Леонід Семенович оповідав за це своє горе з смішками й жартами. Це була його звичка. За все, навіть за свою жінку, за своє лихо, він говорив з жартами, хоч під тими жартами ховалось горе, ховалась драма його життя. Сестра зітхнула. Флегонт Петрович задумавсь. Задумавсь і веселий отець Зіновій. Усімбуло шкода родича. Леонід Семенович був естетик од насіння й до коріння ще змалку; він дуже любив гарні цяцьки, гарненькі картинки, кольорові писанки. За гроші, що батько давав на гостинці, він тоді ще, як був малим, купував картинки та усякі малюнки, та хусточки, де були вибиті гарні квітки, тюльпани та маківки. Усе гарне та квітчасте надило його до себе ще змалку. Наглядівши біляву красуню десь у Тулі, він навіть і не розпитував гаразд про неї й зараз оженився, бо вважав тільки на її гарну вроду, а про її вдачу навіть не питав ні в кого. «Хоч під лавкою, аби жити з гарною панянкою; хоч під дровами, аби жити з чорними бровами», – каже українська народна приказка. І він вчинив по приказці. Природжена естетичність, природжений потяг до всього гарного, до краси й запагубила його вік. Його жінка була пещена, мазана красуня, була гарна животина, а не людина. В неї, потай і не потай од чоловіка, тягся роман за романом, лицяння за лицянням, доки за це не пішла чутка по всіх усюдах і дійшла й до чоловіка.
– То ти розпочинай діло за розвід. Візьми та розведись з нею, то й лиху буде кінець, – сказав Флегонт Петрович.
– Коли ж вона не згоджується, а силувать її не можна ж. Певно, має на думці показиться, поки молода кров грає, а як підтопчеться, то й вернеться до мене. Але я її зроду-звіку не прийму. Вона мене зрадила, занапастила мене й остогидла мені, – сказав Леонід Семенович.
– Це ви так тільки говорите. Одже ж приймете, яквона приїде до вас, – сказав отець Зіновій.
В сірих ясних Леонідових очах блиснуло щось гостре. Стальовий блиск мигнув і зник в одну мить. Він був упертий, завзятущий і невблаганний і за обиду й кривду не дарував нікому.
– Як приїде до мене, то й піде туди, де й була, коли їй завадило в Києві; а я не стерплю такої обиди, -сказав він з осміхом.
– Це ви тільки так говорите. «Як буде каяття, то буде й вороття», – сказав отець Зіновій.
– Ой смачний же в тебе, Олю, борщ з курятиною! – промовив Леонід Семенович, покуштувавши борщу з тарілки. – Нема в світі смачнішого наїдку, як сало та ситий добрий борщ. Оце так козацька їжа! Оті солоденькі потрави, оті пундики та лагоминки – то все наче трава. Як дві тарілки борщу, то я вже й пообідав. Цим я тільки й живлюсь.
І справді, він виїв дві тарілки борщу й потім ще з'їв шматочок печені, а до третьої потрави й не доторкався. Зараз по обіді Леонід пішов у прихожу, розкутав з простирядла картини, вніс у світлицю й поставив на канапі проти вікон. Картини були здорові й гарненькі. На одній були намальовані дівчата, що танцювали козачка під ворітьми коло садка; на другій було намальовано озеро й Альпи, а над озером на березі стояв будинок, де на лавці сиділи панія й пан, а дитина ніби задивилась на воду, держачи ляльку в руках.
– Олю! – гукнув артист на всі покої низовим басом. – А йди лишень сюди та подивись на картини!
Ольга Павлівна швиденькою ходою увійшла в світлицю й кинулась до картин, бо так само, як і він, дуже любила картини.
– Оця мені сподобніша: я люблю озера та гори, а оті дівчата та лобурі парубки хоч і гарно намальовані, але нам, селянам, вони невдивовижу, бо ми їх щодня бачимо. Та яка ж краса і в тих сояшниках та пшінці, ондечки за тином? – сказала матушка.
– Потривай лишень, ось я винесу їх надвір в садок, а ти подивись на їх у вікно, – сказав Леонід Семенович.
Він ухопив обидві картини, пішов у садок і почепив на сучках на вишнях. Картини покращали вдвоє. Вода в озері аж лисніла. Хвильки на березі аж біліли. Дівчата й хлопці неначе сміялись і манячіли, ніби маленькі ляльки, поначіплювані в зеленому гіллі.
– Чи ви їх продаєте, чи дурно роздаєте? – спитала Софія Леонівна в маляра.
– Я їх вже понавозив братам чимало, а в себе обвішав усі стіни, так що й курці нігде клюнути. Коли вони вам сподобні, то я й вам щось намалюю. Продавати якось ніяково, і таки шкода, та ще як мені сюжет дуже припаде до вподоби. А вольного часу в мене так багацько, щойого нікуди дівати. Які вам до вподоби? Чи дівчата та хлопці, чи Альпи? – сказав Леонід Семенович до Софії Леонівни, запалюючи папіросу.
– Обидві гарні. Я люблю й дівчат та хлопців… – прохопилась вона й трохи не сказала, – і студентів, – але якось вдержалось слово на кінчику язика.
Він робив папіроси й пахкав раз у раз, не перестаючи, та все щось говорив, про щось оповідав. Папіроса гасла, а він знов тер сірнички та її запалював, все пахкав безперестанку та все говорив. Він розказував за артистів або за усяких регентів, за хори, за півчих, за усякі співи й більше ні за що. Іншої розмови в його не було. Ця однобічність розмови скидалась на мономанію і згодом обридала так, що всім, а більш од усього націям, була невидержка його слухать, і вони втікали з світлиці. Як він був веселий, то любив оповідать ще й передражнювати ті особи, за котрих говорив. Це передражнювання він так штучно удавав, неначе й справді грав будлі-де на сцені в театрі.
– Як же ви там живете в Києві? Чи добрі до вас ченці? – спитав отець Зіновій.
– Поки що вони до мене добрі, але я до їх не дуже добрий. Тільки економ на півчеській, отой отець Пафнутій, вже мені трохи остогид. Коли не прийду справлять півчу, він усе стовбиче в дверях, або підслухає під дверима, або зазирає в двері з-за одвірка. Після співки оце сяду та й балакаю з великими півчими, найнятими дрібними урядовцями з канцелярій, а він усе висовує свого гострого носа з-за одвірка, підслухає, про що ми балакаємо, та підглядає, чи не стоїть часом в нас пляшка на столі. Оце позавчора якось сидимо, та й забалакались до смерку. Коли дивлюсь, аж з-за одвірка вже висовується його довга ключка, неначе журавель висовує свого дзьоба. Покаже дзьоба та й сховається, А ми все сидимо та балакаємо. Він, певно, не втерпів, одхилив другу половинку дверей…
Леонід Семенович схопився з місця, налапав на столику-косинчику в кутку стару батющипу скуфію, почимчикував в кабінет, надів скуфію, накинув наопашки батющин кафтан, закинув патли за вуха, стулив долонею невеличку борідку, згорнув навхрест руки на грудях і почав виглядать з-за одвірка: висуне голову та й сховається. Потім помалесеньку, неначе закрадалась лисиця до курей, увійшов у двері, згорбившись та скорчившись в три погибелі, ще й ступав на ході навшпиньки. Він розтяг губи сливе до вух і так змінив свою постать та обвід лиця, що й справді скинувсь на якогось монастирського шпигуна-слимака.
Всі зареготались. Навіть поважна Софія Леонівна засміялась. Леонід Семенович був таки добрий штукар і вмів дуже штучно удавать усяких людей усякої верстви.
– Господи Іісусе Христе, помилуй нас! – промовив Леонід Семенович тоненьким підлесливим голоском. – Чи все в вас гаразд?
– Амінь! Усе гаразд, усе! Тільки нема по чарці після співки, щоб гортань промочить, – вже гукнув Леонід Семенович басом і випроставсь на ввесь зріст.
– По нашому уставу це не полагається, хіба тільки в великі святки в трапезі полагається по одній красовулі, – сказав Леонід Семенович, знов згорбившись та підсолодивши голос.
– А я думаю: дай налякаю оцього непроханого наглядача, – заговорив він вже своїм голосом. – Та обернувсь до вікна, заглянув та як гукону ніби з дива: «Отець Пафнутій! Он отець намісник іде в клобуці; коли в клобуці, то це він, певно, ходе по чернечих келіях». Як стрепенеться мій шпигун, як шугне в двері! – «Ой, господи Іісусе Христе! А в мене ж на столі пляш… Були в гостях сусіди ієромонахи», – каже він з переляку. В його, мабуть, саме тоді стояли на столі пляшки з наливками, бо він дуже любе наливки. Аж тут і справді в сінці присурганивсь о. намісник. Ледве несе свою ситу гладку особу.
Леонід Семенович накинув на голову бриля, що лежав на фортеп'яні, вернувсь в кабінет, вхопив сестрину чорну хустку, що висіла на стільці, напнув її на бриль, ніби чернечу намітку, випроставсь на ввесь зріст, задер голову, випнув черево, напиндючивсь і повагом увійшов у двері. Кінці хустки коливались та метлялись по обидва боки. В його в одну мить ніби виросло таке черево, неначе він підмостив під кафтан діжу з тістом. Ступивши повагом кільки ступенів, він коливавсь на обидва боки, ще й придержував обома руками пузо, цей осередок чернечої ваги й вартості.