Батюшка швиденько пішов додому, щоб до обіду встигнуть увести в хрест дитину. Софія Леонівна вже готувала обід самостійно, як у себе вдома в Києві.
– От і добре, що трапилась ця нечасна дитина. Поки батюшка дохресте дитину, я до обіду ще й наведу фарбами свою картинку.
– Що ж це ви намазголили на полотні? Нічогісінько не розберу. Не то лози, не то дерева, не то якесь гайвороння… Ще й збоку стримить якийсь стоян, неначе шибениця, – промовила Софія Леонівна з ваганням та з недомислом в очах.
– Ой ви! Не маєте ви тямку про малярські справи ані на шаг. Ось я зараз понаводжу усе, так тоді й дізнаєтесь, що то за гайвороння. Нічого ви не тямите, – обізвавсь Леонід Семенович.
– Ну! я не така вже нетяма, щоб і цього не втямить. Бачу, що ви намалювали кат зна що та й годі!
Софія Леонівна й справді нічого не тямила в мальовництві, не любила картин і ніколи не дивилась, що на їх намальоване.
– Ож дивіться! – сказав Леонід Семенович і, вхопивши пензля в руки, в одну мить посинив воду, позеленив верби та осокори, навів жовтогарячою фарбою питель, почорнив трубу. Картина одразу ніби ожила й глянула на неймовірну Софію Леонівну. Поки покликали обідать, картина вже була ніби живий вигляд з греблі на околишні береги.
– Кидайте вже оте мальовидло та ходім обідать, бо я вже їсти хочу! – обізвавсь Левко Ігнатович, вирячивши очі на картину та несамохіть слідкуючи очима за кожним рушенням пензля. – Ну та й падковиті ж ви до цього штучництва! Ви б, надісь, малювали і вдень, і вночі. Як гамселить по полотні!
– Атож! Як найде на мене оце дурне натхнення, то я й справді був би ладен і вночі малювать. А часом то так зам'якинюсь та розледащію, що й пензля не хочеться взять у пучку. Це, певно, на мене тутечки повіяв подих сільської поезії. Це ж мої гастролі на селі, мабуть, такі, як будуть згодом десь далеко і твої, Флегонте Петровичу.
В суботу Флегонт Петрович з Леонідом Семеновичем, та Левком пішли на співку, щоб трохи справить півчу, а в неділю вони співали в церкві в хорі. Артисти виспівували і в хорі, і в тріо так, що селяни з дива сливе усюслужбу божу стояли лицем не до престолу, а до хор, де гриміли чудові голоси. Слава за їх співи пішла навіть по селах скрізь по околиці.
V
Три дні ще пробув Леонід Семенович в сестри. Ще двічі ходив на греблю з своїми мальовницькими причандалами, щоб докінчить роботу. Картина ще гаразд і не висохла, а тільки зашерхла, як він вже зібрався в дорогу.
– Час мені браться до батька в Канівшину. Швидко мине той тиждень, що й не зоглядишся, а мені треба б ще посхоплювать деякі гарненькі вигляди по Росі в Канівщині. Може, мені знов доведеться десь тинятись на далекій півночі, де я вже тинявся. Як було побачу на картині понамальовувані рідні місця, то неначе вдома побуваю, аж повеселішаю й стаю бадьористий. Часом було аж очі зайдуть сльозою од нудьги та смутку на чужині за рідною країною.
Через три дні, наспівавшись та розваживши себе малюванням, Леонід Семенович рушив з двора до батька в Канівщину. Сестра заплакала на прощанні. Їй жаль було і брата, і його малого сина, котрого наче сиротою покинула навіжена мати. З Леонідом Семеновичем поїхав в містечко й батюшка за налигачами, обротями, налюшниками та деякими закупками, потрібними в жнива. На козлах примостивсь і Флегонт Петрович, щоб дізнаться, чи нема часом на пошті звістки про запрошування будлі-куди на гастролі з артистичного бюра. Леоніда Семеновича одвезли на вокзал, а самі вони заїхали в крамниці. Зробивши свою купівлю, вони зострілись з одним знайомим з містечка. Він запросив їх до себе на карти. Невважаючи на гарячий жнив'яний час, отець Зіновій загаявся до пізньої доби і вже сливе в глупу ніч вернувся додому з налигачами та обротями. Матушка сердилась, сварилась та й годі сказала. Усю провину вона скидала на своїх гостей, що наїхали не в добрий час, саме в жнива, бо через гостей часом доводилось занехаять роботу на полі. Після од'їзду Леоніда Семеновича й Левко догадавсь, що й йому час би вже їхать до батька. Але отець Зіновій і Флегонт Петрович намагались, щоб він зостався ще на якийсь час, мабуть, через те, щоб розважить себе трохи, бо їм не було з ким грати в карти. Левко не дуже-то й одмагавсь і зостався. Він обідав наперемінку то в школі, то в матушки. Сусіди баби скуповували по селі для Софії Леонівни курчата та кури на обід. Маша ходила щоранку на батющину леваду по бутвину та усяку гичку на закришку й готувала обід у школі в пекарні. Хліба й паляниць до чаю постачала гостям матушка. Життя гостей в опрічній хаті вже не заважало хазяїнові й господині. Софія Леонівна часом запрошувала батюшку й усю його сім'ю до себе на чай на причілок. Отець Зіновій був дуже радий гостям, бо йому було до кого повсякчас піти в гості, розважить себе трохи, і побалакать, і поспівати, і в карти пограть. Левко, як штукар на вдачу, своїми смішками та жартами розвеселяв усіх, а найбільше обох хазяїнів, і без того нахильних до жартів та штукарства. І Маша в опрічному житлі вже не так здорово гнула кирпу перед наймичками й наймитами: вона оговталась, оббулася в чужій оселі, вже не так бундючилась перед сільськими слугами, призвичаїлась до сільського щоденного порядку в батющиному домі, ходила туди за молоком та паляницями й частенько-таки бігала позичать посуд для якоїсь потрібки. Часом вранці, йдучи з кошиком по бутвину на леваду, вона ніби ненароком завертала на греблю до питля, щоб прогулятись та при нагоді й побачиться з молодим товаришем механіка, панком Суходольським. Течія життя пішла рівно, плавко і для обох сім'їв дуже приємно.
Через три дні після того, вже надвечір, Флегонт Петрович з товаришами грав у карти на причілку під старою вербою. Вже сонце обійшло школу сливе навкруги й неначе заглянуло з-за вугла на причілок. Вечірній гарячий промінь сонця впав у густу тінь од школи й перетяв її золотою стрілкою до самого стола. Саме в той час од церкви через вигон якийсь пан катав неначе навзаводи на баских кониках. В фаетоні стримів панок в дорожньому парусиновому білому пальті з відлогою, напнутою на капелюш, як звичайно їздять місцеві дідичі та урядовці по селах.
– Хтось катає добренькими кіньми, неначе аж хапається, так прудко біжать коні. Може, це хтось їде до вас, – сказав Флегонт Петрович.
– Це їде хтось не тутешній, бо погонич не повернув на об'їздку кругом вигону по твердому шляху, а покатав навпростець через вигон по глибокому піску та по будяках, – обізвавсь отець Зіновій, – дивіться, як врізався шинами в глибокий пісок і плуганиться, неначе загальмував фаетона.
Але через хвилину прибігла наймичка Ївга й сказала, що приїхав якийсь пан, либонь з фабрики чи з гамарні з БілоїЦеркви, бо як говоре, то закидає ніби трохи по-лядському або по-німецькому.
Отець Зіновій пригладив долонею кудлате волосся й похапцем почимчикував до господи. Там на подвір'ї стояв фаетон. Візник розгнуздав коні, щоб вони трохи одсапали та попаслись на зеленому шпориші в дворі, бо коні аж перепались од бігні. Отець Зіновій вступив у світлицю й побачив молодого панича, дуже гарного на вроду, чорнявого, випещеного й убраного в нову гарну й дорогу одежу.
– Добривечір вам! – привітавсь панич до батюшки.
– Доброго здоров'я! Сідайте, будьте ласкаві. Ви, мабуть, з білоцерківської гамарні? От і добре. В мене постиралось аж п'ятеро коліщат в молотилці. Я оце мав на думці заїхать до фабрики, як був у Білій Церкві, та на лихо спохвату забувся вкинуть коліщата в повозку. Може, ви вкинете їх у свій фаетон?
Гість осміхнувсь. Слухаючи балакучого хазяїна, він навіть не встиг порекомендуваться, хто він такий. З-під чорних довгих вусів, з-під червоних губів блиснули два рядки білих, рівних, неначе підрізаних зубів.
Отець Зіновій попросив гостя сісти. Гість сів на стільці, присунувши його до стола.
– Я не з фабрики. Я з Полтавської губернії, студент університету, Наркис Амфилохійович Назарів. Я оце іду з Києва та по дорозі додому завернув в вашу господу.
– По дорозі з Києва в Полтавщину завернули в наше село? – з дивуванням в голосі несамохіть перебив його розмову отець Зіновій. – А мені чомусь здалось, що ви з білоцерківської фабрики абощо. Наша наймичка, мабуть, наздогад сказала мені за це і так направила мої думки та здогади.