Отець Зіновій одіслав листа до волосного. Через кільки день чоловік привіз до школи хуру рудої глини та якогось глею й клунок білої глини. Замість мурівщика з'явились з глиняниками та віхтями три молодиці й заходилися шпарувать облупані стіни та поколупані призьби.
– Погана справа коло дядькового воза! Погана, бачу, справа в волосного. Коли він так пеклюється за школу, то з лагодінням буде таки добра загайна, – сказав отець Зіновій до жінки.
Молодиці повештались коло школи день та й пішли додому. Другого дня й живого духа не з'явилось коло школи; третього дня так само ніхто не прийшов. Час минав. Школа стояла пошпарована, ряба й скидалася на рябу телицю або коняку.
А тим часом в неділю надвечір несподівано прикатав з вокзалу Флегонт Петрович з жінкою, з дитиною й своєю київською куховаркою. Ольга Павлівна аж за голову вхопилась обома руками. Отець Зіновій теж забідкався, вибігаючи назустріч братові на ґанок. Слідком за ним прожогом вибігла й Ольга Павлівна. Вона на той час забула навіть за те, що школа ще не гаразд опоряджена. Її брала цікавість хутчій побачить, яка то петербурзька цяця приїхала до неї в гості.
В одчинену браму в'їжджав чималий стародавній обдертий та облупаний фаетон. На височезних козлах стовбичив, неначе свічка, візник Волько, що трохи не черкавсь головою в брамі об перекладину на ворітницях. На Волькові було ясне смугнасте засмальцьоване літнє пальто, неначе він напнув на плечі смугнасту стару спідницю. В задку заманячіла так само смугнаста постать в сіро-смугнастому балахоні й капелюші, оповитому білим серпанком. Коло неї вгніздилась якась жива біла копиця, на котрій зверху стримів солом'яний бриль з широкими крисами. Проти цих двох живих копиць в передку лицем до їх сиділа напнута хусточкою молода міщанка, а коло неї туливсь невеличкий хлопчик. За фаетоном біг чудовий здоровий сетер з нашийником, аж висолопив червоного язика. В задку стриміла рушниця, бо Флегонт Петрович дуже кохався в полюванні. Фаетон був не дуже навантажений пакунками, бо господарі звичайно не дуже набирали усякого добра в мандрівку. Артисти, мабуть, пам'ятають заповідь апостолам: «Коли йдете в дорогу, не набирайте з собою ніякої вантаги, окрім хліба, ціпка та… постолів». Тільки ззаду повозка неначе випнула черево: там був прив'язаний мотузками пакунок з подушками. А в Волька в ногах лиснів самовар, котрий визирав з личаної циновки. Загалом уся бричка з пакунком ззаду та з двома широкими живими копицями зверху неначе обпухла й набрякла, мов її напала страшна водяна. Цей пузатий та пухлий екіпаж скидався на циганську халабуду, щопереїжджає на нове місце з шатром та усякими манатками.
– Дві петербурзькі копиці сурганяться в браму, а на козлах стирчить цап з борідкою, – пожартував пошепки до жінки отець Зіновій.
– Істинно дві копиці, накриті зверху брилями. Але твоя братова, нівроку їй, гарна, навіть дуже гарна: чорнява, як волошка, – обізвалась Ольга Павлівна, – і де ті волошки взялися там у Петербурзі на далекій півночі!
Захуджені сухоребрі Волькові шкапи з охотою спинились далеченько в дворі, не доплуганившись навіть до ґанку. Флегонт Літошевський жваво стрибнув додолу й поміг жінці злізти з фаетона.
– Чисто тобі неначе черниця в мантії, ота твоя братова в широкому дорожньому балахоні, – сказала нишком матушка.
– Або якась петербурзька княгиня, поставна та поважна. Істинно княгиня! – шепотів отець Зіновій.
Софія Леонівна повагом ішла по зеленому шпориші в широчезному білому балахоні з подовжастими тоненькими чорними смужками. На голові на капелюші світились через серпанок червоні маківки. На ясному сонці виразно чорніли її рівні брови на білому матовому чолі. Чималі карі блискучі очі аж блискали.
– Що гарна, то гарна. Артисти здатні стямкувать, що гарне, а що погане. Про це нема що й казати, – промовив стиха отець Зіновій.
– Оце ми до вас на гастролі в ваші краї! – гукнув артист на ході.
Гості вийшли по східцях на ґанок. Хазяїни привітно й з щирим серцем привітались до їх і запросили до покоїв. Гості пороздягалися в прихожій і вступили в світлицю. За ними слідком вбігла собака, понюхала носом повітря й лизнула в руку хазяйку. Світлиця була чимала, подовжаста, але з невеличкими вікнами й невисока. Артист був височенький, плечистий та тілистий, з білим лицем, русявий та з ясними карими очима. Па білому виду, по рожевих устах було знать, що цей колишній селюк вже дуже спанів, бо скидався на випещеного панка-дідича.
– От ти, Соню, і на Україні, та ще й у Микитянах, в українському селі. Отут ти перепудишся й, може, перепечалишся на смерть за вакації, – сказав в жарти Флегонт Петрович.
– Я нігде не нудитиму світом, хоч я й зросла в столиці. Чи на селі, то й на селі. Мені байдужісінько за це! Ще змалку тягло мене на південь. А по своїх пересвідченнях і поглядах – я демократка, ніколи не нехтувала села та народу, – говорила Софія Леонівна, примостившись в тісненькому кріслі проти матушки.
– Коли в вас такі сьогочасні пересвідчення, то ви швидко звикнете до села й до нас, селюків, – промовив отець Зіновій.
– Ви петербурзька, а тим часом ви дуже скинулись на волошку, неначе ви родом з Бессарабії, абощо, – сказала матушка, в одну мить окинувши оком Софію Леонівну й її очі, і темно-червоні уста, і чималі білі руки, і рівну тілисту постать, до котрої ніби влипла гарненька сизенька сукня.
– Та в їх у Петербурзі помішані горох з капустою. Є там мішанина та усячина: є й великороси, і німці, і татари й чухна, і естонці та ливонці. Може, моя Соня з чухонців, – жартував Флегонт Петрович.
– Вже з кого-кого, тільки я не з чухонців. Ти ж знаєш, що в їх на голові волосся або жовте, або ніби лляне, – говорила Софія Леонівна низьким альтовим голосом.
– Це правда, що вони, мов жовті лисиці, а ти, нівроку, гарна на вроду, бо чорнява, як волошка.
– То-то й ба! Це й показує уявки, що я не чухонка, – сказала Софія Леонівна.
Її низький голос був гучний, голосний і приємний, хоч був трохи різкий. Гучний голос її сповнив усю світлицю і неначе ще й не зміщався в їй.
– А школа, мабуть, ще не готова для нас на житло, бо стоїть, неначе ряба корова: певно, тільки що пошпарована. Не встигли обмазать окола? – спитав Флегонт Петрович.
– Ет, бодай не казать! Посилаю, посилаю в волость листи, щоб опорядили школу, щоб прислали муляра, скляра та мазальниць, а волосний шле мені по дві бабі на тиждень з віхтями. А там ще й піч курить, і груби потріскались, -сказав отець Зіновій.
– Нічого – те. Тим часом поживете в нас у покоях, поки опорядять ваше житло, – сказала з прихильністю Ольга Павлівна. – Ти б, Зіновію Петровичу, загадав, щоб наймити внесли в кабінет залізне ліжко для Софії Леонівни. А ви, Флегонте Петровичу, тим часом спатимете в кабінеті на турецькій м'якій софі. Якось та попритулюємось на якийсь там час. А ваша куховарка спатиме в прихожій на тапчані, бо вона, певно, в місті одвикла од сільських дівчат. Ще, може, й гордуватиме ними, не спатиме вкупі з ними в пекарні.
– Вона не сільська, а міська, з київських міщан. Наша Маша Дударецька трохи-таки з вередами та з гонором, та й не без міської фанаберії, – додав Флегонт Петрович.
– Коли вона ніколи не жила на селі, то от при цій нагоді й село побаче. Може, згодом оббудеться, оговтається та й призвичаїться до сільського життя та до людей, – сказав о. Зіновій.
– Ми насилу вмовили її їхати з нами на село. Стала дибки та гопки та й годі! Перед мужиками вона таки добре кирпу гне, – сказав Флегонт Петрович, – вже зве мужиків хохлами, а мужичок – хохлушами, нехтує їх і навіть повсякчас глузує з їх. Це, бач, тепер в Києві в міщан та українських крамарів пішла така поведенція, що вони дражнять сільських молодиць очіпками та хохлушами, а мужиків хохлами.
– А як я вчився в школах, то тоді міщани й крамарі ще не дражнили такими прізвищами селян: певно, тоді й себе ще залічували до хохлів та хохлушок. Цікаво б знати, за кого ж то вони тепер мають самих себе, коли нехтують селян і навіть українську мову, мов справжні пани, – говорив о. Зіновій.
– Мабуть, вже й міщани, і крамарі, і навіть самі куховарки й горничні, що недавнечко самі поскидали очіпки, і вважають на себе, як на панів, котрі не повинні ні в чому єднаться з мужиками, навіть у мові.