На гастролях в Микитянах – Iван Нечуй-Левицький

Сестра знала, що як він почне розмову за всяких співаків, то не сплоха спиниться. Вона почала позіхать. За нею позіхнула Софія Лсонівна, а потім і Флегонт Петрович позіхнув на всю світлицю після смачного тривного поживку. А Леонід Семенович все тяг своє оповідання рівним одногучним та одноманітним басом.

– Так отой регент, от так регент! Цей не собачка-дзявкало, що й сюди дзяв-дзяв, і туди дзяв-дзяв! та круть-верть на всі боки, як муха в окропі! Цей регент справляє хор повагом, так достоту, як я! – сказав він з почуванням своєї вартості, трохи збільшеної.

– Та годі вже тобі за тих регентів! – аж крикнула на його сестра, бо їй вже осточортіли ті оповідання. – Говори за щось інше й цікавіше!

Вона була нервова людина і вже насилу-силу видержувала ті нецікаві для неї оповідання. А Леонід Семенович нітрошки не вважав на неї й тяг далі басом, неначе якусь товсту колоду, котра шипіла десь по піску або по землі й наводила сонноту та дрімоту на слухачів.

– Оцей регент так знає своє діло, вміє справлять півчу, неначе в мене вчивсь. Як співи йдуть вгору, так він піднімає руки вгору, неначе знімає їх до бога. Певно, бачив, як я часом в Петербурзі ставав замість регента в Ісакія.

І Леонід Семенович розставив руки й зняв їх, неначе до бога, ніби ширококрилий орел, що насторочився підняться високо вгору й махонув дужими крилами.

– А як підуть співи на тихіше, цей регент спускає руки нижче; а як ще тихіше, цей регент спускає руки нижче; а як ще тихіше, – то тільки воруше пальцями та все шепоче: «Тихіше, тихіше…» – ще й очі заплющує…

Леонід Семенович і сам поволі спускав руки нижче, простягнувши їх на всю довжину, закинув назад голову, заплющив очі й помалесеньку ворушив заразом усіма довгими тонкими пальцями та все стишував голос та шепотів: «Тихіше, тихіше…» Він неначе й сам засипав або замирав. Але засипали і його слухачі. Усім так надокучили його довгі ті оповідання, що всім хотілось криконуть: та годі вже, бо остогидло!

Сестра вже не видержала далі, схопилася з стільця й крикнула: «Ой годі вже, годі, бо мені вже нудно!»

Вона втекла в двері, а Леонід Семенович ні кришки не вважав на неї: все сидів, закинувши патлату голову, й тріпав пальцями, все заплющував очі й шепотів: «Тихіше, тихіше, тихіше… цисс…сс».

Це «цссс..,сс» розсмішило й розбуркало дрімаючих слухачів. Вони недоброхіть засміялись і самі неначе прокинулись. Отець Зіновій знав, що цей артист ладен тягти таке оповідання хоч би й до смерку. Щоб його спинить, він раптом затяг церковної великодної пісні. Голос його загримів і одразу розбуркав Леоніда Семеновича. Флегонт Петрович і Левко несамохіть пристали до їх. На співаків неначе спало натхнення. Знов розпочались запеклі співи. Світлиця загула, аж в садку залунало.

«Ну тепереньки знов ревтимуть до смерку, – подумала Ольга Павлівна. – Ой коли б швидше здихатись цього клопоту! Коли б гості мерщій переходили на своє самостійне житло, бо вже мені невидержка далі. Це кара божа, а не артисти».

– Чи ти пак, Флегонте, пам'ятаєш артиста, баса Шакулу, того, що співав разом зо мною в опері? Це той, що було співає арії, неначе галушкою вдавивсь. Отак-о! – сказав Леонід Семенович, перебиваючи співи, і завів арію зовсім таким голосом, як той Шакула, неначе й сам галушкою або давлючою грушею вдавивсь.

Але Флегонт Петрович не вважав на його питання й тяг дрібний спів далі, щоб зумисне перебить його нудні оповідання й приголомшить його. Оповідач побачив, що втратив вважливих слухачів, замовк, а далі й сам незчувся, як пристав до їх. Веселий голосний всликодний спів неначе й його заметив охотою до співів і одразу пробуркав у йому природжений артистичний потяг до співання. Він вже забув і за Шакулу, і за регентів, і за їх химерні вихватки на співках і став співати вкупі з ними з нестямки так завзято, ніби він співав арії на сцені перед високими слухачами.

Тимчасом, як батьки грались в співи, діти теж грались в садку й несподівано збили таку бучу, що матері мусили йти в садок і розбирать їх справу, ніби на суді.

Флегонтів Петруша трохи скинувсь на мавпу, бо страшенно любив лазить по покрівлях та по деревах. Леонідів синок теж дряпався слідком за ним на височезні старі вишні. Вони давали привід о цьому й матущиним дітям. І ті дерлись слідком за ними на гіляки. Петрушка виліз на вишню й дражнився звідтіля з дітьми. Матущин синок достав його за ногу й почепивсь на їй. Петруша гепнув з вишні й дав поляпаса Івасеві, а Івась дав йому здачі по потилиці. Хлопці зчепились, як півні, і подряпали один другому щоки. Петруша гамселив Івася. Івась лупцював кулаками Петрушу. Маша була в садку, але вона не дуже ними пеклювалась і загалом наглядала за дітьми тільки здалеки. Із садку піднявся крик. Брати оступились за Івася й кинулись на Петрушу. Скоїлась справдешня баталія. Матері повибігали в садок, їм з переляку уявилось, що, може, котрий хлопець упав в криницю, бо в садку була криниця з журавлем.

Почали розбирать ту справу. Петруша рів, Івась репетував. Маша напевно не могла знати, хто з хлопців правий, а хто винний, але виправдовувала свого панича й скидала пеню та провину на Івася.

Софії Леонівні стало жаль синка. Вона надулась, аж розчервонілась на виду й од того часу не говорила з матушкою, навіть одверталась од неї. Матушці так само було шкода свого Івася, але вона була звичайніша од гості й здержлива і не показувала свого невдоволення перед гістьми.

Але ввечері знов трапилась подія вже в пекарні. Ївга й наймити, звичайно, як слуги, були завидливі до Маші, шо вона завсігди б'є байдики, нічого не робе й Ївзі ні в чому не помагає. Дівчата змовились: вони собі й наймитам поклали кращі ложки за вечерею, а перед Машею поклали стару ложку, вищерблену на носику, з визубнем сливе до середини ложки.

– От тепер Маша, може, не похопиться виловить в мисці усі галушки щербатою ложкою! – сказала Ївга до наймитів. – А то ця прожир така спішна та ненажерлива, що за нею й не похопишся з їжею: не жує галушок, а просто глитає, неначе індик. Я не встигну проковтнуть однієї галушки, а вона вже проглине дві! Я лічила, скільки галушок вона проглине за вечерею, – сливе вдвоє більше за мене; я лічила-лічила та й лік погубила.

Але як наймички сіли за вечерю. Маша взяла ложку й зараз постерегла, що такою щербатою ложкою не можна донести юшки до рота. Вона пожбурила ложку до порога, а далі спересердя встала з покутя, вхопила щербату ложку й побігла в покої жалітись на Ївгу. Матушка мусила сама йти до пекарні й залагодить ую справу, знайшла новішу ложку на миснику й подала Маші. Але розлютована Маша вже й не сіла за стіл і вийшла з пекарні. Софія Леонівна бачила ту ложку, і їй чомусь здалось, що тут зневажають її наймичку через те, що, надісь, зневажають й її саму. Вона ще гірше насупилась. Кмітливе матущине око й не примітило. Матушка зобидилась.

– Ой коли б ці гості хутчій перебирались в своє житло. Дам їм усе, що потрібно в господарстві, дам і наддам, аби вони швидше виходили й жили собі нарізне од нас в опрічнім домі, – говорила Ольга Павлівна до отця Зіновія нищечком.

– Та то ти вже дуже пеклюєшся тією Машею. Ти не дуже їй потурай та падкуй коло неї, бо вона така ж сама, як і Ївга, тільки на селі кирпу гне, нібито вона справжня панна, – говорив о. Зіновій до жінки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: