Князь Єремія Вишневецький – Iван Нечуй-Левицький

Коли це вже смерком прискакав верхівець і подав Єремії листа од Домініка. Єремія прочитав лист і раптом підвівся на ноги, неначе його хто шпигонув під бік. Він почував, що зрадів, зрадів так, що в його захопило дух, а серце скажено заграло, неначе скрипка на весіллі.

– А що? А що? Отак вам і треба! Як тривога, то й до бога! От тепер я стану вам за бога!

Єремія трохи не крикнув на радощах, звелів посланцеві підождати в обозі, а сам скочив в намет і не знав, що діяти, бігав, метушивсь, никав по наметі й місця собі не знаходив.

Але та нервова радість так швидко згасла, як і прилила. Єремія впав на ліжко й вхопивсь за виски. Несподівано налягла на серце туга, неначе з-за лісу заразом насунула чорна хмара.

«Козаки взяли перевагу! пройдисвіти, харцизи, «льо-три», пройдисвіти, хлопи побили шляхту! Боже мій милий, боже великий! Що ж тепер станеться з Польщею, з Україною? Невже пропали навіки усі мої маєтності, моя дорога Лубенщина, мій квіт, мій перл дорогий та коханий! Невже пропала й Вишневеччина? Невже пропаде й панщина, і хлопи будуть вольні? Шляхту потоптали в болото, в багно!! І хто потоптав? Мої закатовані вороги, козаки та мої панщанники хлопи. Який сором! В польському війську безладдя та безглуздя. Що то буде, що то вийде?»

І Єремія дуже задумався, що то буде, що далі з того вийде. Силкувалась, вгадувала це його здорова тяма в голові, і… не могла вгадати.

Він впав перед образом і почав промовляти молитву, щоб бог дав силу шляхті й неволю Україні, щоб не губив шляхти до кінця, щоб не попустив волі козакам, щоб вернув панам панщину. Грішна була та молитва! То була молитва убійника, злодія й великого проступця, котрий баблявся в проступствах, убійництвах та в українській крові за усе своє живоття. Не дійшла вона до неба!

Чорні хмари заступили їй небо: і розвіяв її буйний вітер разом з хмарами в небеснім просторі.

Не спав князь Єремія цілу ніченьку. Чорні думи облягли хмарами горде чоло.

«Що там станеться в обозі цієї ночі? Що мені діяти з своїм табором? Коли б швидше знати! Коли б швидше світало! Змучилась моя душа до краю. Нема мені полегкості. Нема вже сили терпіти далі. І чому це сонце так забарилось? Цій ночі неначе й кінця не буде!» – думав Єремія, стоячи в своєму наметі.

Він схопився з місця, вискочив з намету й оглядався кругом на всі боки, чи не закрадаються часом звідкільсь козаки, чи не йде часом з-за гори страшний Кривоніс з татарами. І знов він вернувся в намет з важкими думами в голові, з муками в серці.

А світ не світав. Ранок не наставав. Довга осіння ніч тяглася тихо, неначе лиха доля та нещастя. Знов якась важка туга та сумні думи насувались одна за одною, неначе кат за катом входили в намет і катували його душу. І Єремії в нестямі, неначе у важкій дрімоті, здавалось, що він не в наметі, а десь в Немирові на майдані. Кругом його страшні козаки й міщани з дикими мстивими очима крутяться, в'ються, неначе гайвороння грає. І в його вухах задзвеніло, потім зашуміло і знов задзвеніло. Він підвів голову і почав прислухатись.

Єремія знестямки вискочив з намету. Але надворі було тихо. як в усі. Нігде не було чути ні найменшого шелесту. Єремія втямив, що йому той крик почувся й знов вернувся в намет. І знов заворушились в голові страшні картини.

«Господи! Коли ж буде кінець цій ночі? Невже вона тягтиметься до віку – до суду? Невже це починаються мої вічні муки? – молився Єремія. – Як мені важко, душа в мене болить, серце ниє. Господи! Змилосердься надо мною! В мене ніби камінь наліг на серце й душить мене, душить, от-от задушить мене на смерть».

Князь Єремія сів на своє тверде повстяне ліжко, сперся ліктями об коліна й похилив гарячу голову. Голова впала, як мертва, на долоні. Щоки аж пекли в долоні. Знов задзвеніло у вухах, а потім зашуміло й загуло, неначе на млинових лотоках. Знов заворушились важкі думи і низались одна до одної, неначе намистини довгого без кінця разка.

«Чи я в наметі, чи в степу? Ні, не в наметі. Це дикий степ, вкритий чорною ніччю. Мене везуть татари в Крим, взяли в полон. Чи це мій намет, чи татарська тюрма?»

І Єремія знов втратив од великої туги памороки. Йому уявлялось, що він вже в татарській неволі, сидить у тюрмі. Тюрма малесенька. Одним одне маленьке віконце, прорізане в стіні, і блимає, ніби маленьке очко під самою стелею проти темно-синього неба. В тюрмі поночі, ледве мріють чорні забагнені муровані стіни.

В тюрмі погас останній світ. Вже смерклось. І в тюрмі стало темно й чорно. Єремію неначе вже обняла смерть. Ще за жизності смерть живцем в домовині, закопаній глибоко в могилі.

Несподівано у віконце блиснула зоря з високого неба, зайнялась і замигала ясним різким світом. Зоря збільшувалась, мигала перед самісінькими очима, яснішала і все більшала. Гостре проміння різало очі безперестанку, неначе кололо ввічі гострим промінням. Єремія не видержав і повернув голову до другої стіни. І віконечко повернулось туди ж, а зоря все миготіла й різала очі уперто й навратливо. Куди не повертав він очі, поверталось і віконце, і знов дивилась на його гостра ясна зоря й різала йому очі.

Єремія підвів очі й втупив їх у віконце. Вже не зірка там мигала: в віконце дивились чиїсь пишні чорні очі. Він впізнав ті очі. То були Тодозині ясні очі. В одну мить у віконці над очима залисніло біле Тодозине чоло, червоніли рожеві уста. З'явився увесь її вид, ясно освічений, наче живий, але незабаром на голові зачорніла чернеча чорна висока шапка.

«Алла! Алла!» – знов почув Єремія крик за товстими стінами тюрми так виразно, що йому здалось, ніби в татарському місті на майдані крикнули татари, вертаючись з Пилявців.

Єремія скочив з місця. Надворі вже свінуло. Вже розвиднювалось. Десь далеко було чуть галас та крик. Єремія вискочив з намету. Табір заворушився й загув. Прибіг до Єремії Тишкевич, за ним Конецпольський. Прибігли й інші пани.

– Усе пропало! Усе загинуло! Домініків табір тікає! – крикнули пани до Єремії. – Один жовнір прибіг оце звідтіль і подав страшну звістку. Князю Єреміє, що нам тепер чинити? Що діяти? Порадь нас! Ти одна наша порада, наша надія!

– Треба довідатись передніше, що там дійсно скоїлось, – промовив Єремія.

А там і справді скоїлось велике лихо. Вже лягома по усьому польському таборі пройшла чутка, що усі три приводці й усі значні пани крадькома повтікали з табору. В глупу ніч усе військо й собі рушило навтеки, наче перелякана отара овець, або череда без чередника. Заворушився табір, неначе два десятки здорових українських ярмарків, котрі несподівано заразом насторочились тікати од татар. В таборі піднявся крик та галас. В ридвани, у вози запрягали коні. Жовніри хапались, метушились по таборі. Більше сотні тисяч возів рушили з місця й посунулись масою не по битих шляхах, а полями, сугорбами та переярками. І люде й вози збились в одну купу. Повернутись було нікуди. Коні наскакували на вози, брикали, спихали копитами з возів усяку вантагу. Ніхто й гадки не мав хапати й спасати своє добро й усякі свої пожитки з наметів. Усей табір неначе обняла в одну мить пожежа. Люде й коні вискакували з табору, неначе з пожежі.

Вранці вдосвіта козацьке військо виступило за річку через греблю, щоб доконати табір. Але битись було ні з ким. Табір був порожній. Між наметами никали й гавкали собаки, витаскуючи з наметів шматки м'яса та кістки, що позоставались од панської вечері на столах.

– В погоню, молодці, за панами! Навздогінці за ворогами! – скомандував Богдан.

Козаки кинулись і швидко наздогнали польське військо. Військо заметушилось і змішалось. Шляхта дійшла до такого безладдя, що покидала ридвани й вози, шаблі та рушниці й тікала світ за очі. Кожний кричав «стійте!», а сам, як каже літописець, «аби коня допався, летів без огляду, аби не зостався».

День був ясний. Надворі пекло сонце. Шляхтичі скупчились, стовпились, падали додолу од переляку, од духоти й натовпу в тісних стовпищах. Тікаючи, вони спинялись на полі, щоб втерти піт з чола, одсапати й звести дух і прикласти хусточку до серця. Тоді козаки хапали їх, в'язали сирицею й брали в полон. А там далі з долини вискочив з козаками Кривоніс, що кмітив за рухом війська, і вдарив навперейми. З війська, з цілого табору козаки зробили кашу та кисіль. Покинули шляхтичі й своїх поранених і слабих, покинули усе своє добро і тільки спасали свої животи.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: