На гастролях в Микитянах – Iван Нечуй-Левицький

Через три дні після того, вже надвечір, Флегонт Петрович з товаришами грав у карти на причілку під старою вербою. Вже сонце обійшло школу сливе навкруги й неначе заглянуло з-за вугла на причілок. Вечірній гарячий промінь сонця впав у густу тінь од школи й перетяв її золотою стрілкою до самого стола. Саме в той час од церкви через вигон якийсь пан катав неначе навзаводи на баских кониках. В фаетоні стримів панок в дорожньому парусиновому білому пальті з відлогою, напнутою на капелюш, як звичайно їздять місцеві дідичі та урядовці по селах.

– Хтось катає добренькими кіньми, неначе аж хапається, так прудко біжать коні. Може, це хтось їде до вас, – сказав Флегонт Петрович.

– Це їде хтось не тутешній, бо погонич не повернув на об'їздку кругом вигону по твердому шляху, а покатав навпростець через вигон по глибокому піску та по будяках, – обізвавсь отець Зіновій, – дивіться, як врізався шинами в глибокий пісок і плуганиться, неначе загальмував фаетона.

Але через хвилину прибігла наймичка Ївга й сказала, що приїхав якийсь пан, либонь з фабрики чи з гамарні з БілоїЦеркви, бо як говоре, то закидає ніби трохи по-лядському або по-німецькому.

Отець Зіновій пригладив долонею кудлате волосся й похапцем почимчикував до господи. Там на подвір'ї стояв фаетон. Візник розгнуздав коні, щоб вони трохи одсапали та попаслись на зеленому шпориші в дворі, бо коні аж перепались од бігні. Отець Зіновій вступив у світлицю й побачив молодого панича, дуже гарного на вроду, чорнявого, випещеного й убраного в нову гарну й дорогу одежу.

– Добривечір вам! – привітавсь панич до батюшки.

– Доброго здоров'я! Сідайте, будьте ласкаві. Ви, мабуть, з білоцерківської гамарні? От і добре. В мене постиралось аж п'ятеро коліщат в молотилці. Я оце мав на думці заїхать до фабрики, як був у Білій Церкві, та на лихо спохвату забувся вкинуть коліщата в повозку. Може, ви вкинете їх у свій фаетон?

Гість осміхнувсь. Слухаючи балакучого хазяїна, він навіть не встиг порекомендуваться, хто він такий. З-під чорних довгих вусів, з-під червоних губів блиснули два рядки білих, рівних, неначе підрізаних зубів.

Отець Зіновій попросив гостя сісти. Гість сів на стільці, присунувши його до стола.

– Я не з фабрики. Я з Полтавської губернії, студент університету, Наркис Амфилохійович Назарів. Я оце іду з Києва та по дорозі додому завернув в вашу господу.

– По дорозі з Києва в Полтавщину завернули в наше село? – з дивуванням в голосі несамохіть перебив його розмову отець Зіновій. – А мені чомусь здалось, що ви з білоцерківської фабрики абощо. Наша наймичка, мабуть, наздогад сказала мені за це і так направила мої думки та здогади.

Студент зареготавсь на всю світлицю, що його прийняли за якогось гамарника.

– Вибачайте, отець Зіновій, що я сміюся, бо мені стало дуже смішно, – почав говорить студент.

– О! звідкіль же й од кого ви довідались, що я отець Зіновій?

– Та од Флегонта Петровича й Софії Леонівни, – говорив і разом реготавсь студент.

Матушці було цікаво знать, який то гість приїхав, і вона ніби ненароком заглянула через двері в світлицю.

– Ольго Павлівно! – гукнув отець Зіновій. – Це приїхав гість до Флегонта Петровича, студент, добродій Назарів.

«Ой лишенько мені! ще гість, і певно на довгий час», – подумала вона й увійшла в світлицю.

Гість устав, порекомендувався й поздоровкавсь. Студент-красунь кинувсь їй в вічі своєю стрункою постаттю й красою. Рівнийстаном, як тополя, довгобразий, з чорними кучерявими васильками, з чудовими карими чималими очима, молодий гість стояв серед світлиці, мов намальований. Подовжасті повненькі щоки були рум'яні: з-під чорних вусів лисніли повні губи, червоні, як калина. На гостеві було ясне рябеньке новісіньке убрання, а на ногах лисніли лакировані ботинки. Матушка, як селючка, несамохіть задивилась на таку цяцю, якої й не траплялось їй бачить на селі.

– Сідайте, будьте ласкаві! А мені здалось, що хтось приїхав з білоцерківської фабрики, – почала матушка та й спинилась.

«Чого це їм обом спала на ум та білоцерківська гамарня? Невже я скинувсь на ту гамарию або будлі-якого німця гамарника?» – подумав Назарів. – Чим же це я запобіг такої ласки в тієї гамарні? – спитав з сміхом і голосно Назарів.

– Бо ви трошечки скинулись з лиця на німця-механіка або ніби на якогось чужоземця, – обізвавсь отець Зіновій.

– Одже ж ви, отець Зіновій, трошки і вгадали, бо дід мій, полтавський дідич, був армянського роду, якийсь зайда з Тифліса й оженився в Полтавщині. Але я чистий полтавець, щирий приятель Флегонта Петровича. Цeя й прибув на дачу до його на одвідини. Але де ж він, що його не видно в вас? Він казав мені, що побуде якийсь час у вас, а потім згодом перебереться на дачу десь тутечки на селі.

– Флегонт Петрович вже й перебравсь на дачу, – обізвалась матушка, несамохіть задивляючись на гостя, на його лакировані ботинки та на жваві іскряні очі, що неначе аж крутились на чистих білках.

«Ой щось воно надто вже веселе та дзиндзюристе!» – подумала матушка.

– Де ж та дача? То вона таки до вас належиться, чи до якогось чоловіка або пана? Чи далеко звідсіля? Кудою ж до неї їхать? – спитав Назарів.

– О, так далеко, що звідсіля видно, – сказав всмішки отець Зіновій, – буде так звідсіль, як тричі ломакою добре кинуть.

– Он як! То це, мабуть, десь тутечки, десь поблизу,

– спитав студент.

– Ондечки! навіть у вікно видно. Дивіться! Он-оно за клунею! на хаті стирчить мурований верх: ото ж їх дача, – сказав отець Зіновій.

– А поведіть мене, коли ваша ласка! – гукнув Назарів і схопився з стільця, як опечений.

«Ну та й жвавий же та в'юнкий оцей жевжик!» – подумала матушка і, вставши з канапи, і собі похапцем чкурнула навздогінці за ними, надто зацікавлена тим жвавим та багато убраним красунем.

Бадьористий отець Зіновій швиденько йшов вузькою борозною через картоплю, аж картоплю толочив, а за ним слідком ішов гість. Вийшовши поперед гостя на причілок, отець Зіновій сливе пошепки сказав до артиста:

– Флегонте Петровичу! Там до вас приїхав якийсь гамарник чи механік з фабрики з Білої Церкви по ділу, певно, за якийсь млин, чи за молотилку, чи за кружала та коліщата в молотилці.

– Який гамарник? За які це кружала та коліщата? – спитав з дивуванням Флегонт Петрович, аж очі витріщив.

– Добривечір вам на дачі! А що, чи додержав я свого слова, чи ні? – гукнув гість до Софії Леонівни голосно, здалеки вітаючись з нею.

– Це Назар Стодоля! Он який механік! А я митикую, аж морочу голову од здогаду, який це механік приїхав аж сюди до мене, – гукнув Флегонт Петрович і тричі поцілувавсь з гостем.

– То то мене отець Зіновій прийняли за гамарника з БілоїЦеркви, бо я ж звідтіль і прибув з вокзалу, – одказав гість і зареготавсь,

– Ото наша Ївга направила мене на такий здогад: каже мені, що гість, як говоре, то трохи закидає ніби пo-німецькій, – одмагавсь отець Зіновій.

Назарів і справді ніби закидав в розмові по-якомусь, бо трошки гаркав якось неначе по-дитячій, що робило його мову більше делікатною й навіть приємною.

Левко радісно й весело привітався до гостя й почав пустувать на радощах: вхопив його за стан і обкрутив його кругом себе аж тричі. Софія Леонівна одразу повеселішала й стала бадьориста й жвава.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: