Двi московки – Iван Нечуй-Левицький

Москаль робив цiлий тиждень, а у недiлю приходив додому. I став Маринi будень празником, а недiля буднем… Вбереться, було, москаль у недiлю в бiлу сорочку, сяде кiнець стола та й розмовляє з Мариною. А Марина поглядає на його скоса, пораючись коло печi, поглядає на його рудий кудлатий вус, товстi блiдi губи, на сiрi очi та широке лице.

"Чи такий же менi снився, – думає, було, Марина. – Чи з таким же я колись йшла через мiст у снi, стояла пiд вербою, подавала рученьку? Не задля такого я вмивала своє личко ранньою, дозiрньою росою, плела довгу косу дрiбними дрiбушками, дбала, вишивала бiлi рушники. Не задля такого я викохала свою дiвочу красу, своє личко свiже, очi чорнi!.."

В понедiлок вранцi щось дуже рано засвiтилось свiтло у Хомишинiй хатинi. В печi палає полум'я, на припiчку, на жару горшки й горнята. Двi молодицi, близькi сусiди, патрали порося. Ганна поралась коло печi. Ганнина тiтка виробляла на столi паляницi. В хатi душно; молодицi заплаканi.

Чужий чоловiк, вступивши в Василеву хату, подумав би, що в хатi або похорон, або готуються до панахиди. То готували обiд, плакали й тужили по москалевi, которого виряджали в далеку, небезпечну дорогу.

Стара мати вилила всi свої сльози, вже й не плакала. Одчиняла вона скриню, виймала Василевi сорочки i вкладала в клунок; кожну сорочку тулила вона до лиця, до сухих, безслiзних очей. I здавалось їй, що з кожною сорочкою одривається частка її серця i десь щезає на вiки вiчнi.

У другий мiшок вкладала мати сухарi та деяку харч.

Упорались, посаджали у пiч паляницi й сiли обiдати. Василь їсть через силу, Ганна й ложки не вмочила, стара мати на обiд i не глянула. Сидять всi та сумують! А в хатi тихо, нiхто й слова не промовить. Здавалось, глянувши збоку, що тi люди поховали рiдного батька та тiльки що вернулись з кладовища.

В'їхала в двiр конячка, вступили богомольцi з клуночками. Василь з Ганною пристали до їх, щоб разом йти до Києва. Встали тодi з-за стола i почали лагодитись у дорогу. Молодицi заголосили й затужили, як по мертвому.

Виїхали за царину та й почали прощатись. Стара мати кинулась до Василя й заголосила:

– Прощай, сину мiй, прощай, Василю! Хто ж мою старiсть тепер догляне, хто ж мене поховає!

– Не плачте, мамо, – втiшав Василь, – я вернуся, – а сам за слiзьми й свiта не бачив.

– Нi, сину! Я стара, я вмру й тебе не побачу… – Бiльш вона нiчого не сказала, тiльки перехрестила сина.

Богомольцi обернулись до села, перехрестились до церкви. Батiжок свиснув, конячка натяглася i покотила вiзок. Всi тихо зрушили з мiсця i пiшли пiд гору.

Зосталась знов стара Хомиха одна з маленьким онуком. Ввiйшла вона в хату, посадила дитя на лавцi, а сама сiла одiтхнути, обпершись руками об лаву.

– Бодай же я, сину, – промовила вона до себе, – тебе не родила, коли маю дотерпiти за тобою такого жалю! Бодай я була тебе маленьким поховала! Переплакала б, перемучилась би раз та й забула…

А тим часом як мати випроводжала Василя за царину, в одному садку, од самiсiнького поля, спершись на тин, стояла Марина. Пiд високою та гiллястою грушею, мiж зеленим вишником не можна було запримiтити її з дороги. Зате ж вона бачила через тин, через зелене гiлля i царину, й дорогу далеко-далеко на гору, до самiсiнького лiсу.

За годину або за двi поперед усього через ту саму царину Марина випровадила в дорогу свого москаля з другими богомольцями. Наложила й вона всього у клунок задля його у дорогу, i жаль було трохи їй, бо москаль її був добрий, не лихий. Тiльки лила вона сльози не за ним, а за другим, чужим…

Марина стояла пiд грушею i поглядала через кущ бузини на царину, на дорогу. З Хоменкового двора вийшла купка людей. Марина й поблiдла, й замерла, i охолола.

Через тин вона бачила все-все: ї як стояли богомольцi за цариною, i як розпрощувалися. Вона бачила Василевi сльози через свої власнi сльози, що текли рiчкою з її чорних очей. Не одно серце материне, не одна душа Ганни на болiла за Василем. Мiж вишнями, за бузиною болiла ще одна душа, щемiло третє серце. I один бог вiдає, котре з їх болiло найбiльше.

Одiйшли богомольцi трохи од села, а Василь оглянувся ще раз, щоб подивитись на село, на свою хату, на стару матiр, на дорогого сина.

Марина втерла очi рукавом i впилася очима в його лице, в його очi, в його брови. Нiколи не здається милий таким милим, дорогим, як у саму годину розстання й страти! Нiколи не бачила Марина Василя таким гарним, як в той час. Оддала б вона все на свiтi, щоб цiлий вiк стояти за тином та хоч здалеки дивитись на його. I прийшла їй в голову така думка: "Коли б же його або заговорити, або заворожити, щоб вiн став каменем, як стоїть тепер на тому мiсцi, а я стала кам'яна на сiм мiсцi! Щоб менi тiльки дивитись на його бiле лице, чорнi кучерi, чорнi очi; дивитись довiку i нiколи не переставати!.."

А Василь каменем не став; обернувся назад i пiшов тихо за людьми по окопi. Вже вийшли люди на гору i доходять до лiсу, а Марина стоїть, похилившись на тин, i очей не зводить з Василя. Повернули богомольцi в рiдкий лiс; за зеленими кущами манячили то люди, то конячка, то вiзок. Марина i там ловила очима свого милого. З-за кущiв винирне то його голова, то плече, то майнуть чорнi кучерi, а Марину неначе здавить за саме серце. Далi дорога повернула в густий лiс, i швидко все неначе потонуло й пiшло на дно десь в зеленому морi. Марина вхопилась за кiлок обома руками, схилила голову на тин i довго хлипала та побивалась, обливаючи сухий тин гарячими слiзьми…

I знов стало тихо й сумно в Хомишинiй хатi. Знов вечiрньою добою мiсяць заглядає у маленькi вiконця, бiлiє комин, мрiють святi на образах. Хомиха спить i не спить, дрiмає i не дрiмає. I не осмiхається до неї з закутка лице молодої молодицi, не щебечуть кругом неї веселi онуки. Все минуло задля старої!

I бачить вона, як серед дня, шуршанський завод, а кругом заводу, як те вiйсько, обступили люди, та все соцькi та десятники. Декотрi поставали на дверях, на вiкнах, щоб застукати на заводi хлопцiв та забрати в некрути. Згадала вона, що Василь нiби там на заводi, i в душi її похололо. Коли дивиться: деякi хлопцi вискакують з вiкон, як сполоханi кури з сiдала. Мiж ними пiзнає вона свого Василя.. Бiжить Василь з усiєї сили, а десятники за ним. Вiн. прямує до лiсу, а десятники вже от-от настигають… Один вхопив за полу. Василь впав на землю, а десять душ насiло на його; скручують йому руки й забивають у колодку. Холоне серце старої Хомихи; ввесь свiт – i фабрика, i лiс, i небо – все захиталось i закрутилось. I здається їй, що вона вже вмирає… i вмерла… Прокидається стара й не розбере, чи жива вона, чи мертва, чи на цiм свiтi, чи вже на тiм.

Повернулася Ганна з Києва блiда як смерть, лице змарнiло, очi запали глибоко.

Разом з хазяїном Ганна неначе долю свою випровадила з хати, а пустила до себе лихе безталання! Робить вона i на себе, i на дитину, i на стару матiр. А тут з дитиною i на роботу не приймають, не можна i на заводi стати. А покинути нi на кого, найняти няньку – нi за що, оддати до людей – болить серце материне! Стару матiр вже бог прийняв до себе.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: