Як подасть, було, об собi звiстку, то Ганна, було, аж повеселiшає, аж оживе. А згадавши про його долю, вийме, було, з скринi карбованця або й два та й пошле. "Се його праця, – було, каже вона, – нехай же вiн i покористує! А я здужатиму – зароблю. Останню хустину продам, та пошлю йому на чужину…"
Невеселi та коротенькi пилипiвчанi днi, а ще смутнiшi довгi-довгi, як море, ночi! День схожий на вечiр, а вечiр на нiч. По закутках в хатi з ранку до вечора стоять дiди; один день темний, а другий ще темнiший, одна нiч чорна, а друга ще чорнiша. На небi густi хмари, на землi густий туман. Вiтер виє звiрюкою, свистить Попiд стрiхами, крiзь тин, гуде сумно в виводi.
Ганна сидить коло вiконця за гребенем, а Йвась коло неї. з раннього рана до пiзнього вечора хурчить веретено в хатi та трiщить мичка на гребенi. Одною пiснею, було, розважає себе молодиця. Та яка ж то смутна була пiсня! Жалiбнiша вiд самого жалю, смутнiша вiд самого смутку, гiрка, як саме горе! I не раз, було, до деяких пiсень прикладає Ганна слова про своє горе, про свого милого, чорнобривого, що поїхав в далеку сторононьку.
Одна втiха задля неї -син. Покине, було, гребiнь, вiзьме дитину на руки, пригортає, обнiмає, обливає слiзьми, промовляє до його. А мале дитя, дивиться на матiр, було, й собi скривиться, надме губенята та й розiллється слiзьми, як старе. А було, як прийде недiля або свято, як тiльки бовкне дзвiн, Ганна поперед усiх iде до церкви. Надворi негода та темна нiч, вiтер вiє, а Ганна не вважає, йде до церкви. I десь у темному куточку однiсiнька в церквi, тодi як дяк читає на криласi, вона б'є поклони та молиться за свого чоловiка.
Тим часом порожнiє в хатi, пустiє i в коморi, i на дворi, бо, сказано, без хазяїна двiр плаче. А на долю жiночу зостались кочерги та веретено. Чи багато ж закрутиш тим веретеном? Гiркий хлiб вдови й сироти! Од його недалеко до голодної смертi. I почала Ганна потроху спродувати дещо з хазяйства. Не стало сiна й соломи: треба корову продавати. А корова худа-худа, насилу на ногах стоїть! Боки позападали, шерсть стала щетиною, ребра хоч полiчи, ноги як цiвки, звiсно, як зимою мужича скотина. Зводять її навеснi дрючками з мiсця.
Вивела корову на ярмарок. Оглядають жиди корову з усiх бокiв та дають таку цiну, що Ганнi аж сльози навертаються на очi. Нiгде дiтись! Горе та нужда кругом. Продала, як дурно оддала!
Спродала Ганна, що було зайве в скринi, деякi хустки старої покiйницi, деякi спiдницi. Нiчого так їй не було жалко, як тих рушникiв. Повиймала з скринi, розiслала по всьому столi, розвiшала на образах, на стiнах, щоб хоча надивитись. А рушники все гарнi, бiло-бiло убiленi, повишиванi орлами та червоним хмелем. Одiйшла Ганна, пiдперла голову рукою, оглядаючи рушники, згадала своє дiвоцтво:
– Рушнички ви мої повишиванi! Чи я вас не вбiлила, що обдарила вами свою долю й недолю, своє щастя й безталання! Я вас пряла, ночей недосипала, бiлила вас в зеленому лузi пiд червоною калиною; вмочала вас, як почав соловейко щебетати. Давала я вас милому, а, знать, моя недоля тодi мiж старостами в хатi стояла!
Рушнички ви мої, шовком перетканi! З вами я ждала свого милого, чорнобривого; розстеляла вас при повному мiсяцевi, щоб мiй милий був гарний, як мiсяць на небi, щоб життя моє було ясне, як яснi зорi. Не продам я вас зроду-звiку!
Тiльки менi й радостi, що гляну на вас та згадаю своє дiвоцтво, своє женихання, своє залицяння. Не продам вас, не продам!..
V
Хмарна осiнь надворi, смутно в Ганнинiй хатинi. Ганна сидить за гребенем та думу думає. В хатi тихо, як у пустцi. Кiт сидить на печi, заплющивши очi, пiвень присiв пiд полом, дрiмав, опустивши крила. Навiть дитина сидiла тихо, не пустувала, задумалась й голiвку схилила. Сумують стiни, сумують вiкна позаплакуванi, сумує, неначе думу думає, пiч…
А тим часом разом у трьох вiкнах майнула жiноча голова в червонiй хустцi. Неначе разом рипнули сiнешнi й хатнi дверi, i серед хати перед Ганною, як блискавка впала з комина, стала Марина.
– Добривечiр тобi, Ганно, в хату! – ляснула вона голосно, на всю хату, мов брязнула склянкою об землю.
Ганна аж затрусилась, неначе облита холодною водою. Дитина злякалась i заплакала. Кiт скочив з печi пiд пiл, неначе його хто потяг дубцем, а пiвень засокотав, заляпав крилами й заспiвав. Десь у кутку задзижчала муха. Весела Марина сполохала сонну хату; все живе в хатi знов ожило, прокинулось, зашумiло, загомонiло. По сумних стiнах, по темних кутках неначе хвилями розлилась веселiсть, неначе промiнь весняного сонця влетiв у хату i разом блиснув на всi кутки. I пiч глянула веселiше, i вiкна дивились неначе свiтлiше. Закрасила собою краса Маринина вбогу хату, неначе кущ червоної калини красить зелений гай. З того часу, як Ганна вийшла за Василя, мiж подругами неначе недобрий чоловiк загородив стежку тином. Було, Ганна й зайде до Марини, то нелюба вже, нещира розмова була мiж ними!
Як же зосталась Ганна сама в хатi безталанницею, знов Марина пригорнулась до Ганни; взяв її жаль, як почула вона, що Ганна плаче, побивається одна-однiсiнька у своїй хатинi! Не втерпiла – прибiгла Марина!
– Молодице – задрiботiла Марина. – Бiйся ти бога або котрої святого! Зглянься на себе, – промовила Марина, повернувши Ганну до вiкна i дивлячись їй в вiчi. – Лице твоє змарнiло, очi позападали, блiда ти як смерть. Де ж подiлася твоя краса? Тiнь твоя тiльки сидить тут на днищi!..
– Бо сумую, та плачу, та працюю, ночi недосипаю, – одказала Ганна.
– Та нехай вона пропаде, ота iродова робота! Чи вже ж ти хочеш запакувати себе над цим днищем?
Як та метiль, вхопила Марина мичку з гребеня i швиргонула на комин; мичка зачепилась за трiски на коминi i химерно простягла свою довгу бороду вниз, аж дитина зареготалась. Гребiнь полетiв пiд пiл, днище загуркотiло аж на горище, вдарилось об крокви i гепнуло на стелю.
– Марино! що це ти виробляєш, наче маленька! Я не люблю таких жартiв, – каже Ганна.
Червона, як жар, весела, як дитина, Марина вхопила Ганну за руку i почала, жартуючи, крутитись по хатi.
– Марино! навiжена молодице! – пручалася Ганна. – Сьогоднi свята п'ятниця! Геть собi з танцями: не до танцiв теперички менi!
А Марина б'є тропака, та ще й приспiвує:
Як я була молодою – преподобницею,
Повiсила хвартушину над вiконницею.
Хто йде, то кивне, а хто їде, моргне!
– Ганно! сестрице! Чи вже ж ти хочеш занапастити свiй вiк, марно стратити лiта свої молодi; чи вже ж тобi не жаль своєї краси, лиця бiлого, брiвок тоненьких!
– Нащо менi краса тая, коли нема мого Василя. Задля кого ж цвiстиме вона? Нехай в'яне моє лице, западають мої очi, линяють брови, бо нiкому дивитись на їх…
– Ож послухай, Ганно, мене, нерозумної! I Василь твiй не загинув, нiгде не дiвся, може, швидко й прийде! А на свiтi не однi брови чорнi, не однi очi горять вогнем. Однi брови чорнi, а другi чорнiшi, однi очi горять вогнем, а другi палають, як полум'я, одно серце тепле, а друге теплiше.
Сама Марина зiтхнула по своїй речi, бо згадала, що є на свiтi одно серце найтеплiше, однi очi найчорнiшi, одна душа наймилiша.
– Богзна-що ти оце верзеш, Марино! – одказала Ганна. – Я тодi тiльки щаслива, як пiду до церкви та помолюся богу за свого Василя…
– А я й боговi молюся, i на хлопцiв дивлюся! Менi шкода моєї молодої краси, моєї коси. Нехай цвiте, не марнiє моє лице, не линяють брови! Нехай люблять мене хлопцi молодi й хорошi! Я молода, хочу всмак нажитись в свiтi, хочу бути щаслива i весела.
Ото менi щастя, Ганно, як я стою ввечерi пiд вишнями та дожидаю свого милого, чорнобривого, як вiн свисне тричi за ставком мiж вербами, подаючи менi звiстку. А в мене серце холоне й душа холоне! I добре менi, i страшно менi, аж прихилюся я до вишнi… А тут чую, шелеснуло через тин, шелестить лист гарбузовий, гойдається висока кукурудза й соняшники. А милий випливає звiдтiль, як ясний мiсяць сходить, наближається до мене, моє серце млiє, умлiває… Чи то ж не щастя, Ганно, ввечерi, обнявшись з милим, слухати, як щебече соловейко? Чи то ж не доля, як пригорне милий до свого серденька, як дивитись йому в вiчi, цiлувати його брови, його очi?
Марина положила обидвi руки на Ганнинi плечi i припала головою до її плеча.