На гастролях в Микитянах – Iван Нечуй-Левицький

Коли це саме опівдні щось несподівано загуло, застугоніло, і неначе задвигтіла за греблею земля, неначе десь схопивсь вихор або пожежа. Леонід Семенович оглянувсь назад. Коло церкви на сугорбі піднялась курява, густа-прегуста, неначе хмара піднімалась однизу з землі й досягала вже до високості менших бань. Курява наближалась. Почулось рохкання та мекання. Корови заревли, і їх ревіння пішло понад ставком. Леонід Семенович догадавсь, що то череда йде на стійло. Курява сягала вже до середини ставка й неначе закаляла честе блискуче повітря. З-за шпиля сунула череда, ніби орда наступала. З шпиля ніби посипались свині, за ними висунувсь наче гай з рогів. Жваві свині бігли, мов хапались або кудись поспішали. Густа, сливе суцільна жива маса ніби посунулась з шпилів і попростувала набік од греблі на стійло нижче од спуста над широке плесо. Кільки корів одбилось од гурту й простувало до ставка. Підпасичі займали їх, цькували собаками й турлили назад. Слідком за чередою з-за шпиля катав панський табун коней. Жваві коні посипались до плеса й протовпом кинулись до води просто через череду. Курява вкрила верби на греблі, неначе вони зайнялись, тліли й куріли. Леонід Семенович вглядів ту куряву й забідкавсь. Вигляд став непрозірний, неясний, неначе хтось задимив самий світ сонця. Маляр оглянувсь на греблю. Через греблю сунулась густа отара овець на всю ширину. Вівчарі ставили отару на стійлі по другий бік ставка в холодку під вербами, що росли на окопах коло городів. Вівці позбивались докупи, ніби позлипались. Здавалось, що гребля вкрита здоровецьким живим чорним вивернутим кожухом, на котрому подекуди манячіли білі латки та уставки.

Порох душив Леоніда Семеновича. Очі в його запорошились. Він устав, хапком одсунув триноги й картину на самісінький край греблі до низенького тинка, котрим була обрамована гребля од ставка. Живий кожух посунувсь незабаром на місток і пхав маляра з лавки, зачіпаючи його довгі ноги.

– А кучю, каторжні! От тобі й малюй! Принесло ледащо оцих дурних животин. Пропала уся поезія! Нема де дітись, треба кидать роботу, – говорив сам до себе маляр і, вхопивши свої причандали в руки, він насилу-силу протисся поза вербами через живий кожух і швиденько пішов додому, втікаючи од густого давлючого пороху. Він прийшов до школи, де ще грали в карти.

– Чи це ви й досі граєте? А мене оце овечки прогнали з греблі. Мусив утікать од тієї сарани. Трохи не спер мене отой дурний натовп з греблі в воду. Попсували мені роботу, – бідкався Леонід Семенович.

Матушка прислала наймичку, щоб вона покликала на обід. Але картярі не вважали на неї й усе грали. Аж тут несподівано в світлицю вступила баба-бранка.

– Ой батюшко! Це я до вашої милості прийшла: молодиця обродинилась завчасу. Охрестіть мерщій дитинча, бо воно нечасне, та вже й ледве дише: от-от одійде до бога. В цієї молодиці діти й часті, але якісь не живучі. От і це вродилось нечасне. Я вже його ввела в хрест: тричі облила свяченою водою. А ви вже, панотче, дохрестіть, – просила батюшку баба-бранка. – Та й родиво було таке важке, що либонь і породілля до вечора не доживе. Ще як вона ходила вагітна, то вже нездужала.

– Коли б ця дитина була часна, то от ми й дограли б оце зараз до кінця. Чом би пак дитині не підождать трохи! – говорив Флегонт Петрович.

Батюшка швиденько пішов додому, щоб до обіду встигнуть увести в хрест дитину. Софія Леонівна вже готувала обід самостійно, як у себе вдома в Києві.

– От і добре, що трапилась ця нечасна дитина. Поки батюшка дохресте дитину, я до обіду ще й наведу фарбами свою картинку.

– Що ж це ви намазголили на полотні? Нічогісінько не розберу. Не то лози, не то дерева, не то якесь гайвороння… Ще й збоку стримить якийсь стоян, неначе шибениця, – промовила Софія Леонівна з ваганням та з недомислом в очах.

– Ой ви! Не маєте ви тямку про малярські справи ані на шаг. Ось я зараз понаводжу усе, так тоді й дізнаєтесь, що то за гайвороння. Нічого ви не тямите, – обізвавсь Леонід Семенович.

– Ну! я не така вже нетяма, щоб і цього не втямить. Бачу, що ви намалювали кат зна що та й годі!

Софія Леонівна й справді нічого не тямила в мальовництві, не любила картин і ніколи не дивилась, що на їх намальоване.

– Ож дивіться! – сказав Леонід Семенович і, вхопивши пензля в руки, в одну мить посинив воду, позеленив верби та осокори, навів жовтогарячою фарбою питель, почорнив трубу. Картина одразу ніби ожила й глянула на неймовірну Софію Леонівну. Поки покликали обідать, картина вже була ніби живий вигляд з греблі на околишні береги.

– Кидайте вже оте мальовидло та ходім обідать, бо я вже їсти хочу! – обізвавсь Левко Ігнатович, вирячивши очі на картину та несамохіть слідкуючи очима за кожним рушенням пензля. – Ну та й падковиті ж ви до цього штучництва! Ви б, надісь, малювали і вдень, і вночі. Як гамселить по полотні!

– Атож! Як найде на мене оце дурне натхнення, то я й справді був би ладен і вночі малювать. А часом то так зам'якинюсь та розледащію, що й пензля не хочеться взять у пучку. Це, певно, на мене тутечки повіяв подих сільської поезії. Це ж мої гастролі на селі, мабуть, такі, як будуть згодом десь далеко і твої, Флегонте Петровичу.

В суботу Флегонт Петрович з Леонідом Семеновичем, та Левком пішли на співку, щоб трохи справить півчу, а в неділю вони співали в церкві в хорі. Артисти виспівували і в хорі, і в тріо так, що селяни з дива сливе усюслужбу божу стояли лицем не до престолу, а до хор, де гриміли чудові голоси. Слава за їх співи пішла навіть по селах скрізь по околиці.

V

Три дні ще пробув Леонід Семенович в сестри. Ще двічі ходив на греблю з своїми мальовницькими причандалами, щоб докінчить роботу. Картина ще гаразд і не висохла, а тільки зашерхла, як він вже зібрався в дорогу.

– Час мені браться до батька в Канівшину. Швидко мине той тиждень, що й не зоглядишся, а мені треба б ще посхоплювать деякі гарненькі вигляди по Росі в Канівщині. Може, мені знов доведеться десь тинятись на далекій півночі, де я вже тинявся. Як було побачу на картині понамальовувані рідні місця, то неначе вдома побуваю, аж повеселішаю й стаю бадьористий. Часом було аж очі зайдуть сльозою од нудьги та смутку на чужині за рідною країною.

Через три дні, наспівавшись та розваживши себе малюванням, Леонід Семенович рушив з двора до батька в Канівщину. Сестра заплакала на прощанні. Їй жаль було і брата, і його малого сина, котрого наче сиротою покинула навіжена мати. З Леонідом Семеновичем поїхав в містечко й батюшка за налигачами, обротями, налюшниками та деякими закупками, потрібними в жнива. На козлах примостивсь і Флегонт Петрович, щоб дізнаться, чи нема часом на пошті звістки про запрошування будлі-куди на гастролі з артистичного бюра. Леоніда Семеновича одвезли на вокзал, а самі вони заїхали в крамниці. Зробивши свою купівлю, вони зострілись з одним знайомим з містечка. Він запросив їх до себе на карти. Невважаючи на гарячий жнив'яний час, отець Зіновій загаявся до пізньої доби і вже сливе в глупу ніч вернувся додому з налигачами та обротями. Матушка сердилась, сварилась та й годі сказала. Усю провину вона скидала на своїх гостей, що наїхали не в добрий час, саме в жнива, бо через гостей часом доводилось занехаять роботу на полі. Після од'їзду Леоніда Семеновича й Левко догадавсь, що й йому час би вже їхать до батька. Але отець Зіновій і Флегонт Петрович намагались, щоб він зостався ще на якийсь час, мабуть, через те, щоб розважить себе трохи, бо їм не було з ким грати в карти. Левко не дуже-то й одмагавсь і зостався. Він обідав наперемінку то в школі, то в матушки. Сусіди баби скуповували по селі для Софії Леонівни курчата та кури на обід. Маша ходила щоранку на батющину леваду по бутвину та усяку гичку на закришку й готувала обід у школі в пекарні. Хліба й паляниць до чаю постачала гостям матушка. Життя гостей в опрічній хаті вже не заважало хазяїнові й господині. Софія Леонівна часом запрошувала батюшку й усю його сім'ю до себе на чай на причілок. Отець Зіновій був дуже радий гостям, бо йому було до кого повсякчас піти в гості, розважить себе трохи, і побалакать, і поспівати, і в карти пограть. Левко, як штукар на вдачу, своїми смішками та жартами розвеселяв усіх, а найбільше обох хазяїнів, і без того нахильних до жартів та штукарства. І Маша в опрічному житлі вже не так здорово гнула кирпу перед наймичками й наймитами: вона оговталась, оббулася в чужій оселі, вже не так бундючилась перед сільськими слугами, призвичаїлась до сільського щоденного порядку в батющиному домі, ходила туди за молоком та паляницями й частенько-таки бігала позичать посуд для якоїсь потрібки. Часом вранці, йдучи з кошиком по бутвину на леваду, вона ніби ненароком завертала на греблю до питля, щоб прогулятись та при нагоді й побачиться з молодим товаришем механіка, панком Суходольським. Течія життя пішла рівно, плавко і для обох сім'їв дуже приємно.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: