Живцем поховані – Iван Нечуй-Левицький

– Яка тут краса, яка пишнота на левадах! – промовив я до Свікліцького, але він, очевидячки, був не дуже почутливий до тієї краси левад та садків, бо тільки липнув до мене байдужними очима.

– І цей грунт, і ця така чудова левада тепер і ваша, і… не ваша! – промовив я до Василя. – І цю усю красу ви втратили, хоч і не на віки вічні!

– Хоч і не хотів, а втратив, бо то сила, а проти сили нічого не вдієш, – обізвався Василь вже поважно, не жартуючи. – Воно то й ніби моє – і не моє. І не моїх дітей, бо я за це все мушу платити чинш і не маю права нікому спродать.

Я спочував до обезталаненого чоловіка щирим серцем. І мені стало шкода втрати такого пишного поетичного закуточка. В мене прокинулись сумні почування, сумні думки од втрати нашої середньої культурної верстви на Правобічній Україні та на Білій Русі, тієї осередини суспільства, тієї верстви, котра найбільше постачає розвитих наукою людей, бо вона утворювала б саму культуру, служила б для неї й розносила просвітність по темних закутках. Я почував, що ті усі наші ходачкові та сірачкові шляхтичі, що колись були й не ходачкові, а сиділи на своїх клаптичках землі, як і той давній дідич Свікліцький, – що усі вони теперечки живцем поховані люде на Україні, поховані великими панами. А скільки б з їх вийшло б просвітніх діячів для України, робітників культурного розвитку, певних сівачів його по усіх закутках на Україні, що користувались би місцевими добутками української культури, тоді як магнат та великі пани вміють тільки дбать про свої достатки, про свої догоди та розкоші життя й знають тільки культуру… розкоші та блиску великопанського світового життя, та й годі!

– Коли ж тебе ждати додому? – спитала Настя свого чоловіка.

– Сподівайся мене в гості, як виросте в тебе у світлиці трава на помості, – одказав з козел Свікліцький словами народної пісні. – Оце як гайдну з паном, то тільки ти мене й бачила. Он дивись! вже й рудий Берко йде з ломом та сокирою.

– Та я їду недалечке. Не слухайте його, бо він вам наговорить – «на вербі – груші, а на осиці – кислиці». До Трушок тільки чотирнадцять верстов, – промовив я до Насті, сідаючи в фаетон.

– І дурить же мене, як малу дитину! – гукнула Настя нам навздогінці, зачиняючи за нами ворота.

Настя стала за ворітьми й лузала насіння, спершись ліктем на ворота. З близьких дворів в одну мить поназбігались до неї сусіди міщанки, певно, щоб розпитать, куди поїхав Василь і кого він повіз. Малі діти визирали на вулицю крізь ворота, слідкуючи за фаетоном оченятами.

– Оддайте ви свого хлопця в гімназію. У вас же в містечку є гімназія. Може б з його вийшли люде, – сказав я.

– Оддав би і в гімназію, та в гімназії велика оплать за хлопця, така, що я не спроможусь оплатить при своїх засобах, – промовив Свікліцький. – Доведеться й йому бідувати, як і мені, а не панувать; доведеться вчити його на столяра або на стельмаха, щоб і йому не довелось поневіряться в наймах. Мій батько був дідич, то й нехтував ремество. Шкода, що батько не оддав мене в науку до столяра.

– Як же це ви так зубожіли, коли ваш батько був не вбогий чоловік? – спитав я в Василя.

– Зубожіти не велика труднація, а забагатіть так оце труднація. Мене мабуть побила лиха година од того часу, як граф напустив злиднів у наш двір. Як помер батько, в мене було грошей більше як триста карбованців. Я купив пару добрих коней, справив панську бричку, возив панів по всій околиці з Фастова та з Білої Церкви тоді, як ще не було залізних дорог, держав і простіші коні й ставав під хуру з вагою. Але раз якось повіз я одного пана з Фастова далеченько, за верстов шістдесят. Вертаюсь назад, аж у Білій Церкві усе жидівське місто згоріло: погоріли трохи не усі жидівські хати та крамниці, їду я через те пожежище, а в мене й у душі похололо. Мабуть погоріли й мої хати, бо обидві стоять просто на улиці, недалечко од міста, думаю я, та вже й коней не поганяю. Руки з віжками й батогом так і опали на коліна, неначе мертві; самі коні якось потрапили довезти мене до моєї оселі. Дивлюся я, мого батьківського дому, що стояв над самою вулицею, нема. Тільки головешки куряться. Дім стояв під вітром та під іскрами й згорів дочиста. Небагацько дечого з дому й вихопили, бо пожежа трапилась пізно, вже в обляги. Друга оця хата, що досталась мені од моєї баби, стояла далі в садку, то якось, бог хранив, і не згоріла. Перебрався я в ту хату, оцю, що ви в їй були, випровадивши з неї одного панка пожильця, та й живу там і до цього часу. А тут на тобі другу біду, ніби до мене в двір унадились злидні: через рік, якось влітку, повів я до Росі напувати коні. Завів я їх у воду. Один кінь ліг у воді, побрьохався та й устав. Потім ліг і другий, почав перекидаться та якось набрав води в вуха. Як тільки вода залила вуха, кінь ніби сказився. Я тягну його до себе, до берега, а він вирвався, сліпцем кинувся в Рось на глибиню, потрапив на ковбаню та й сів на дно. Другий кінь чогось заслаб, почав миршавіть, і я мусив продати його за безцінь водовозові. Так і пропали мої коні ні за що, ні про що. Од того часу я втратив заробітки, не спромігся купити другі добрі коні та й зубожів і мусив оце найнятись за дванадцять карбованців на місяць на своїх харчах у одного старого тутешнього пана, що колись держав одно село в графа в посесії та забагатів і тепер живе на бруку в своєму домкові в містечку. Вдень я на службі, а ночувати йду додому. Теперечки довелось мені служити за наймита в такого пана, що колись був достоту такий убогий шляхтич, як тепер я. А він забагатів з графської ласки та з ласки графського управителя, цебто рондзи, тепер живе та хліб жує без роботи, бо він католик. А я мушу служити у його за погонича, хоч ми колись були дідичі й державці.

– Це мені дивно. Як же воно так трапилось? – питав я, здивований.

– А так трапилось, як воно тепер тутечки скрізь по цих панських польських маєтностях у нас буває. Ще люде пам'ятають, як оцей самий пан, в котрого я служу за наймита, колись возив у свого батька мливо до млина, сидів зверху на мішках, пас батькові коні в діброві. А тепер він пан на всю губу, хоч нігде в школах не вчився й ледве вмів читати та писать. Його батько був простий убогий шляхтич, а дехто каже, що він навіть був сірий білоцерківський мужик. Але як тільки ксьондзи затягли його до костьолу та він став перевертнем і почав запобігать ласки в панів, то пани зараз посадили його за лісничого в діброві, а як підріс його син, то й сина настановили за пригінчого коло робітників на буряках, а потім і старого, і його сина взяли за ікономів на графські ферми. Од того часу він так і пішов угору й забагатів, бо ті ікономи обкрадають панів, скільки влізе в капшук та в кишені. А потім ото вже, як назбирав чимало грошей, знайшов собі спільників, таких самих, як і він, і з ними в спілці взяв одно село в графа в посесію. Спілка їх розпалась. Спільники прогайнували свої гроші й одстали, а він вдержав посесію сам та й забагатів. Тепер він вже старий, вже не держить посесії; поставив собі дім на графській землі в містечку, платить за грунт чинш і живе собі та хліб жує без роботи. Таких тут у вас набереться улиць зо дві або й зо три. Оці здатні й дітей вчити в гімназії. А нам далеко тепер до гімназій, як куцому до зайця.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: