Двi московки – Iван Нечуй-Левицький

Сама Марина зiтхнула по своїй речi, бо згадала, що є на свiтi одно серце найтеплiше, однi очi найчорнiшi, одна душа наймилiша.

– Богзна-що ти оце верзеш, Марино! – одказала Ганна. – Я тодi тiльки щаслива, як пiду до церкви та помолюся богу за свого Василя…

– А я й боговi молюся, i на хлопцiв дивлюся! Менi шкода моєї молодої краси, моєї коси. Нехай цвiте, не марнiє моє лице, не линяють брови! Нехай люблять мене хлопцi молодi й хорошi! Я молода, хочу всмак нажитись в свiтi, хочу бути щаслива i весела.

Ото менi щастя, Ганно, як я стою ввечерi пiд вишнями та дожидаю свого милого, чорнобривого, як вiн свисне тричi за ставком мiж вербами, подаючи менi звiстку. А в мене серце холоне й душа холоне! I добре менi, i страшно менi, аж прихилюся я до вишнi… А тут чую, шелеснуло через тин, шелестить лист гарбузовий, гойдається висока кукурудза й соняшники. А милий випливає звiдтiль, як ясний мiсяць сходить, наближається до мене, моє серце млiє, умлiває… Чи то ж не щастя, Ганно, ввечерi, обнявшись з милим, слухати, як щебече соловейко? Чи то ж не доля, як пригорне милий до свого серденька, як дивитись йому в вiчi, цiлувати його брови, його очi?

Марина положила обидвi руки на Ганнинi плечi i припала головою до її плеча.

– I годi. Марино, – одказала Ганна. – Не задля мене жарти та смiхи. Не задля мене чорнiють брови та очi. Минулося моє кохання, моє женихання! Помандрувало моє щастя з Василем в далеку сторононьку.

– Але ж ти нажилася з милим, Ганно! А я пiшла замiж за нелюба i не зазнаю такого щастя, як тобi судилося… Я й не накохалась, я й не навтiшалась! Прощай, Ганно, – промовила Марина, – час додому. Приходь до мене, Ганно, завтра ввечерi, побалакаємо, пожартуємо, розважимо себе трохи…

Густий осiннiй туман встає над лiсом вечiрньою добою. В селi тихо, на улицях пусто. Мiсяць свiтить, як через сито; вiтер колише голими вербовими верхами. Марина дiвчат до себе на вечорницi закликає:

– Дiвчата-сестрицi! прийдiть завтра до мене на вечорницi! Скучно менi, молодiй, самiй в хатi жити. Марно пливуть мої днi за днями, лiта за лiтами! Постiль бiла, стiна нiма, нi до кого й слова промовити. Прийде день -журюся, прийде нiч -сумую. Приходьте, дiвчата!

– Добре, Марино, прийдемо! – одказують дiвчата.

– А я закличу до себе троїстi музики та наманю хлопцiв повну хату, i кiмнату, ще й подвiр'ячко! Тому кивну, тому моргну, i налинуть до мене, як орли, як соколи. Порозчиняю ворiтечка, буду вас ждати, в вiкна виглядати. Приходьте ж, дiвчаточка!..

– Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!.. Густий туман покотився яром; в селi ще тихiше; мiсяць насилу вигляда з-за густої хмари, неначе свiтить через густе полотно.

Марина, де не встрiне хлопцiв, до себе на вечорницi закликає:

– Хлопцi! завтра в мене вечорницi! Моя хата скраю, вона стоїть у вишнях, а двiр у черешнях. Лихих собак не маю. Завертайте туди, хлопцi, не минайте мене! Як минете мою хату – не займайте мене!

– Добре, Марино, прийдемо, як дiвчата будуть! – одказують хлопцi.

– То не гай, де соловейки не щебечуть; то не вечорницi, де дiвчат немає! Моя хата, а вашi музики. Наша пляшка й чарка, наша вечеря, а ваше мед-вино, горiлочка, маковники та медяники. А сама я молоденька, гуляти раденька! Не дивiться, хлопцi, що на менi хустка! Серце моє дiвоче. Личко моє не змарнiло, брови не злиняли. Люблю спiви, люблю жарти, люблю вус чорний, погляд орлиний!

Не лишайте мене, хлопцi! Як минете мою хату, не чiпайте мене!

– Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!

Мiсяць виплив з-за густого туману на синє небо; затих вiтер i насилу шелестить сухим листям. I яснiше, i теплiше надворi. Марина Василя, найкращого парубка на все село, до себе на вечорницi закликає:

– Прийди, серце, Василю, завтра ввечерi до мене! В мене буде дiвчат, як зiрок на небi; в мене буде хлопцiв, як макового цвiту на городi. Будемо грати, спiвати, танцювати, самих себе розважати. Прийди, серце моє!

Прийди, серце, Василю! Задля тебе приберуся, як на Великдень! Тричi вмиюсь з полумиска свiжою водою, надiну десять разкiв доброго намиста з дукачем, взуюся в червонi чоботи. Поберемось за рученьки, будемо по хатi походжати. Прийди ж, доле моя!

Прийди ж, доле моя! Буде в мене їсти й пити! Вечеря моя смачна, хата моя тепла.

Взяла Марина хлопця за пiдборiдок, поцiлувала тричi, аж одляски пiшли попiд вербами, i полетiла вiтром попiд огородами, а навздогiнцi за нею побiгла по тину чорна тiнь її.

Ввечерi у суботу сумно та жалiбно загув момотянський дзвiн. Гуляє вiтер по улицях, з неба порошить крупами. Нiкого нема в церквi. Одна Ганна вийшла з цвинтаря, неначе тiнь якогось мерця, i попленталася попiд тинами.

"Адже ж мене просила до себе Марина, – згадала Ганна. – Зайду на часок, посиджу, побалакаю. Одначе сьогоднi робити грiх", – подумала Ганна i повернула до Марининої хати. В хатi у Марини в печi палає полум'я, свiтло так i б'є, так i ллється кругом хвилями з усiх трьох вiкон i освiчує верби та вишнi.

"Марина таки жде мене, – думала собi Ганна, – вечерю, мабуть, варить", – мiркувала вона. Одчинила сiнешнi дверi й здивувалась! В хатi гуде, як в улику бджоли.

"Чи не заблудила я, – подумала Ганна i вийшла надвiр, – нi!.. Маринин двiр i ворота. Ввiйду в хату".

Ввiйшла Ганна й стовпом стала. В хатi ясно, як серед дня. Горить каганець i двi свiчки, в печi палає полум'я i миготить веселими хвилями по бiлих стiнах. На лавках, на полу, на печi обсiли, як хмара, дiвчата та хлопцi! Смiх, регiт, жарти та спiви! На скринi сидять музики. Серед хати убрана, як у празник, походжає Марина, як та пава, та заглядає в пiч.

– А я тебе, Ганно, жду не дiждуся! – гукнула Марина. – Заграйте, музики, дрiбно та весело! Заспiвайте, дiвчата, про талан, про щастя.

– Що се таке. Марино, – одказує Ганна. – Чи весiлля справляєш, чи що? Кого ж замiж даєш, кого жениш?

– Женю я свiй талан, видаю замiж свою долю! Грайте, музики, й не переставайте!

Музики вчесали метелицi. Марина як стояла з рогачем в руках, так i повiялась, i потягла за собою Ганну. Ганна одiпхнула її й стала оддалеки.

– Як не хочеш, то я й сама! – каже Марина. – Заб'ю лихо тропаком, затопчу ногами! Грайте, музики, або грошi вертайте! – А сама приспiвує:

Ой пiшла б я на музики,

Як дасть батько п'ятака, –

Закрутилася б навiки

Та вдарила тропака!

Тут-туп нiженьками,

Дзень, дзелень пiдкiвками!

Гоп-чук-га! тропака!

Бо я зроду така!

Ткач Микола кинувся до Ганни й хотiв потягти її в танець.

– Одчепись, поганий! – визвiрилася на його Ганна так, що аж в хатi стихло, аж замовкли хлопцi та дiвчата.

– Останнiй раз нога моя в твоїй хатi, – промовила Ганна. – Не переступлю я. Марино, твого порога!

Ганна гуркнула дверми, аж вiкна задзвенiли. Хлопцi реготались, а ткач одчинив дверi та й гукнув вслiд:

– Тю-тю, дурна – навiжена московка! Чи присвятилася, чи в черницi думаєш йти!

Розiйшлись вечорницi. Як метiль, кинулась Марина, i поприбирала, й повимiтала, й повитрушувала, й повимивала. Заслала стiл скатертею, постелила постiль, в ночови налила митiлю, щоб змити голову, бо була субота.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: