– А ви, отче Пафнутію, тут? – гукнув він низьким басом, ніби голосом ситого й гладкого чернецького начальника.
Постать була така смішна, така химерна, що всі реготались, аж сльози виступили з очей. Метлялись кінці хустки, коливалось і черево. Уся здорова постать неначе хиталась на ногах од великої ваги чернечого черева.
– А ви, Леоніде Семеновичу, на співці? – промовив він до мене з порога.
– А тут, – кажу. – От і добре, що я зострівся з вами. Мої півчі нарікають, що їх годують пісним борщем з лободою та з тарханами… А він до мене: «Та то вони вигадують! В монастирях спасаються не тархани, а ченці та спасеники-прочани, та люде божі. Цьому неправда», – каже він до мене та й головою затріпав, аж намітка заколивалась.
І Леонід Семенович показав, як намісник затріпав головою. Кінці хустки зателіпались, неначе він замахав здоровецькими вухами. Вийшло таке смішне опудало, що матушка аж покотилась на канапі од реготу. Софія Леонівна. по своїй вдачі здержлива та поважна, не могла на цей час здержаться й зареготалась на всю світлицю. Діти аж вищали од реготу.
– Он скинь оту намітку, бо вмру од сміху! Цур тобі, пек тобі, як розсмішив мене! – говорила сестра, аж червона од реготу.
– Що це ви вигадуєте на нас? Я, Леоніде Семеновичу, чув це про вас не вперше. Це якась пеня на нас, та ще й надаремна, якась намога, якась причепа, хто його зна й за що. Я буду жаліться на вас архієреєві. Побачимо, хто виграє, а хто програє. Не буде Галя, то буде другая, – гримів Леонід Семенович докірливо басом на всю світлицю та все тріпав хусткою, неначе пейсами.
Сестра схопилась і зняла з його ту хустку. В неї од реготу виступили сльози з очей.
– Гляди лиш, щоб тобі та намітка часом не пошкодила, – сказала сестра.
– Ого! нехай тільки мене зачепе. Я втирав носа кращим од його псяюхам; утру носа й йому. Не злякався я його й не боюсь.
– «Не бійсь, та стережись», – кажуть в приказці. Він може вам пошкодить, – обізвавсь отець Зіновій.
– Нехай шкоде! не дуже-то мені завгорить! Не я шукаю місця, а місце шукає мене. Я вже чув, що цей нахабний калугер вже підставляє мені під ноги стільчика, де тільки зможе. Але я йому цього не попущу й не подарую нізащо.
По його очах було видно, що він і справді не любе нікому попускати й дарувать. Сестра знала, що він нікому й ніколи не дарував і через це мусив часто мінять службу. Вона одразу ущухла й замовкла. Замовкли усі, тільки діти в кутку ще верещали й пустували поти, поки матері не впинили їх і не випровадили в садок.
Леонід Семенович сів у крісло, запалив папіросу й почав оповідать і за своїх начальників, і за артистів-співаків, і за всяких регентів. Він було як почне ці оповідання, то вже не спиниться. Оповідання тяглись без кінця одно за другим та все за співи, та за співців. За інші речі та за інших людей він не любив розмовлять. То була в його ніби якась однобочність вдачі, може, й манія.
– В Подольському хорі тепер регентує якась вимочена в квасу кислиця, бо й мордочка в його, як кислиця. Це ледащо переманило в мене оце недавно два баси. А само мале, дрібне та заниділе, нужденне, миршаве, але зависне, зле та опришкувате! Як справляє хор, то аж стрибає, неначе його хтось припікає в п'яти розпеченим залізом. Пищить та верещить тоненьким голоском, неначе порося в тину. Як тільки котрий дискант не доносить або переносить або котрий альт зарізнить, то він скіць до його та камертоном лусь по лобі! Скаче на всі боки, як заєць, ще й тріпає руками, неначе сполохана курка крилами, та так і сипле раз у раз навкруги помордаси, потиличники та поляпаси.
І Леонід Семенович, звичайно длявий, зайорзав на кріслі й показував, як той регент кидається на всі боки та дає поляпаси.
– А от в Петербурзькому хорі, в Ісакія в соборі, був регент так регент! Високий, поставний, здоровий та тихий, рівний, поважний.
Сестра знала, що як він почне розмову за всяких співаків, то не сплоха спиниться. Вона почала позіхать. За нею позіхнула Софія Лсонівна, а потім і Флегонт Петрович позіхнув на всю світлицю після смачного тривного поживку. А Леонід Семенович все тяг своє оповідання рівним одногучним та одноманітним басом.
– Так отой регент, от так регент! Цей не собачка-дзявкало, що й сюди дзяв-дзяв, і туди дзяв-дзяв! та круть-верть на всі боки, як муха в окропі! Цей регент справляє хор повагом, так достоту, як я! – сказав він з почуванням своєї вартості, трохи збільшеної.
– Та годі вже тобі за тих регентів! – аж крикнула на його сестра, бо їй вже осточортіли ті оповідання. – Говори за щось інше й цікавіше!
Вона була нервова людина і вже насилу-силу видержувала ті нецікаві для неї оповідання. А Леонід Семенович нітрошки не вважав на неї й тяг далі басом, неначе якусь товсту колоду, котра шипіла десь по піску або по землі й наводила сонноту та дрімоту на слухачів.
– Оцей регент так знає своє діло, вміє справлять півчу, неначе в мене вчивсь. Як співи йдуть вгору, так він піднімає руки вгору, неначе знімає їх до бога. Певно, бачив, як я часом в Петербурзі ставав замість регента в Ісакія.
І Леонід Семенович розставив руки й зняв їх, неначе до бога, ніби ширококрилий орел, що насторочився підняться високо вгору й махонув дужими крилами.
– А як підуть співи на тихіше, цей регент спускає руки нижче; а як ще тихіше, цей регент спускає руки нижче; а як ще тихіше, – то тільки воруше пальцями та все шепоче: «Тихіше, тихіше…» – ще й очі заплющує…
Леонід Семенович і сам поволі спускав руки нижче, простягнувши їх на всю довжину, закинув назад голову, заплющив очі й помалесеньку ворушив заразом усіма довгими тонкими пальцями та все стишував голос та шепотів: «Тихіше, тихіше…» Він неначе й сам засипав або замирав. Але засипали і його слухачі. Усім так надокучили його довгі ті оповідання, що всім хотілось криконуть: та годі вже, бо остогидло!
Сестра вже не видержала далі, схопилася з стільця й крикнула: «Ой годі вже, годі, бо мені вже нудно!»
Вона втекла в двері, а Леонід Семенович ні кришки не вважав на неї: все сидів, закинувши патлату голову, й тріпав пальцями, все заплющував очі й шепотів: «Тихіше, тихіше, тихіше… цисс…сс».
Це «цссс..,сс» розсмішило й розбуркало дрімаючих слухачів. Вони недоброхіть засміялись і самі неначе прокинулись. Отець Зіновій знав, що цей артист ладен тягти таке оповідання хоч би й до смерку. Щоб його спинить, він раптом затяг церковної великодної пісні. Голос його загримів і одразу розбуркав Леоніда Семеновича. Флегонт Петрович і Левко несамохіть пристали до їх. На співаків неначе спало натхнення. Знов розпочались запеклі співи. Світлиця загула, аж в садку залунало.
«Ну тепереньки знов ревтимуть до смерку, – подумала Ольга Павлівна. – Ой коли б швидше здихатись цього клопоту! Коли б гості мерщій переходили на своє самостійне житло, бо вже мені невидержка далі. Це кара божа, а не артисти».
– Чи ти пак, Флегонте, пам'ятаєш артиста, баса Шакулу, того, що співав разом зо мною в опері? Це той, що було співає арії, неначе галушкою вдавивсь. Отак-о! – сказав Леонід Семенович, перебиваючи співи, і завів арію зовсім таким голосом, як той Шакула, неначе й сам галушкою або давлючою грушею вдавивсь.
Але Флегонт Петрович не вважав на його питання й тяг дрібний спів далі, щоб зумисне перебить його нудні оповідання й приголомшить його. Оповідач побачив, що втратив вважливих слухачів, замовк, а далі й сам незчувся, як пристав до їх. Веселий голосний всликодний спів неначе й його заметив охотою до співів і одразу пробуркав у йому природжений артистичний потяг до співання. Він вже забув і за Шакулу, і за регентів, і за їх химерні вихватки на співках і став співати вкупі з ними з нестямки так завзято, ніби він співав арії на сцені перед високими слухачами.
Тимчасом, як батьки грались в співи, діти теж грались в садку й несподівано збили таку бучу, що матері мусили йти в садок і розбирать їх справу, ніби на суді.
Флегонтів Петруша трохи скинувсь на мавпу, бо страшенно любив лазить по покрівлях та по деревах. Леонідів синок теж дряпався слідком за ним на височезні старі вишні. Вони давали привід о цьому й матущиним дітям. І ті дерлись слідком за ними на гіляки. Петрушка виліз на вишню й дражнився звідтіля з дітьми. Матущин синок достав його за ногу й почепивсь на їй. Петруша гепнув з вишні й дав поляпаса Івасеві, а Івась дав йому здачі по потилиці. Хлопці зчепились, як півні, і подряпали один другому щоки. Петруша гамселив Івася. Івась лупцював кулаками Петрушу. Маша була в садку, але вона не дуже ними пеклювалась і загалом наглядала за дітьми тільки здалеки. Із садку піднявся крик. Брати оступились за Івася й кинулись на Петрушу. Скоїлась справдешня баталія. Матері повибігали в садок, їм з переляку уявилось, що, може, котрий хлопець упав в криницю, бо в садку була криниця з журавлем.