– Просив батько, просила й мати, прошу й я тебе, сестрице, на весiлля, та ще й старшою дружкою.
Поцiлувала Ганна Марину, а Марина аж iздригнулась!
То вже не подруги – дiвчата, що люблять удвох щиро одного козака молодого!..
У недiлю, пiсля обiду, завели Ганну на посад. Сидить Ганна на покутi, спустивши очi й не дивлячись на людей. Коло неї сидить поруч Марина, а далi на лавi – меншi дружки. Заспiвали вони тих жалiбних пiсень, як молода прощається з чорною косою, дiвочою красою, з батьком та матiр'ю. Марина зблiдла як смерть! Сльоза краплею покотилась по її щоцi.
Поставили на столi соснове гiльце, обквiтчане калиною та барвiнком, поклали шишки та коровай. Людей натовпилось повнiсiнька хата. Хлопчики почiплялись на жердцi.
Дружки заспiвали жалiбної весiльної:
Летять галочки
У три рядочки,
А зозуля попереду.
Усi галочки
По лузi сiли,
А зозуля на калинi.
Усi галочки
Защебетали,
А зозуля закувала.
Бiжать дружечки
У три рядочки,
А Ганнуся попереду.
Усi дружечки
По лавках сiли,
А Ганнуся на посадi.
Усi дружечки
Та й заспiвали,
А Ганнуся заплакала.
Чого ж ти плачеш,
Гiрко ридаєш?
Чи доленьки не маєш?
I заплакала гiрко, тiльки не Ганнуся, а Марина, так i залилась, так i вмилась сльозами i закрила очi рукавом.
А молодицi шепчуть:
– Плаче, бо замiж хоче, та нiхто не сватає! А нiхто бiльше не винен, як стара мати! Таки розпустила дочку ще змалечку.
Минуло зо два роки пiсля Василевого весiлля, а яка велика змiна стала на Хомишинiй оселi! Хто бачив той грунт тодi, як Хомиха, на порозi сидячи, виглядала свого сина, той й зроду не пiзнав би його теперечки! Де колись був перелаз через старий тин, тепер там стояли новi тесовi ворота. Огорожа кругом нова, висока, хазяйська. Стара Хомишина хатина притулилась позад новiсiнької бiлесенької хатки, неначе сховалась, гуляючи в пiжмурки: Василь переробив її на кiмнату. На подвiр'ї стояла нова повiтка, нова невеличка комора. В зелений огород, в веселий садочок дивилася бiла хата, як трьома очима, трьома блискучими новими вiкнами з червоними, помальованими рамами. Пiд вiкнами насадила Ганна бузку, любистку, пiвникiв та пiвонiї. Од причiлка цвiв кущ панської рожi, цвiли всякi квiтки: й гвоздики, й чорнобривцi, й царська борiдка, й крученi паничi.
Василь не лiнувався, хазяйнував, i Ганна не любила празникувати в будень; вона знала, що Василь був бiдний, знала вона, що й сама привезла од матерi порожню скриню. Про те нагадала їй свекруха. Дуже добра була в Ганни свекруха, але таки раз, жартуючи, нагадала, що Ганна привезла з дому дуже легку скриню.
Настане, було, осiнь i зима. Василь з Ганною стають на роботу в сахарнi. А сахарня була недалечке од села на ставку.
Цiлий день, було, вони працюють в сахарнi, а пiсля вечiрньої змiни йдуть додому. А стара мати всьому порядок дає в хатi: i прибере, й догляне, i вечеряти наварить. Велике добро дiтям стара, добра нелайлива мати в хатi! Вона всьому порадниця, велика помiч дiтям.
Зносять дiти потроху грошi до хати, а мати лiчить, порядкує, а що зайве – ховає в скриню на самiсiньке дно.
Починається весна. Василь стає у багатирiв орати, ралити, сiяти. Аби добра воля, а робота буде. А тут пiдростають буряки: зеленiють українськi поля буряковим листом, як те море зелене. Розпочинається полоття; народ висипає на буряки з сапами. Од ранку до вечора виспiвують дiвчата та молодицi, а окономи грають кiньми, звертаючи туди, де кращi дiвчата, де побачать чорнi очi та брови.
Василь з Ганною стоять на двох грядках поруч, далеко поперед усiх врiзались в зелене бадилля, а за ними рушником простяглася чорна виполота полоса з двома рядками бурякiв.
Починаються жнива, заробляють вони хлiб, жнуть за снiп i озимину, й яри ну. А там знов копають буряки та возять до сахарнi. Дiла є доволi!
А стара мати сидить дома, потроху пряде, та шиє, та колише в запiчку маленького онучка Iвася, виспiвуючи "коточка". Теплий запiчок, малий онучок – от i все щастя старої Хомихи. Одного вона ждала спокiйно, неначе якого гостя, -тихої, ненаглої смертi.
"Коли б мене бог привiв отут вмерти при дiтях! Бiльше нiчого й не прошу я в бога. Вони б менi й очi закрили, оплакали б мене, й поховали б мене. I здається менi, – було каже вона, – неначе й веселiш вмирати i в домовину лягати при дiтях". Як часом небагато треба людинi для щастя. А старiй бабi не судилося навiть i таке щастя!..
IV
В недiлю вранцi, якось перед зеленими святками, була тиха, ясна, не дуже гаряча погода. Сонце пiднялося височенько. Були вже пiзнi обiди, а люди з церкви ще не вийшли. I гори, й долини, i поля, i сади, i ставок, i хати були залитi й облитi чистим, прозорчастим, бiлим, як срiбло, свiтом. Хто виходив тодi з хати, мусив очi заплющувати од великого блиску. Над ставком, над садками миготiло, грало, лилося хвилями золоте марево, неначе на повiтрi ворушилися якiсь пасма тонких золотих ниточок. Куди не кинеш оком, скрiзь весело та любо! Зеленiла молода бутвина на городах, зеленiли поля, садки, зеленiли розкiшнi бур'яни та бузина. А над зеленою землею синє-синє та глибоке лiтнє небо; а мiж небом та землею золоте сонце та хвиля свiтова. I весело, й любо, i радiсно! I не до одного веселого, навiть до нещасного, безталанного смiялось небо, смiялася земля, смiялося сонечко ясне, а ставочок мiж зеленими горами, мiж зеленими вербами та садами неначе реготавсь!..
Як же весело тодi свiтило сонце щасливiй Ганнi i всiй сiм'ї старої Хомихи!
Вийшли люди з церкви i розiйшлися по хатах. На перелазi, схопившись руками за два кiлки, з'явилась, як з землi виросла, Ганна. То не зозуля прилинула в Хомишин садочок, то Ганна перескочила через перелаз в свiй огород.
Перейшла вона город i садок, вся убрана, й швидка, й весела, неначе хто перенiс через оселю пучок червоної калини. Пишно вив'язала Ганна голову, як та краля, червоною великою хусткою з бiлими та зеленими китицями. На ногах горять, мов жар, червонi сап'янцi. А на шиї десять разкiв рiзаного доброго намиста.
Брязнуло намисто, Ганна перелетiла через другий перелаз, пiд хатою, а на бiлiй стiнi, проти сонця, неначе полум'я зайнялося, влетiло в сiни, тiльки червонястий одлиск майнув по бiлих стiнах.
На виду стала Ганна повнiша, з себе показнiша: ще краща була вона молодицею, нiж дiвкою. I од сонця не запалилася. Вона не боялась сонця.
В хатi було душно. В печi шкварчали горшки. поприставлюванi до жару. Серед стола, на бiлiй скатертi, лежав хлiб та сiль. Комин був бiлий, на йому не видно нi цятиночки! Лежанка, челюстi й припiчок неначе тiльки що були помальованi червоною глиною. В хатi по-хазяйськiй чисто, лавки й вiкна помитi, а на вiкнах стоять в кухликах квiтки. Над столом висить новий, хороший образ з Києва, аж на чотири особи; на образах рушники, шитi орлами та хмелем. Скриня заслана килимом, а постiль та пiл -бiлим рядном. I чисто, й по-хазяйськiй було в хатi.
В кiмнатi на лежанцi сидiла стара, гойдала унука, посадивши в колисцi та приспiвуючи дитячих пiсень.
– Сип, дочко, обiдати, – казала мати.
– Нехай, мамо, Василь надiйде, -одказала Ганна.
А тут i Василь вступив в хату в новiм чорнiм каптанцi з фабрицького сукна, пiдперезаний зеленим поясом. На йому не було й слiду московського. Чорний волос, чорний вус аж вилискувався; на виду вiн був здоровий чоловiк, свiжий i повний, звичайно як чоловiк саме в силi.
Скинула Ганна юбку, закачала рукави, обгорнулась хустиною й почала подавати обiдати.
Сiла за стiл стара мати – на покутi з малим унучком. Страва була добра. Ганна вмiла зварити й спекти по-хазяйськiй.
Упоравшись пiсля обiду, Ганна вийшла оглядати огородину. Там пiд причiлком, пiдклавши свитину пiд голови, прилiг в холодку Василь. А стара мати, надiвши кожух, як серед зими, вийшла з унучком пiд хату й сiла проти сонця. Бабi й лiто не лiто! Повiє вiтерець, а баба вже й труситься, як та овечка.
Василь розлiгся на призьбi; чорний волос розсипався навкруги по призьбi. Ганна прийшла й сiла у його в головах.
– Як хороше сього року зiйшла наша огородина, – промовила Ганна, – буде все – й цибуля буде, й огiрки будуть.
Аж любо було глянути, так гарно все посходило! Зелена пiддимка розрослася, як зелене руно; висадки пiшли в кущi, а цибуля погналась в стрiлки; сiянець повитикався з грядки густо, як щiть. Морква вкрила землю, неначе зеленим жабуринням. I вздовж, i впоперек по грядках гуляли в хрещика зеленi ряди гостролистої кукурудзи та широколистого соняшника. А кругом грядок, по зеленiй травi розлiзлося довгими ужами та батогами на всi боки розкiшне, сите гарбузове бадилля, пiднiмаючи з трави зеленi кiнчики з зеленими вусиками. Квочка з курчатами, той лихий ворог сiльських хазяйок, кублилась в морквi, перекинувшись проти сонця. У самому кутку паслося телятко, прив'язане вiрьовкою до кiлка.