить очi та й задумається.

Вони полюбили одна другу i стали подругами. Василь одiйшов вже далеченько та все оглядався до дiвчат. "Та й гарна ж ота дiвчина бiлява! – думав вiн собi. – Аж спитаю в матерi, чия вона".

В церквi людей було повнiсiнько. У правому притворi стояли чоловiки та парубки, у лiвому – дiди, серед церкви – малi хлопцi, а в бабинцi – молодицi та дiвчата. Василь, як москаль, став по самому переду, де звичайно стоять на селах панки, да пiдпанки, та попадi з дочками.

Старий сивий священик тихенько правив службу. В церквi було душно, як на печi. Глянув Василь в бабинець, а там стояли поруч, коло його матерi, тi самi дiвчата: Ганна з Мариною. Подивився на їх Василь i закрасив собою ввесь свiт разом для обох дiвчат! їм здалось, що Хомиха така добра бабуся, що й на свiтi добрiшої немає, їм здалось, що й дяки краще заспiвали, i священик краще зачитав. Почали дяки спiвати якоїсь жалiбної пiснi, а в Ганни сльози покотились з очей…

Служба божа кiнчилась. Хлопцi кинулись до корогвiв i трохи за їх не побились: кожному хотiлось носити корогву кругом церкви. Староста в синiй суконнiй свитi виносив з вiвтаря євангелiя та образи, понакриванi шовковими хустками, i роздавав їх багатирям. Дехто одмагався, дехто брав з повагою, неначебто йому й слiд було. Нашому москалевi дали носити образ, напнутий червоною хусткою.

Вийшла процесiя з церкви, а за нею посипався народ. Сонце пiднялось високо; надворi було так ясно, що й глянути було трудно, не заплющивши трохи очей. Чоловiчi голови без шапок чорнiли, неначе недавно пооране поле; дiвчата в квiтках, молодицi в нових червоних та зелених хустках цвiли, як мак на городi. По цвинтарi бiгали хлопцi та малi дiвчата, ганяючись за жидiвською козою. Ганна з Мариною стояли коло дзвiницi i очей не зводили з Василя. А його чорнi кучерi аж лиснiли на сонцi, чорнi брови здавались ще чорнiшi, яснi очi – ще яснiшi.

Прийшов Василь додому, пообiдав з матiр'ю, що бог послав, сiв на лавцi та й задумався.

– Чого задумався, сину, – питає мати, – невесело в моїй хатi молодому козаковi при старiй бабi? Сьогоднi празник; йди, сину, гуляти, розглядай дiвчат, а я. стара, ляжу та трохи одпочину.

– Мамо! Чия то дiвчина приходила до нас вчора позичати вогню?

– Тихоненкова Василева, сину; звуть її Ганною, – промовила мати та й засмiялась. "Отже ж буду мати швидко невiстку", – подумала вона собi. – Вона коло мене стояла в церквi, – каже мати. – Гарна та привiтна дiвчина! I добридень менi оддала, i намiтку на менi поправила, i розговорилася зо мною любо, i дивилась менi в вiчi привiтно. Господи, яка гарна та моторна дiвчина.

Взяв Василь шапку i потягся по селу. Серед села, край великого зеленого вигону, стояла корчма. Коло корчми росли високi старi верби. Пiд тими вербами збиралися хлопцi та дiвчата на гулянку. Василь згадав про те мiсце, про тi верби, пiд котрими вiн колись гуляв, i простягся на музики, пiд верби.

Ясно та тепло було надворi. На синьому небi анi хмариночки. Зеленiли верби, зеленiли садки, зеленiв вигон, а пiд вербами чорнiла велика купа людей, неначе великий рiй вийшов з вулика та й сiв пiд вербою. На колодi сидiли музики з скрипками, цимбалами та решетом. Кругом музик обступили хлопцi та дiвчата. Старий сивий дiд вигравав на цимбалах, аж сива борода тряслася i спiдня губа одвисла. Молодi чорнявi скрипачi позакидали назад голови, так що на їх ледве держались шапки. I на скрипках грали, i на чорнобривих дiвчат моргали. Хлопцi наймали своїм дiвчатам музики по три шага за танець.

Тихо виступали в круг дiвчата, побравшись по двi попiд руки, тiльки бряжчали на шиї разки доброго намиста та дукачi. В першiй парi йшла Марина, а за нею дiвчата, то перекручувались, схопившись руками за плечi, то знов брались попiд руки i танцювали кружком. То знов Марина розривала рядок i починала крутитись, а за нею дiвчата парами лiтали тихо й швидко, неначе зграя галок заворушилася, зароїлася в синьому небi.

Як орли на сiрих вуток, як яструби на сизих голубiв, налiтали парубки – розганяли дiвчат, як полохливих ластiвок, i починали козака. Загула, застогнала земля пiд козацькими пiдковами! Орють землю закаблуками, рвуть траву зелену з корiнням пiдкови! А хлопцi, взявшись в боки, закинувши шапки набакир, то пiдуть навприсядки, то задрiботять ногами, то вдарять тропака, то знов плеснуть в долонi, знов пiдуть навприсядки, аж земля стугонить. Розмахують руками, розкидають ногами, а од свисту аж у вухах лящить!

Перестали хлопцi, почали дiвчата. А поперед усiх Марина! Чорнi очi зайнялися, так i горять, так i блищать! З лиця пашить вогнем! Лице горить, як пiвонiя на сонцi. Марина танцює i других в танець тягне. Хлопцi змовились та нищечком наймають музики. Музики вдарять голоснiше, дрiбнiше, Марина, як метiль, полетить швидше й легше!

Дiвчата вже нищечком смiялись, шептались, торкаючи одна одну. Хлопцi пiдгукували, приказували й присвистували.

Василь розглядав дiвчат i дуже гарних, i гарних, i зовсiм поганих, та не знайшов вiн мiж ними Ганни Тихонiвни. I невесело грали неначе музики, не любi йому стали й танцi. Задививсь Василь на Марининi очi, на її брови, а думка його лiтала десь далеко, там, де видно було верби в Тихоненковому городi…

Тим часом сонце спустилось низенько; потомились руки граючи, потомились ноги танцюючи. Пiшли музики по улицi, виграваючи, а за ними слiдком побiгли малi дiти. Розбiглись дiвчата воду носити, вiвцi заганяти, вечерю варити. Побрiв i Василь десь з хлопцями.

Сонечко зайшло, i надворi почало вже темнiти. На заходi небо червонiло жаром, неначе в печi вигорювало; на сходi понад зеленим лiсом небо було синє-синє, аж чорнувате, а на йому подекуди плавали невеличкi червонi хмарочки, тлiли й жеврiли, неначе жар в темних челюстях вечiрньою добою. Гасло полум'я на заходi, дотлiвали червонi хмарки, займались подекуди серед неба яснi зорi. А чорна нiч простелювалась чорним сукном по селу, по садках та лiсах; тiльки блищали бiлi стiни хат проти заходу, а на яру ставочки здавались якимись продухвинами в другий, iнший свiт з таким же темно-синiм небом, з такими ж зорями по небi.

На селi почалися дiвчачi та парубочi спiви. Одна улиця на однiм кутку спiвала одну пiсню, а десь далеко друга й третя улиця гукали iншої. Десь далеко затягли самi парубки i заглушили всi улицi. Через став перегукувались, жартуючи, дiвчата та переспiвувались:

Я по сiм боцi,

Ти по тiм боцi!

Передайся до мене!

В мене бiле личко,

В тебе чорнi брови:

– Ти ж менi до любовi!

А пiд лiсом один козак, мандруючи на улицю, розпочав "чумака" голосно та витяжно, з думою глибокою, з жалем в серцi, з жалем в голосi. По всьому селi пiднявся галас, неначе все село, все, що було там живе, разом заспiвало всяких пiсень.

По улицi йшов Василь i не знав, на котру улицю йти. Хто вгадає, де спiває Ганна Тихонiвна?

За Тихоненковим двором, пiд гiллястою грушею Василь наглядiв двi дiвчини: то стояла Ганна з Мариною.

– Добривечiр, – промовив Василь i хотiв йти далi, але думка була така, щоб зостатись коло дiвчат. Самi ноги якось задержувались на. ходi.

Марина спинила його i задрiботiла:

– Куди це так, Василю! Певно, на улицю? Де дiвчата, там i улиця. Нас тут двi; зоставайся з нами, i буде в нас улиця; а коли хоч, ми тобi дорогу покажемо на нашу улицю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: