Ганна нагнала квочку. Курчата пошились по травi до вишника.
– Гарна, дуже гарна сього року огородина, -промовила знов Ганна.
– Буде все… А чи буде-то в нас хлiб, жiнко! У нас поля нема.
– Як у людей буде, то й у нас буде. Аби люди, а хлiб буде, – одказала Ганна.
– Нi, Ганно, – говорив далi Василь, не розплющуючи очей, – якби я мав свою ниву, якби я мав кiлька пар волiв, тодi б я знав, що в нас хлiб буде.
– Що ж робити, коли нема… Не розплющуючи очей, Василь почав неначе говорити сам до себе:
– Як гляну я часом, як iде чий-небудь хазяйський плуг по полю в три пари круторогих сивих волiв, як ходжу я за чужим плугом та одрiзую скибку чорної сирої рiллi, то в мене аж серце замирає! Коли б менi, думаю, таких три пари волiв та добрий плуг, то не треба б тодi менi нi царства, нi панства. Ходив би я за ними, як за своїми дiтьми! Напував, годував би їх, сам недоїдав. Настала б весна, як тiльки заспiває в полi жайворонок, спорядив би я свiй плуг, та попереду подивився б, як iдуть мої круторогi з двора на поле, махаючи головами… А там би орав та орав свою чи чужу ниву, а ти б, серце, менi воли поганяла та обiдати виносила.
Василь розплющив трохи соннi очi, пiдняв їх угору i глянув через свiй лоб на Ганну.
Ганна сидiла, склавши руки й спустивши голову. Мабуть, i їй схотiлось поля i трьох пар волiв…
– Тiльки богзна, чи довго я хазяйнуватиму отут в своїй господi! – промовив Василь, пiдперши голову рукою. – Не тепер, то в четвер мене повернуть до вiйська, i я покину i хазяйство, i тебе, моя доле, i хто зна, коли мене бог поверне до своєї господи!
Ганнi кольнуло в грудях коло самiсiнького серця; зiтхнула вона i похнюпила голову. I їй не вперве приходила така думка, тiльки їй здавалась думка – думкою, та й годi!
– Не хотiлось би йти знов до вiйська, – казав Василь. – Не любо менi бути москалем. Воно, бач, i робота москалям не катзна-яка! Одбудемо той муштер, та й гуляй, скiльки схочеш. Гуляють нашi москалi, грають в карти, п'ють горiлку. А менi така гулянка не в думцi. Не люблю я швендяти по свiту, мiж чужими людьми, по чужих хатах. Люблю я своє село, своє хазяйство, свою хату – та тебе, моя доле.
– Але ж, Василю, ти швидко знов вернешся додому? – спитала Ганна.
– Вернусь, може, на годину, а вислужусь хiба аж на старiсть!..
Якраз тодi саме за хатою коло ворiт забрехав Барбос, неначе на вовка, а не на чоловiка. А стара мати кинулась обороняти, бо чуть було, що говорила: "А вон, проклятий! А чи не пiдеш ти, поганий!"
А Барбос i брехав, i заливався, аж вив, аж скиглив, неначе вiв кого за поли од ворiт до причiлка.
З-за причiлкового угла Ганна побачила через тин Барбосову морду з роззявленим ротом, з вишкiреними зубами, з лютими очима. Собака вила, гарчала, аж гризла тин.
На перелазi з'явилася чоловiча голова, здорова, з довгими закрученими вусами, з червоним лицем. То був момотянський осавула, що загадував людям на панщину.
– Добридень, – сказав вiн, не знявши шапки i не уклонившись гаразд по-людськiй.
– Доброго здоров'я, – одказав Василь, а сам побiлiв як полотно. Чуло щось недобре i Ганнине серце; ледве встояла на ногах. Осавула нiколи не вiщував людям добра.
"Чого ж оце прийшов до нас осавула! – думала мати. – В нашiй хатi, благодарити господа милосердного, немає кому загадувати на панщину. Ми люди вольнi. Але пiду спитаю".
Пiшла стара з дитиною, схилилась на тин та й почала слухати.
– Годi тобi, москалику, жартувати з жiнкою! – почав осавула. – Прийшла з стану бумага, щоб ти завтра виряджався у Київ, в поход. Гляди ж! Завтра свiтом!
Од такої речi троє недавно веселих, щасливих людей стало на одному мiсцi нерушимо, немов громом пришибленi.
Осавула стрибнув через перелаз. Барбос кинувся до його i повiв його за ворота, гризучи його палицю.
Пiсля Василевого весiлля смуткувала Марина осiнь, смуткувала й зиму, а на рiздво вже й розвеселилась! Знов держить вона перед чи на весiллях, чи на музиках. Хлопцi липнуть до неї, як бджоли до меду, та не сватають, бо матерi заказали їм старостiв слати до Марини. А Марина знов весела та спiвуча! З гарними хлопцями жартує, i постоїть, i побалакає, а поганому часом i по щоцi дасть нишком та тишком. Чи на музиках, чи на весiллях увивається коло Марини чорнобривий ткач Микола, i почав ходити до неї, стежку топтати…
Зацокотiли молодицi по селу, що Марина й сяка й така. Марина постояла з хлопцем пiд вишнями, а слава пiшла по селу, що Маринi парубки нiби хотiли косу одрiзати, що Марина швидко покриткою стане.
Нема спокою людським язикам, нема спокою й Маринi од такої поговiрки!
– Не сплять, не дрiмають мої ворiженьки, – було, каже Марина, – ославили мене, молоду. Нехай судять, нехай наговоряться до часу – до пори! Схочу, прийде така година, що всi вони понiмiють. Пiду замiж, хто трапиться! На злiсть моїм лихим ворогам, на злiсть ткачевi пiду замiж!
На Меланки, проти Нового року, побiгла Марина слухати пiд вiкна з першим млинцем.
– А чи не пiдеш ти, проклята! – крикнула сусiда на кiшку.
"Пiду… пiду замiж цих м'ясниць", – думала Марина.
З того часу, як настане, було, вечiр, Марина прибирається й причiсується. Забрешуть собаки надворi, рипнуть сiнешнi дверi, а в Марини i в душi похолоне…
"Пiду замiж на злiсть ворогам i парубкам! Пiду за того, хто перший трапиться. Доки ж з мене будуть глузувати лихi люди! Хiба ж я не дiвка, та ще й не хороша?.."
Трапився Маринi москаль, яких багато на свiтi, не поганий i не гарний, вже немолодий, i не сподобався їй. Пiшла Марина свiт за очi, як з мосту та в воду…
Жила Марина з чоловiком мiсяць, жила й другий, i вбачає вона, що пiшла замiж не на злiсть своїм ворогам та ткачевi, а на своє безталання! Молода, весела, жартлива, вона i не гадала об тiм, як важко з нелюбим цiлий вiк жити. Вона думала, що тiльки в пiснях жiночих спiвають, як тяжко з нелюбом жити, нелюба любити, з нелюбом розмовляти. Як накрила голову очiпком, тодi побачила, що й справдi важко нелюба любити!
Ввечерi прийде, було, її москаль з роботи, радий та веселий, а Маринi при йому свiт немилий! Засумує, задумається i ходить по хатi, мов нежива, i дiло робить, як мокре горить!
Москаль жартує, дивиться їй любо в вiчi, бере її за руку. А Маринi свiт немилий! Покладе їй руку на шию, а їй здається, що вiн вiрьовкою обвив її горло; схилиться вiн на плече – голова його важка, як камiнь, поцiлує – неначе гадина яка, холодна й слизька, доторкнеться до її лиця, гарячого й молодого, а його вус кудлатий – неначе здоровий павук лазить по її лицi…
Тiльки й обороняється Марина од нелюба думкою про милого, тiльки тодi не так гидує вона, як мiж нею та чоловiком стане думка про милого Василя, як вбачає вона в мислi чорний вус, бiле личко Василеве. I та гаряча, солодка думка закриє її од немилого жарту, од гидкого женихання, неначе од гадини, та думка смiється до неї i грiє її серце, як весняне сонечко.
I почала жити Марина тiльки тiєю думкою та завидувати Ганнi. Пiде, було, та гляне на Василя через тин, помiж зеленим листом вишника, i легше їй стане на душi.
А як пiде, було, її чоловiк з хати. Маринi аж легше дихати! Неначе збулася якого лиха! I порається вона жвавiше, i погляд її веселiший, i говорить Марина сама до себе:
– Горе менi, недоле моя! Занапастила я свiй вiк веселий дiвочий, зав'язала я собi свiт! I плакати, й нарiкати нема на кого, тiльки на себе. Нерозумна, я зав'язала собi голiвоньку, -думала на часок, а тепер не розв'яжу вже довiку. Кажуть, треба любити чоловiка i бiльше нiкого. А я ненавиджу його духу, не терплю його слiду; де вiн ступить, i слiд його поганий. Сяду з ним їсти – шматок хлiба не йде менi в рот, душить, як гарячий пiсок! Сяде зо мною вечеряти – вечеря менi, як полинь, гiрка. Важко жити з ним, говорити нелюбi речi, сидiти з ним поруч!.. На злiсть же моїм ворогам, моєму лиху i чоловiковi буду любити парубкiв чорнобривих, чорновусих!
I починає, було, Марина пiсню, сидячи за гребенем сама в хатi. I пiсня та не дрiбна, не швидка та весела, а жалiбна, витяжна, плакуча. Не спiває Марина – голосить.
Спiває вона, голосом розливає, а з голосом i сльози разом розливаються. Виспiває горе й виплаче, i на серцi стане легше й веселiше. I нiхто не чує тих пiсень жалiбних жiночих, нiхто не пiдслухає її горя, не розкаже нi людям, нi чоловiковi. Стiни нiмi, вiкна нiмi; один гудучий, лютий зимнiй вiтер розносить, що вийде за стiни, помiж вербами, розносить помiж вишнями жiночу пiсню, жiночий жаль… Почала Марина хитрувати по-жiночiй. Вмовляє чоловiка ласкавими словами та випроводжає його з хати то сюди, то туди, то й справдi за дiлом, то часом i без дiла. А москаль все покорявся, бо любив Марину.