Встала Марина, як сидiла, в квiтках, стрiчках, накинула кожушину i полетiла до Ганни пiзньою добою.
– Чи спиш, Ганно? – спитала Марина, постукавши в вiкно.
– Нi, не сплю; йди в хату, – одказала Ганна. В хатi було свiтло, бо свiтив мiсяць. Ганна глянула й перехрестилась. Їй здалось, що то мара.
– Не бiйсь, Ганно! Се я дiвую при мiсяцевi та при зорях. Забулась зняти квiтки, як згадала, що обидила тебе, так i прилетiла до тебе.
– Насмiялася ти з мене. Марино! -каже Ганна. – Завтра свята недiля, я була в церквi – богу молилася i за себе, й за чоловiка, i за тебе, i за всiх. А ти мене запровадила на вечорницi. Менi казала одна черниця в Лебединi: хто в церкву не йде або гуляє проти празника, пiд тим на сiм сажнiв земля огнем горить. Що ти робиш, Марино? Схаменися! Хiба ж ти маленька, чи що? Не знаєш, що молодицi грiх вбиратись в дiвочий убiр? Чи не до перелесника вбралась ти в стрiчки та квiтки?
– Прости менi, серце Ганнусю! А я загулялась та й забула, що завтра недiля. I байдуже…
– Завела мене мiж парубки, – говорила далi Ганна, – нехай вони дiвчатам сняться… Та в тебе ж чоловiк є. Що вiн скаже, як додому повернеться? Ти ж хазяйка в своїй господi! Тебе ж люди осудять!
– Як схотять, – каже Марина. – Я не боюсь людського поговору. Жартую, бо я молода, бо хочу прожити свiй вiк весело, щоб не марно пройшли лiта мої молодi.
– А я й досi стояла перед образами та благала за тебе господа милосердного, щоб тебе господь навiв на добрий розум, щоб не глузували з тебе люди.
– Вибачай же менi та не сердься на мене, Ганно. Спасибi тобi. На добранiч!
VI
Не один рiк минув. Спорожнилась Ганнина скриня. Пустiє i в коморi, i на дворi. Повiтка похилилась набiк, покрiвля свiтиться, стрiхи обсмиканi, огорожа сиплеться. Нема за що облагодитись московцi!
Ганна грошей не жалувала: поки подавав чоловiк об собi звiстку, посилала, що, було, закрутить веретеном. А тим часом минає рiк, минає й другий – Василь не подає об собi звiстки.
Вже й питала, i перепитувала людей, питала й москалiв, ходила i до священика. Нiхто не знає, не вiдає. I яких думок не передумала московка, сидячи за гребенем! Не раз вона плакала i тужила за ним, як за мертвим. Недурно ж загомонiли, що десь страшна вiйна.
Тим часом на втiху матерi пiдростав син. Дивиться вона, не надивиться на свого сина; втiшається не навтiшається своїм Iвасем! Хисткий, як билина, рiвний, як очеретина, жвавий, як щиглик, виростає Iвась. Вже йому переступає за десять рокiв; i носик виправляється, i брови густiшають, i личко наливається, як яблучко. I не раз, було, Ганна, поклавши його головку собi на колiна, промовляє до його:
– Отже ж ти, сину, вдався в батька! В тебе очi батьковi, i брови його, i погляд його. Може, ти, сину, родився щасливим! Як виростеш великий, ти будеш хазяїном в моїй хатi. Будемо удвох працювати, хлiб заробляти; будеш менi помагати, бо я швидко стара стану, нездужатиму. Прихилюся я до тебе, сину, на старiсть, а ти доглянеш стару, недужу матiр. Рости, сину, великий та будь щасливий! За тобою, може, i моя доля згадає про мене, ще раз загляне через порiг в мою хату…
Хлопцевi чуднi то були речi. Чудно йому було, що вiн такий малий та догляне таку велику матiр. Йому здавалось, що чоловiк, таки момотянський, котрого дражнили Долею, прийде до їх, стане на порозi та й загляне в їх хату.
Хлопець пiдрiс та й справдi став у пригодi матерi. Вже i на себе трохи заробляє, i матерi дещо принесе до господи. Стара дякує боговi та латає латки подекуди. Аж поздоровшала i помолодшала!
А Марина її розважає. Що божого дня навертається в хату, годує Iвася гостинцями та цiлує його бровенята, згадуючи чорнi брови його батька Василя.
Мабуть, не судилося вже Ганнi щастя. Занадилось до неї лихо та бiда! Бо нема бiдi мiсця в багатих та пишних будинках. Недурно спiвають в пiснi: "Пiшла бiда до пана, iзбулася жупана; пiшла бiда до попа, ноги собi попекла. Пiшла ж бiда до Iвана, од Iвана вийшла п'яна".
Таки ж той самий осавула, що колись приходив за Василем, раз зайшов до Ганни в хату. Ганна як стояла, так i зомлiла, сама не знала й чого. Мабуть, чуло бiду її серце.
– Добридень тобi, молодице, – казав осавула. – Прийшла вчора така бумага, щоб ти виряджала свого сина в школу; бо вiн, бач, нiби солдатський син, значиться, кантонiст…
– Але ж у нас в Момотах нема школи, – одказала вона. – Будьте ласкавi: воно ще мале; а я сама-однiсiнька в хатi; воно менi помiч дає.
– Треба його везти у Київ, – казав осавула, – так i в бумазi написано. Виряджай швидко, бо вже i пiдвода для трьох кантонiстiв наряджена.
Взяли Ганниного хлопця i повезли тим шляхом, що й батько поїхав… Ганна неначе розум стратила. Як нiма, ходила вона недiль зо двi. Марина не одходила од неї, i доглядала, i годувала, аж поки не привiв її бог знову до розуму.
– Не плач, Ганно, не вбивайся, – втiшала, було, Марина. – Київ не богзна-де! Дасть бог лiто, пiдемо у Київ, побачимо сина, а може, й додому одпросимо. Вiн же не те, що москаль.
Тiльки й жила Ганна тiєю думкою, тiєю надiєю, тiльки й ждала вона лiта.
Настало лiто. Пiшла Ганна з богомольцями до Києва.
Ввiйшла в Київ. Кого ж тут питати в свiтi? Питала богомольцiв – нiхто i не знає, i не вiдає. А на улицях, куди не гляне, скрiзь пани та пани, страшно й пiдступити.
Осмiлилась-таки, стала розпитувати одного пана. А вiн слухав, слухав, а далi каже: "Не понимаю, бабка, что ты говоришь!" Iде Ганна улицею та розглядає на всi боки. Коли тут назустрiч, з Воєнного Миколая, вийшли маленькi москалики, та все по два в ряд, а коло їх, як тi журавлi, офiцери по обидва боки. Зирнула Ганна i зараз мiж хлопцями пiзнала свого Йвася.
Як уздрiла вона свого сина, так i кинулась до його мiж ту череду. А син засоромився своєї матерi-мужички; другi засмiялись. Старий офiцер одiпхнув її, ще й налаяв дуже гидко.
Чи вважає ж на що мати, як її одпихають од дитини? Мати полiзла б за мертвим дитям i в яму, якби не спинили…
Ганна пiшла слiдком за ними. Кантонiсти ввiйшли в школу, i вона хотiла увiйти за ними. На порозi спинив її старий вусатий москаль.
– I ваше благородiє, i дядечку, й голубчику! Вiк буду молити бога за вас. Пустiть, нехай же я побачуся з сином. Хоч побачу, хоч оплачу, обцiлую мою єдину дитину!..
– Послi прийдеш, – каже…
Ганна сiла коло порога i стерегла, очей не зводила з дверей…
Коли так як надвечiр випустили до неї сина.
– Скажи менi, моя дитино, чи добре тобi тут, чи жалують тебе?
– Нi, мамо, погано! Все вчимось да вчимось; за все нас б'ють, а на харч дуже погано. А гулять не пускають.
Розказує дитина, а на очах сльози. Мати кинулась до його, оглядала його голову, мундир, сорочки. Там нужа аж кишiла!
– Скинь, сину, оцю погань! Бачиш, що то? Взяла вона той мундир, роздерла й розшматувала i порозкидала шматки у кущi.
– Тiкаймо, сину! Ходiмо додому! Не була б я твоя мати, щоб я пустила тебе назад!..
То не звiр блукає в сосновому бору темної ночi, то не вовчиця ховається з вовченятами, тiкаючи до своєї нори, то мати тiкає з сином, ховається од людей. Обминає Ганна великi битi шляхи, iде вона ярами та долинами, надднiпрянськими лугами та сосновими борами. Ночує Ганна пiд синiм небом, пiд зеленими осокорами та грабами.
Сонце стало серед неба, сипле промiнням на синю днiпрову хвилю, гуляє золотим маревом понад зеленими луками та осокою, понад високими соснами та осокорами, понад бiлим побережним пiском. Надворi стала спека, аж дихати важко.
Потомились безталаннi.
– Болять, сину, нiженьки? – питала мати. – Втомився дуже? Сядьмо на одпочинок.
Невеличкий днiпровський залив влився мiж двома горами в густий сосновий та кленовий лiс. З усiх бокiв обступили його високi-превисокi верби, аж трохи понахилялись над водою, позчiплювались зеленими верхами, заглядаючи в свiтлу, прозорчасту воду, неначе в дзеркало.
Понад заливом, по луках пiшли, скiльки оком скинути, високi очерета, густа зелена осока. А мiж осокою просунулись насилу-силу через гущавину густi лози, високi осокори та верби. По мiлководдi скрiзь розляглося широколисте латаття, вкрило воду листом в три сталки, а над листям стирчали жовтi та бiлi квiтки та зеленi макiвки. Пiд прозорчастою, чистою, як сльоза, водою зеленiло якесь баговиння, зубчасте, тонесеньке, Дрiбне, як пух, свiтилось чисте пiскувате дно з бiлими черепашками. Куди не кинь оком, скрiзь зелена осока, очерета, лози та верби, та пологi зеленi луки.