На гастролях в Микитянах – Iван Нечуй-Левицький

І Софія Леонівна, і Ольга Павлівна, під подихом поетичного вечора та співів, несамохіть слухали, не розмовляли, неначе зчамріли од співу. Вони обидві позадумувались. Ольга Павлівна зітхнула. На той час вона забулась і за гармидер в покоях, і за клопіт в пекарні. Тихі мелодії, чарівні, як синє небо та рожевий захід, навели на клопотливу та запопадну господиню тиху задуму й поезію. В неї серце несамохіть взрушилось. Щось миле, приємне заворушилось в її серці, в її уяві. Їй чогось згадались і ніби привиджувались давніші часи, молоді літа. Ніби промайнули перед нею чиїсь тіні, приємні, милі, як ті співи, і ніби визирнули з давнини. Задзвеніли чиїсь давні молоді голоси, неначе вони одгукувались з давньої давнини її молодих літ, ніби десь з неба. Вона ніби почула з далекого гаю, як там щебетали пташки, співав соловейко, кувала зозуля, – але десь далеко-далеко… І з тієї далекої далечі неначе на неї повіяло духом зеленої весни… Вона згорнула руки й задумалась, згадуючи свою молодість, згадуючи поезію свого дівування.

Софія Леонівна, хоч була черства на почування, і собі задумалась. Вона дивилась на молоденького Левка, але… вона вгляділа, ніби уявки, в тінях вечора чиїсь великі палкі й блискучі чорні очі. Майнули чиїсь густі чорні брови. Вона згадала красуня студента, Наркиса Назарова, його чорні очі, захищені довгими кучерявими віями, згадала й зітхнула. Він був далеко од неї…

Вона так само запрошувала й його прибуть до неї в гості на село на дачу. І їй чогось в цей час заманулось, щоб він прибув оце зараз, таки цього вечора… щоб подивиться на ті пишні очі отутечки, під цим зеленим гіллям, під тихим сяєвом вечірнього неба. Вона насамохіть зітхнула. Поезія співів, поезія вечора промкнулась і в матеріальну душу, і в серце цієї Мессаліни під гіллястою грушею.

А співаки доводили до кінця свої співи. Арія наприкінці пішла в піано, а далі в піаніссімо, тихе, делікатне, замираюче. Співи неначе впадали в дрімоту і ніби засипали од солодкої втоми солодким сном, і вже лунали снами мрій та чарів, золотих, легеньких, як марево, гарячих літніх днів.

Хазяйновита господиня заслухалась і сиділа мовчки, похиливши голову. В її клопотливій душі все ворушились, як золоті пасма марева, якісь приємні тіні, якісь милі згадки. Софії Леонівні страшенно забажалось зараз побачить чорноокого красуня, заманулось, щоб він стояв тутечки під гіллястою грушею попліч з Левком, щоб вона могла дивитись на ті виразні чорні палкі очі, милуваться молодим гарним видом красуня.

«Чи приїде ж то він до мене на село? Ой, коли б приїхав! А я ж його запрошувала, аж благала!» -думала та гадала молода Софія Леонівна, розкидаючи думи та гадки за недавній минувший час у Києві.

III

Після чаю хазяїн витяг з шухляди в столі карти й став прохать артистів пограти. В матушки аж у душі похололо.

«І де ж то класти їх спать? І що стелити їм, коли в покоях і так повно гостей, неначе напхано!» -думала вона, перемиваючи посуд.

Але як не намагавсь отець Зіновій, артисти одмагались, бо самі добре знали, що їм нема де ночувать. Та й найнятий візник хапавсь і не згоджувався ночувать. Як тільки місяць підбився вгору, вище од лісу, артисти попрощались і виїхали з двора.

– А що, отче Зіновію, – промовила Ольга Павлівна нишком до чоловіка, – заходжуйся лишень швидше коло школи. До наших гостей, певно, наїжджатимуть гості щодня. В нас в покоях гармидер, безладдя. Наші гостоньки сплять сливе до півдня, а лягають опівночі. Ми не висипаємось, наймички недосипають ночів і вже ремствують. Переводьмо швидше їх на нову господу й на їх хліб: нехай їх гості їздять до їх, а не до нас. Ти ж знаєш, що тут поблизу в околиці аж вісім оперних артистів, ще й капельмейстер петербурзької опери прибув оце до брата з жінкою. Як сунуться усі з одвідинами до нас, та ще саме в жнива, то я збожеволію од клопоту. Ще, може, й петербурзька капельмейстерша задумає завітать до нас з одвідинами. Та ще, надісь, і професор петербурзької консерваторії приїде на вакації додому в Канівщину. Я не знаю, як і вітать тих професорів, бо зроду й не бачила їх. Може, воно щось таке завбільшки, як будлі-який князь або граф, чи що.

– Зате ж мені весело. Ото шкода, що Завіновський та Чернявський поїхали! Був би оце в карти пограв всмак. Саме підхожа партія, – говорив отець Зіновій.

– І добре зробили, що догадались та поїхали. Тобі тільки б бавиться з ними та верещать. А на мене спадає усей клопіт і в покоях, і в пекарні. В мене вже голова ходором ходе, а ти собі походжаєш та гукаєш пісень з ранку до півночі. Он жнива вже починаються: сьогодні вже приходили настоятелі на жито та на пшеницю, щоб жати за сніп.

– Може, ти й правду кажеш. Настоятелів на жито вже не приймай: я вже згодив на жито женців. Завтра сам покличу майстрів до школи, бо волосний длятиметься й одкладатиме, хто його зна й доки, -говорив отець Зіновій.

Другого дня зрання він послав наймита з возом привезти піску та глини, сам пішов до майстрів, покликав мурівщика й ушивальника. Мазальниць напитали поблизу. Артист щедро заплатив майстрам з своєї кишені. Майстрі кинулись і за один день очепурили школу. Молодиці насилу обмили багно на підлозі, не митій рік: і піском шарували, і ножами шкребли, доки дошкреблись до дерева. Через день Флегонт Петрович з жінкою розпакували свої завиніння, щоб розташуваться в школі з своїми манатками.

Матушка познаходила свої цицові білі завіси од вікон і почепляла їх на вікна в школі. Парти повиносили трохи в сіни, трохи в повітку. В меншому покої Софія Леонівна поставила двоє ліжок. Більший клас став замість світлиці. Машу притулили в пекарні, де взимку жив вчитель, котрий виїхав на літо кудись до батька. Ольга Павлівна понадавала доволі усякого посуду і до печі, і для мочіння та прання плаття, і до всього. Левко таки багато допоміг в роботі коло вбирання покоїв. Старі зчорнілі образи, давно перенесені в школу з старої церкви, перемили й повішали в світлиці. Великий старий зчорнілий бозна-колишній образ Ноя й трьох синів теж обмили. Левко витер його цибулею, – образ пояснішав, і дуже давнє гарне малювання європейсько-польської школи виступило ясно й виразно. Образ був здоровецький, постаті були намальовані сливе на людський зріст. Ной, підвівши очі вгору, благословляв своїх синів, Сима й Афета, котрі поставали навколішки й понахиляли голови. У Ноя борода була намальована така здорова та широка, неначе маляр причепив йому до лиця сніп вівса. В Сима й Афета бороди теліпались такі завбільшки, як куделі білої вовни. Ці сини з білими куделями неначе присіли перед Ноєм і щулились; а середущий Хам гордовито стовбичив осторонь, намальований окреме, мов якийсь стоян, і був намальований з чорними кучерями, з короткою, ніби паничівською кучерявою борідкою. Батько й два сини були білі на виду, з малиновими устами, а Хам стояв чорний, неначе циган, і витріщав здорові очі кудись в далеч, набік, ще й держав у руці якусь патерицю, ніби циган файду. Ной стояв, ніби закутаний в синє простирядло. Сим і Афет неначе понапинались рожевими ряднами, а Хам напнув якесь обчикане вузьке червоне убрання й стояв, мов циганський джиґун з файдою в руках. Над головою в Ноя видно було напис великими церковними буквами: «Святый и праведный Ное». Цього Ноя почепили на стіні проти вікон.

Левко й Флегонт почепляли в двох кутках школи вершки з стародавнього іконостаса з старої церкви з різаними прозорими колонками з виноградного листу й синіми китяхами ягод, а на покуті почепляли рядками старі зчорнілі образи. Матушка почепляла пустовітівські та кролевецькі рушники на кіотах в двох кутках. Софія Леонівна понавозила картатих плахот, позавішувала ними деякі вікна й порозстеляла замість килимків: вона любила пістряві та квітчасті перські матерії.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: