Студент зареготавсь на всю світлицю, що його прийняли за якогось гамарника.
– Вибачайте, отець Зіновій, що я сміюся, бо мені стало дуже смішно, – почав говорить студент.
– О! звідкіль же й од кого ви довідались, що я отець Зіновій?
– Та од Флегонта Петровича й Софії Леонівни, – говорив і разом реготавсь студент.
Матушці було цікаво знать, який то гість приїхав, і вона ніби ненароком заглянула через двері в світлицю.
– Ольго Павлівно! – гукнув отець Зіновій. – Це приїхав гість до Флегонта Петровича, студент, добродій Назарів.
«Ой лишенько мені! ще гість, і певно на довгий час», – подумала вона й увійшла в світлицю.
Гість устав, порекомендувався й поздоровкавсь. Студент-красунь кинувсь їй в вічі своєю стрункою постаттю й красою. Рівнийстаном, як тополя, довгобразий, з чорними кучерявими васильками, з чудовими карими чималими очима, молодий гість стояв серед світлиці, мов намальований. Подовжасті повненькі щоки були рум'яні: з-під чорних вусів лисніли повні губи, червоні, як калина. На гостеві було ясне рябеньке новісіньке убрання, а на ногах лисніли лакировані ботинки. Матушка, як селючка, несамохіть задивилась на таку цяцю, якої й не траплялось їй бачить на селі.
– Сідайте, будьте ласкаві! А мені здалось, що хтось приїхав з білоцерківської фабрики, – почала матушка та й спинилась.
«Чого це їм обом спала на ум та білоцерківська гамарня? Невже я скинувсь на ту гамарию або будлі-якого німця гамарника?» – подумав Назарів. – Чим же це я запобіг такої ласки в тієї гамарні? – спитав з сміхом і голосно Назарів.
– Бо ви трошечки скинулись з лиця на німця-механіка або ніби на якогось чужоземця, – обізвавсь отець Зіновій.
– Одже ж ви, отець Зіновій, трошки і вгадали, бо дід мій, полтавський дідич, був армянського роду, якийсь зайда з Тифліса й оженився в Полтавщині. Але я чистий полтавець, щирий приятель Флегонта Петровича. Цeя й прибув на дачу до його на одвідини. Але де ж він, що його не видно в вас? Він казав мені, що побуде якийсь час у вас, а потім згодом перебереться на дачу десь тутечки на селі.
– Флегонт Петрович вже й перебравсь на дачу, – обізвалась матушка, несамохіть задивляючись на гостя, на його лакировані ботинки та на жваві іскряні очі, що неначе аж крутились на чистих білках.
«Ой щось воно надто вже веселе та дзиндзюристе!» – подумала матушка.
– Де ж та дача? То вона таки до вас належиться, чи до якогось чоловіка або пана? Чи далеко звідсіля? Кудою ж до неї їхать? – спитав Назарів.
– О, так далеко, що звідсіля видно, – сказав всмішки отець Зіновій, – буде так звідсіль, як тричі ломакою добре кинуть.
– Он як! То це, мабуть, десь тутечки, десь поблизу,
– спитав студент.
– Ондечки! навіть у вікно видно. Дивіться! Он-оно за клунею! на хаті стирчить мурований верх: ото ж їх дача, – сказав отець Зіновій.
– А поведіть мене, коли ваша ласка! – гукнув Назарів і схопився з стільця, як опечений.
«Ну та й жвавий же та в'юнкий оцей жевжик!» – подумала матушка і, вставши з канапи, і собі похапцем чкурнула навздогінці за ними, надто зацікавлена тим жвавим та багато убраним красунем.
Бадьористий отець Зіновій швиденько йшов вузькою борозною через картоплю, аж картоплю толочив, а за ним слідком ішов гість. Вийшовши поперед гостя на причілок, отець Зіновій сливе пошепки сказав до артиста:
– Флегонте Петровичу! Там до вас приїхав якийсь гамарник чи механік з фабрики з Білої Церкви по ділу, певно, за якийсь млин, чи за молотилку, чи за кружала та коліщата в молотилці.
– Який гамарник? За які це кружала та коліщата? – спитав з дивуванням Флегонт Петрович, аж очі витріщив.
– Добривечір вам на дачі! А що, чи додержав я свого слова, чи ні? – гукнув гість до Софії Леонівни голосно, здалеки вітаючись з нею.
– Це Назар Стодоля! Он який механік! А я митикую, аж морочу голову од здогаду, який це механік приїхав аж сюди до мене, – гукнув Флегонт Петрович і тричі поцілувавсь з гостем.
– То то мене отець Зіновій прийняли за гамарника з БілоїЦеркви, бо я ж звідтіль і прибув з вокзалу, – одказав гість і зареготавсь,
– Ото наша Ївга направила мене на такий здогад: каже мені, що гість, як говоре, то трохи закидає ніби пo-німецькій, – одмагавсь отець Зіновій.
Назарів і справді ніби закидав в розмові по-якомусь, бо трошки гаркав якось неначе по-дитячій, що робило його мову більше делікатною й навіть приємною.
Левко радісно й весело привітався до гостя й почав пустувать на радощах: вхопив його за стан і обкрутив його кругом себе аж тричі. Софія Леонівна одразу повеселішала й стала бадьориста й жвава.
– Та годі вже вам вихрити! Аж куряву збили! Ще запорошу собі очі од вашого крутіння, – гомоніла Софія Леонівна.
– Назар Стодоля таки додержав свого слова, завернув до нас, щоб одвідать нас на дачі. Спасибі, спасибі! – говорив Флегонт Петрович до гостя.
– Та вас же не так звуть. Я пам'ятаю, як ви в нас заповістились за себе, – обізвалась матушка, – чи, може, то в вас двоє йменнів?
– Та де там! Мене батюшка охрестив одним йменням, а оці харцизи продражнили мене ще й другим, по Шевченковій драмі, – сказав Назарів, тикаючи рукою на Левка.
– Коли ж батюшка дав йому таке недоладне ймення, що й вимовить трудно! – обізвавсь Левко. – Де ж пак! Наркис Амфилохійович. Було б і справді краще, якби ти спростив оте цупке ймення на якогось Наркиса Гамарниковича абощо, – жартував Левко.
– От тепер сідайте з нами «за тесові столи», цебто за карти, та гратимемо далі; трудовників доволі тепер, і в нас діло піде спірно, – сказав отець Зіновій словами пісні.
«Не хочу я, сестро, за столи садитись, а буду я, сестро, на тебе дивитись», – заспівав тихенько Назарів далі народну пісню й зирнув бистро на Софію Леонівну.
– Та співайте ж далі! Я люблю слухать, як співають пісень, та ще й гарно, – обізвалась Софія Леонівна.
– Та годі вам співать! Сідай лиш мерщій, добродію гамарнику, за стіл, – гукнув веселий Левко й потяг з усієї сили гостя за руку до стола. Гість випручувавсь. Йому було ніяково перед матушкою за такую парубоцьку Левкову вихватку. Але Левко цуприкував його за руку. Гість опинавсь. Вони, жартуючи, почали войдуваться. Левко вихав гостем, неначе коцюбою, і ненароком зачепив закаблуком улика. Улик перекинувсь, зачепив другого улика, і той улик пішов уперекидь.
– Ну та й дуріють же оці хлопчиська! Чисто неначе кошенята, – промовила Софія Леонівна й кинулась піднімать та ставити улики на місця.
– Оці жевжики, оці джигуни, неначе ті ведмеді влізли в пасіку та й поперекидали улики, – обізвавсь Флегонт Петрович.
– Правда, що улики, тільки без щільників, – обізвалась матушка, слідкуючи за гостевим ворушінням.
Назарів кинувсь і собі до улика, вмить поставив і примостивсь на йому. Свіжий, повненький, як молодий огірок, чорнявий та стрункий, цей випещений красунь-гість здавався матушці якимсь зачарованим царевичем, про якого розказують в казках, і що цей царевич, котрий десь поблизу був зачарований, спав сто год десь в діброві, а це тільки що прокинувсь та несподівано, ніби якимсь чудом, з явився тут на простацькому причілку, трохи не в пасіці в катразі, та й сів на улику. Матушка зирнула на Софію Леонівну допитливим очком. Софія Леонівна одразу аж посвіжішала на виду й неначе побілішала. Очі стали веселі, неначе аж грали: уста раз у раз осміхались. Погляд її став ласкавіший. Вона подобрішала, сіла на застеленій килимком призьбі коло матушки й почала розмовлять з нею любенько та приязно, мов близька й щира приятелька. Краса зробила неначе якісь чари, неначе подихувала на їх обох подихом поезії.
Софія Леонівна була неворушлива людина, навіть длява і, може, через те вона дуже любила жвавих людей, а найбільше проворних та веселих молодих та жартовливих паничів жевжиків та джигунів. Вони її надили тим, що бавили й розважали її, а вона сиділа непорушно, дивилась на їх та милувалась ними.
Левко аж силував товариша сісти за карти, але він усе одмагавсь.
– Оце причепилась причепа! Одчепись ти од моєї душі. Ще встигну доволі награться в карти. Мені оце після дороги заманулось скупатись отам в ставку або в річці під отими гіллястими вербами та осокорами. На шляху була велика курява, і я запорошив себе усього на тому курному шляху од вокзалу. Мені хотілось скупаться в ставку по дорозі, та візник не згодивсь спиняться та гаяти час.